- Lektsia - бесплатные рефераты, доклады, курсовые работы, контрольные и дипломы для студентов - https://lektsia.info -

Цикл оповідань І. Нечуя-Левицького про бабу Параску та бабу Палажку: манера оповіді, конфлікт, комічне

Циклоповідань І. Нечуя-Левицького про бабу Параску та бабу Палажку: манера оповіді,конфлікт, комічне

Зміст
Вступ
1. Теоретичні основи дослідження
2. Цикл оповідань І. Нечуя-Левицького про бабу Параску та бабу Палажку:манера оповіді, конфлікт, комічне
Висновки
Список використаних джерел

Вступ
Отже, для дослідження теми курсової роботи„Цикл оповідань І.Нечуя-Левицького: манера оповіді, конфлікт, комічне” мивикористали описовий та порівняльно-історичний методи. Вони допомоглинайчіткіше відповісти на ті питання, які були поставлені у роботі. Зокрема,можна зробити висновок, що всі проблеми, які розглядаються у роботі, пов’язаніміж собою. У роботі була проаналізована проблема конфлікту, основою якого сталиті процеси, які відбувалися у тогочасному громадському житті, зокрема наслідкиселянської реформи, які найповніше відбилися в оповіданнях письменника.
Розкривши питання комічності творів, можназробити висновок, що базою для появи гумору в оповіданнях став конфлікт. Комізму творах викликаний ситуаційними засобами гумору, тобто сміх викликають тістановища та ситуації, у які потрапляють персонажі, та власне мовними.
Ми охарактеризували манеру оповіді, якабудується на основі фольклору та характерних зворотах живої народної мови. Вонатакож змушує подивитися на начебто драматичну ситуацію з іншого боку. Манераоповіді належить до власне мовних засобів гумору, до яких належать гумористичніевфемізми, гумористичні порівняння, літоти, гіперболи, алогізми, епітети. Цізасоби несуть в собі викривальний характер, тобто баби, наговорюючи одна наодну, показують себе з найгіршого боку.
Отже, для І.С.Нечуя-Левицького важливимзавданням було не стільки розкрити проблеми вселюдського змісту, показати життяу всіх його суперечностях, скільки дати вичерпну характеристику настроїв,побуту селян. У циклі оповідань простежуються традиційні контрастні типи,монологічна структура, змалювання комедійних епізодів, які є засобамивисміювання мізерності людської натури.

1. Теоретичні основи дослідження
І.С.Нечуй-Левицький – один із найвидатнішихукраїнських прозаїків реалістичного напряму пошевченківської доби. Йоголітературна діяльність в основному припадає на другий етап визвольного руху вРосії – різночинський, або революційно-демократичний. Заслугою Нечуя-Левицькогоє розширення жанрових меж української літератури. Він виступає як новеліст,повістяр, драматург, автор художніх, історичних та етнографічних нарисів,літературно-критичних і мистецтвознавчих статей. У його творчості відбулосястановлення і розвиток різноманітних жанрів української літератури.
Новаторство І.Нечуя-Левицького полягало й утому, що він, з одного боку, створив чудові зразки „оповідного” стилю,розширюючи і збагачуючи попередні форми, а з іншого – здійснив перехід до формиоб’єктивно-епічного повіствування, відкривши значні можливості для детальниххарактеристик персонажів, яскравих реалістичних описів соціального побуту,інтер’єру й пейзажу. Немале значення для розвитку І.Нечуєм-Левицьким засобівзображення дійових осіб у типових обставинах, тісних взаємозв’язків ізсоціальним середовищем мав досвід світової реалістичної літератури (особливо увеликих епічних формах).
І.Нечуя-Левицького справедливо вважаютьтакож майстром українського пейзажу. Природне оточення героїв виступає у ньогоне лише як тло, на якому діють персонажі, а й як засіб психологічноїхарактеристики, образ душі народу, його історичної пам’яті, краси рідного краю.Письменник звертав увагу на необхідність змалювати в усій повноті народнежиття, показати характерні типи, побут, звичаї, взаємовідносини різнихсоціальних верств тогочасної України.
Рецепція творчості І.С.Нечуя-Левицького вукраїнському літературознавстві різнопланова й багатогранна. С. Браславський усвоїй роботі „Іван Нечуй-Левицький” звертає увагу на ті передумови, які підштовхнулиписьменника написати оповідання саме на тему селянства. Ті процеси, яківідбувалися в громадянському житті другої половини ХІХ століття, особливо 70–80роках, зокрема селянська реформа та її наслідки, найповніше відбилися в його циклітворів про бабу Параску та бабу Палажку, ставши основною його темою. Дослідникне залишає без уваги м’який та дотепний гумор, який ніде не переходить в злунасмішку над селянськими персонажами. Письменник лагідно посміхається інколисміється від усієї душі, але скільки любові до бабів Палажки і Параскивідчувається в цьому сміху. Тому й ці баби у нього по-своєму розумні, маютьпривабливі риси характеру.
Н.Є.Крутікова розглядає проблему комічностіоповідання у своїй дослідницькій праці „Творчість І.С. Нечуя-Левицького”,зокрема у статті „Про гумор І.С. Нечуя-Левицького”. Вона зазначає, що гумор ісатира письменника зв’язані насамперед з традиціями українського фольклору,потім з діяльністю Г.Ф.Квітки-Основ’яненки і особливо І.П.Котляревського. Воповіданні відсутні чужі гротескні фантастичні образи, романтичнепротиставлення світу мрії світові дійсності. Гумор з’являється на ґрунтіреальних життєвих конфліктів.
Також Н.Є.Крутікова не залишає без увагиконфлікт, на основі якого склалися ворожі стосунки між бабою Параскою та бабоюПалажкою. На її думку, взаємини між бабами склалися в умовах пореформеного села,де і формувалися негативні риси приватновласницької психіки. Дослідниця такожвідзначає манеру оповіді, яка будувалася на основі фольклору і на широкомувикористанні інтонацій та характерних зворотах живої народної мови.
У роботі „Селянство в українськійдожовтневій літературі” М.С. Грицюта говорить про те, що І.С. Нечуй-Левицький воповіданні „Баба Параска та баба Палажка” виступає як незрівнянно обдарованийгуморист. В класичних монологах двох жінок він висміює приватновласницькупсихологію, забобони й передсуди, породжені одвічною селянською темнотою.Нечуй-Левицький розпочав всебічне вивчення життя народу, прославив іопоетизував його позитивні сторони та показав негативне в побуті, поведінці,психології селян.
Також дослідник зазначає, що письменниквиступає у своєму творі не тільки як прихильник селянина, але й суворий,справедливий суддя. І.Нечуй-Левицький не обмежується лише співчуттямзнедоленому селянству, розкриттям його важкої долі, піднесенням позитивнихсторін його життя. Дальше завдання він бачить у показі і негативних риспсихології людини з народу, ураженої приватновласницькими стосунками. Часвимагав від письменника зображення селянства всебічніше, таким, яким воно булотоді насправді.
У роботі „Іван Нечуй-Левицький”Р.Г.Іванченко не менше звертає увагу на проблему комічності оповідання,відзначає новаторство І. Нечуя-Левицького. На думку дослідника, письменниквисміює мізерність стосунків між сусідами на селі і при цьому використовує прийомстилізації оповідача, що наближає І.Нечуя-Левицького до М. Гоголя.
М.Л. Мандрика у своїй праці „З цілющихджерел єднання (І. Тургенєв і І. Нечуй-Левицький)” говорить, що І.Нечуй-Левицький захоплювався творами О. Пушкіна, М. Гоголя, І. Тургенєва, М. Чернишевського,М. Сал тикова-Щедріна, Г. Успенського, Д. Писарєва та ін. Творчість І.Тургенєва мала певний вплив на формування письменницького хисту І.Нечуя-Левицького.
На думку Р.С.Міщука, Нечуй-Левицькийз’ясовує причини „здеморалізування та упадку личності… дорогою фізіологічногота паталогічного аналізу». Це питання він розглядає у своїй роботі„Індивідуальні стилі українських письменників ХІХ – початок ХХ століття”. Вінзауважує, що письменник не ідеалізує своїх героїв, показує як добрі, так і злісторони людського життя, показує, як ворожа дійсність відлунює в психічнихпроявах, емоційних реакціях особи тощо. Саме тому, на думку
Міщука, Нечуй-Левицький доступними йомузасобами значно глибше, у порівнянні із своїми українськими попередниками,розкриває внутрішній світ своїх героїв, зокрема бабів Палажки та Параски.
Письменник органічно поєднує у оповіданнідраматичне і смішне, виражає оптимістичне світовідчуття. „Живописна” манераписьма І.Нечуя-Левицького яскраво виявилась у створених ним портретах, якідавали читачеві перше уявлення про людину, свідчили про внутрішні переживання.Вбачаючи у живій мові народу і поетичність, і динамічність, „живий, іскряний”лад, Нечуй-Левицький пильно ставиться до мови власного твору. Саме на манеруоповіді найбільше звертає увагу дослідник.
Ще в одній своїй роботі „Про гуманізмтворчості І. Нечуя-Левицького” Р.С. Міщук звертає увагу на конфліктністьситуації, яка склалася у бабів Палажки та Параски. Він зазначає, що у творі, дечитача зацікавлюють шпаркі діалоги, яскраві комедійні ситуації, присутнєпрагнення автора дати самовикриття персонажами своєї людської сутності – вчомусь обікраденої чи безмірно самолюбної, яка женеться за примарнимбагатством. І.Нечуй-Левицький усвідомлював необхідність донести до читача боліснуправду про бездуховне існування „середньої” людини.
С.Я.Єрмоленко, Л.О.Пустовіт, Л.О.Савицька, Н.Г.Сидяченкоу своїй роботі „І. Нечуй-Левицький: портрет, пейзаж” найбільше звертають увагусаме на ці характеристики. При цьому вони майже нічого не говорять про основніпроблеми, які підлягають нашому розгляду, а саме манеру оповіді, комічне таконфлікт.
Праця „Витоки стильової манери видатногопрозаїка” В.Т. Середи розповідає про те, що, спираючись на досвід попередників,на неоціненну скарбницю українського фольклору, І.Нечуй-Левицький прагнеякнайповніше охопити українське суспільство в живих типах і картинах. Об’єктомлітератури, вважає І.Нечуй-Левицький, мусить бути передусім народ, селянство увсій його національній та місцевій різнобарвності.
О.О.Чехівський розглядає проблемукомічності оповідання „Про бабу Параску та бабу Палажку” у праці „І.Нечуй-Левицький – гуморист” він зазначає, що гумор І.С. Нечуя-Левицького маєбезсумнівну життєву, реальну основу, але він також тісно пов’язаний зфольклором і з літературною традицією. Сам письменник засвідчив, що витоки йогосатири і гумору – у невичерпній гумористичній творчості українського народу іглибоких надрах традицій української (І.П.Котляревський, Г.Ф.Квітка-Основ’яненко)та російської літератур.
Дослідник зводить засоби гумору до трьохнайтиповіших, найпоширеніших груп: ситуаційні засоби гумору, власне мовнізасоби гумору, мовні ситуації як засоби гумору.
У праці „Українська ідея у творчості І.Нечуя-Левицького” І.Ф.Приходько зазначає, що у Нечуя-Левицького було особливозагострене почуття національної гідності, національного болю, національноїкривди. Тому наскрізною у його творі є проблема денаціоналізації, національногоренегатства, наявності численних перевертнів, моральних покручів-яничар. Усвоєму оповіданні письменник дошукувався витоків моральної деформацій. Художнійаналіз здійснював через пластичні малюнки життєвих колізій, майстерно ховаючисьза незримого оповідача. У творі з бабами Палажкою та Параскою суцільноюавторською маскою є стилізації. Читач сам має думати і робити висновки.
„Щодо мети й змісту творів Левицький бувстрогий реаліст,” – говорить С. Єфремов у своїй роботі „Іван Левицький-Нечуй”.Він критикує письменника, вважаючи, що взагалі його творчість являєтьсяпримітивною у своїй конструкції та художніх засобах. Автору не досить, що йогообрази говорять самі за себе, йому треба підкреслити ще, підписати і – тимослабити мову художнього образу. Також дослідник зазначає, що в образах бабиПалажки та баби Параски втілена вся чорна темнота, безпросвітна, що густимпокривалом огорнула українське село.
Зробивши певний огляд літератури, можнасказати, що майже кожний дослідник по-своєму розглядає проблеми циклу оповіданьпро бабу Параску та бабу Палажку. Деякі вважають, що доцільніше розглядатипитання комічності твору, деякі – манери оповіді, а інші найбільше звертаютьувагу на конфліктність ситуації. В результаті цього огляд усіх проблем взагалірозподілений нераціонально. Так, найменше дослідники порушують питання манери оповіді,хоча саме на основі художньої мови в деякій мірі формувалася літературна мова.
В той же час найбільше розглядаласяпроблема комічності твору, адже це перше, на що звертається увага, коли читаємооповідання І.Нечуя-Левицького.
З цього можна зробити висновок, що творчістьписьменника досліджувалася недостатньо. Адже він виступає не тільки якпродовжувач літературних традицій своїх попередників, але й як новатор, якийзробив крок у становленні критичного реалізму, нових жанрів великої прози, узбагаченні мови художніх творів.
Актуальність теми полягає в тому, що недивлячись на зміну часів та традицій, проблеми залишаються ті ж, що і за життяНечуя-Левицького. У світі багато людей, взаємини яких часто призводять докомічності ситуацій. Вони так само підлягають висміюванню та сатирі. Часто цікомічні ситуації виникають на основі конфлікту між людьми, які характеризуютьсясвоєю приватновласницькою натурою, зубожінням душі. Як і раніше, висміюються неуцтво,схильність до найдикіших забобонів і здатність ворогувати через найменшідрібниці.
Мета роботи полягає у висвітленнісвоєрідності народного гумору, манери оповіді І.С. Нечуя-Левицького тарозкритті ним проблеми конфлікту у циклі оповідань про бабу Параску та бабуПалажку.
Виходячи з мети, ставимо перед собою такізавдання:
охарактеризувати манеру оповіді письменникау циклі оповідань про бабу Параску та бабу Палажку;
проаналізувати проблему конфлікту у цикліоповідань про бабу Параску та бабу Палажку;
розкрити питання комічності ситуацій уциклі оповідань про бабу Параску та бабу Палажку.
Об’єкт дослідження: власне цикл оповідань пробабу Параску та бабу Палажку, який складається з двох творів: „Не можна бабіПарасці вдержатися на селі” та „Благословіть бабі Палажці скоропостижновмерти”.
Методи дослідження, які будуть використовуватисяу роботі: описовий, порівняльно-історичний.
Розглядаючи проблему комічності в цикліоповідань про бабу Параску та бабу Палажку, можна звернутися до багатьохджерел, які нам дають терміну „комічне” та „гумор”. Наприклад, у„Літературознавчому словнику-довіднику” можна знайти такі визначення: „Комічне(грецьк. komikos – смішний) – категорія естетики, що характеризує той аспектестетичного світу, який супроводжується сміхом без співчуття, страху іпригнічення. Ті суспільні явища, які втрачають свою. Доцільність, необхідність,але претендують на історичне буття, вагомість, вартість, прагнуть видати себене тим, чим вони є насправді, стають об’єктом комічного висміювання”.
„Гумор (лат. humor – волога, рідина) –різновид комічного, відображення смішного в життєвих явищах і людськиххарактерах. Гумор піддає осміянню здебільшого часткові недоліки загаломпозитивних явищ, окремі смішні риси в характері людини”.
„Словник літературознавчих термінів” даєтрохи інше визначення комічного. Це одна з естетичних категорій: комічниминазивають ті явища суспільного життя та образи мистецтва, які викликають сміх.В основі комічного лежить суперечність між новим і старим, між тим, щонароджується, і тим, що відходить в минуле, відмирає.
А в „Словаре литературоведческих терминов”наявне таке визначення комічного: „Комічне – суспільно значуще життєвепротиріччя (мети – засобам, форми – змісту, дії – обставинам, сутності – їїпрояву), яке в мистецтві являється об’єктом особливої емоційно насиченоїестетичної критики-висміювання”.
Засоби гумору можна звести до двохнайтиповіших, найпоширеніших груп:
Ситуаційні засоби гумору. При ситуаційномукомізмі смішним є передусім сам зміст події, ситуації, у яку потрапляютьперсонажі твору, а не слова, якими ці ситуації передаються.
Власне мовні засоби гумору. У цих випадкахкомічний ефект досягається суто мовними прийомами комізму. Найхарактернішими зних є такі:
а) гумористичні порівняння – часто вживанийу художній літературі засіб створення образності: пояснення одного предмета абоявища за допомогою іншого, подібного до нього, в якому потрібна риса виступаєдуже яскраво;
б) гумористичні евфемізми (грецьк. euphēmismos,від eu – добре та phēmi – кажу) – благозвучне слово або вираз, вжите длязаміни непристойних, небажаних чи заборонених.
г) літоти (гр. litotēs – простота) –це показ з художньою метою ознак якогось предмета чи явища в нарочитозменшеному вигляді.
д) гіперболи (грец. hyperbolē) –різновид тропа, що полягає в надмірному перебільшенні характерних властивостейчи ознак певного предмета, явища або дії задля особливого увиразненняхудожнього зображення чи виявлення емоційно-естетичного ставлення до нього.
е) алогізми, за визначенням із„Літературознавчого словника-довідника”, – це сполука заперечливих понять,свідоме порушення логічних зв’язків, ініційоване задля створення певного стилістичногота смислового ефекту.
є) епітет (грецьк. epitheton – прикладка) –один із основних тропів мовлення, призначений підкреслювати характерну рису,визначальну якість певного предмета або явища і, потрапивши в нове семантичнеполе, збагачувати це поле новим емоційним чи смисловим нюансом” .
У „Словнику літературознавчих термінів”зазначається, що в художніх творах алогізми вживаються саме для створеннякомічного враження.
Щодо проблеми конфліктності у цикліоповідань про бабу Праску та бабу Палажку, то визначення поняття конфліктутакож має небагато відмінностей у різних джерелах, хоча ці погляди не можнаназвати однобічними. Так, у „Літературознавчому словнику-довіднику” є такеформулювання терміну „конфлікт”( лат. conflictus – зіткнення, сутичка) –зіткнення протилежних поглядів та інтересів, напруження і крайнє загостреннясуперечностей, що призводить до активних дій, ускладнень, боротьби, супроводжуванихскладними колізіями. Визначення конфлікту у „Словнику літературознавчихтермінів” таке: „Це суперечність, зіткнення, що лежить в основі боротьби міжперсонажами і зумовлює розвиток подій у художньому творі”.
Досліджуючи манеру оповіді в цикліоповідань про бабу Параску та бабу Палажку, можна розглядати такі поняття якманера, оповідач та оповідь. „Літературознавчий словник-довідник” визначає термін„манера” (фр. maniere – вправність рук) – особлива прикмета творчості митця –письменника, маляра, музики, яка ґрунтується на його звичці, особливостяхвнутрішнього світу. У цьому ж словнику „оповідач” визначається як різновидлітературного суб’єкта, особа, вимислена автором, від її імені в художньомутворі автор оповідає про події та людей. Оповідач провадить оповідь від першоїособи .
Визначення поняття „оповідач” у „Словникулітературознавчих термінів” являється подібним до попереднього. А оповідь уньому визначається як своєрідна манера розгортання подій і змалювання образівлюдей у художньому творі від першої особи. В оповідній формі для зображеннядійсності використовується монолог (від гр. monos – один і logos – слово,мовлення) – роздуми персонажа вголос, розмова з самим собою або з читачами. У„Літературознавчому словнику-довіднику подається більш широке визначеннямонологу. Монолог (грецьк. mōno – один, єдиний, logos – слово) – тривалевнутрішньо однорідне і зв’язне висловлювання, що належить одному суб’єктові івиражає думки, свідомі чи підсвідомі переживання, рефлексії, почуття та активолі.
Для дослідження теми роботи: „Циклоповідань про бабу Параску та бабу Палажку: манера оповіді, конфлікт, комічне”,найзручніше використовувати порівняльно-історичний та описовий методи.
Метод (від гр. methodos – шлях дослідження,спосіб викладу) у „Словнику літературознавчих термінів” – це сукупність основнихпринципів художнього відбору життєвих явищ, їх узагальнення, осмислення йідейно-естетичної оцінки з позицій певного естетичного ідеалу, а такожвідповідних способів художнього відображення дійсності і втілення її в образахмистецтва.
Компаративістика – друга назвапорівняльно-історичного методу, визначення якого подає багато джерел.Наприклад, „Словник літературознавчих термінів” подає таке формулюваннякомпаративістики: компаративістика – це такий спосіб дослідження літератури,при якому зіставляються однорідні або близькі за своїм характером літературніфакти і явища в різних національних літературах.
У „Літературознавчому словнику-довіднику”компаративістика (лат. comparo – порівнюю, фр. la literature compare –літературна компаративістика, порівняння) – „порівняльне вивчення національнихлітератур, процесів їх взаємозв’язку, взаємодії, взаємовпливів на основіпорівняльно-історичного підходу (методу)”.

2. Цикл оповідань І. Нечуя-Левицького пробабу Параску та бабу Палажку: манера оповіді, конфлікт, комічне
Цикл оповідань про бабу Параску та бабуПалажку суцільно побудований на імітації оповідача. В російській літературі щев 30-х роках ХІХ століття М. Гоголь у „Вечорах на хуторі біля Диканьки”використовує оповідача з середовища простолюддя (пасічника рудого Панька). Г.Квітка-Основ’яненко також застосовує цей прийом для вираження комізму у своїхтворах. Найбільш близька І. Нечую-Левицькому оповідна манера в таких повістяхГ.Квітки-Основ’яненка, як „Мертвецький Великдень”, „Салдацький патрет”, „Конотопськавідьма”. Марко Вовчок у „Народних оповіданнях” теж використовує оповіднуманеру, але при цьому особливої близькості творчості І. Нечуя-Левицького таМарка Вовчка не спостерігається.
І.С. Нечуй-Левицький надав слово двомжінкам похилого віку, які розповідають про своє життя. Кожна з них, говорячипро себе, водночас характеризує вчинки своєї сусідки, свого „лютого ворога”.Виразність образів є результатом таких характеристик: тієї, що героїня дає собісама, тієї, яка об’єктивно виникає у читача в результаті її розповіді, і тієї, якапостає зі слів її суперниці.
Баба Параска Гришиха говорить, що їй несила вдержатись на селі, „хоч зараз спродуйся, пакуйся – та й вибирайсь накубанські степи!”. І все це через те, що баба Палажка Солов’їха допекла їй „доживих печінок”. Параска говорить, що гіршої від Палажки немає в цілому світі. Гришихашкодує, що не може так лаятись, як сусідка, яка скрізь її зачепить. „Коли б япак була хоч трохи зла, хоч на десятку частку мала залізні зуби, як уСолов’їхи, може б, я ще й одбилась та одгризлась од неї! А то я жінка зовсімплоха, ще й недобачаю на одне око. Якби пак у мене такий язик та вдача, як у
Солов’їхи, я б дала собі ради,” – промовляєПараска
За самохарактеристикою вона нічого іпальцем не торкне, але подальша її розповідь суперечить попереднім її словам. Івиявляється, що вона зовсім не смиренна, терпелива жертва, а така ж зла іпідступна, як і Палажка.
За словами Гришихи, її сусідка „тільки плюєсловами, а не говорить», має, „наче облизаний макогін», лису голову і ніс,„наче на сім гривень сокира». З цього можна зробити певні висновки, що моваПараски досить колоритна, сповнена добірних і дошкульних висловів, дотепнихепітетів та порівнянь.
Не краще живеться і бабі Палажці Солов’їсі,яка „сидить собі в хаті тишком-нишком та богу молиться”. Їй через бабу Параскунавіть на світі не можна вдержатись. За твердженнями Палажки, її сусідка, „якскажена собака, бігає по дворах, по хатах та вигадує таке, що й купи недержиться”. „А Параска усім бреше, що я відьма, бо замки в церкві цілую!”.
Солов’їха і кроку без молитви не ступить,навіть прийде до криниці і там кладе поклони на чотири сторони, а Параска„плеще громаді, що я буцім-то відьма, кругом криниці лазила навколішки, ще йбила лобом в колючки”. Особливо виразно її лицемірне „святенництво” викриваєтьсяу сцені бунту проти ув’язнення в сараї, коли вона стукає в двері образомсвятого Миколи доти, поки образ у неї в руках не розколюється на двоє.
За словами Палажки, її „усе село поважає”,перед нею навіть „сам дяк знімає шапку” і тільки Параска допікає їй, „такнастирилась, що хоч з мосту та в воду!”
Отже, найкраще й найповніше характеризуютьжінку власні вчинки, про які вона розповідає у своєму монолозі.
Отак, за своїми розповідями тасамохарактеристиками баба Параска та баба Палажка не помічають, що, наговорюючина іншу, вони показують себе забобонними, сварливими, в’їдливими та улесливими.Кожна з них основну силу красномовства спрямовує на викриття своєї суперниці,змішуючи правду з неправдою, вигадку з дійсними спостереженнями.
Їх дратують різні дрібниці: відро, залишенена мить біля криниці, підсвинок, що витолочив грядку, помилково вижатий хлібтощо; обох пригнічує злиденність та одноманітність селянського побуту. Прицьому „авторська особистість в тексті не присутня, письменник навіть не прагнеїї проявляти».
У 1822 році М.Костомаров писав: „… дваневеличких оповідання з народного побуту „Не можна бабі Парасці вдержатись населі” і „Благословіть бабі Палажці… вмерти!” –… по незрівнянному гумору,вірності фарб можуть стати врівні з гоголівським оповіданням про те, як ІванІванович посварився з Іваном Никифоровичем”. І справді, спорідненість проступаєі в портретних характеристиках (у Параски обличчя – „як гарбуз на баштані”, уІвана Івановича та Івана Никифоровича голова „редькою”, тільки у одного хвостомвгору, а у другого – вниз) і в підтексті, що змушує побачити нікчемністьпричин, що призводять до сварок, відчути загальне моральне зубожіння людей, щоопинилися під впливом приватновласницької психології.
Прийом стилізації оповідачаІ.Нечуй-Левицький використовує не тільки заради сміху, а також і для викриттясуспільних вад, щоб висвітлити соціальні недоліки з позиції героя, а не з точкизору автора, який знаходиться в стороні. Обраний письменником образ оповідачокз народу дав змогу поглянути на життя очима простих сільських жінок, щопосилювало народність і художню правдивість оповідань.
За комічними подіями в циклі оповідань пробабу Параску та бабу Палажку приховується глибокий конфлікт. Адже причиниворогування між сусідками слід шукати не тільки у їх вдачах та взаєминах, а й утогочасній дійсності села, у дрібновласницькому характері їх господарства. Обохбабів гнітить злиденне й буденне життя, і в результаті цього їх переслідуютьпостійні сварки.
Подібно до автора „Обломова” І.А.Гончарова,І.С.Нечуй-Левицький не міг не відображати цілісне життя людини з його світлимита темними сторонами, не показати змін, які відбувалися у тогочасномусуспільстві та в людській свідомості в епоху реформ. Композитор М. Лисенкоговорив про єдність принципів художнього зображення у І.Гончарова й І.Нечуя-Левицького:„за стилем Нечуй наш автору „Обломова” рідний, кровний, так би мовити, брат.Все у них з дрібничок складається. У І.Гончарова – диван, халат, нічні туфлі,пусте, бездумне животіння, неробство. У Нечуя – нікчемні чвари, безглуздібаталії через дрібниці. І все описується серйозно, кожна, навіть найменшадеталь освітлюється з усіх боків – і так, і сяк. Дрібниця до дрібниці. Краплинадо краплини. А виходить море. Житейське море”. Замисел такого зображенняполягає в ствердженні ідеї оновити моральні засади людини. Письменник вважавнеобхідним показати болісну правду про бездуховне існування „середньої” людини.
Типовість персонажів і самого конфлікту міжсусідками підкреслюється тим, що постійні сварки відбуваються не тільки міжПараскою та Палажкою, а й між всіма оточуючими. На Солов’їху кидається нетільки Параска, а й її пасинок з чоловіком: „Оце побили мене пасинок зчоловіком… так побили, так понівечили, що й господи! Пасинок скинув з менеочіпок та тягав двома руками за коси, а чоловік третьою рукою скуб за коси, ачетвертою бив”. При цьому незрозуміло, хто винен. За словами Палажки винніпасинок і чоловік, за словами Параски – сама Солов’їха. „Тепер всі люди на селічогось визвірились на мене: вже не просять мене на обіди трапезувать, навіть нездоровкаються зо мною… Уся рідня мене кляне, товче, як жиди Гамана”.
Гришиха „пробила дякові голову залізноюкочергою”. ”Я спокутувала свій великий гріх, і охрестилась, і одмолилась. Авсе-таки не я була винна, а сам дяк; і не так дяк, як та дячиха… А до могочоловіка все вищиряє ті зубища, де не встріне”.
Гумор І. Нечуя-Левицького не має нічогоспільного з зубоскальством, з поверховим фарсом. На першому плані стоїтьреалістичне розкриття людської „кривої душі”, що виростає на ґрунті тяжкого ітемного селянського побуту. „Цей побут обумовлює такі негативні риси народноїпсихології, як дрібновласницький індивідуалізм, примітивізм і обмеженістьсвітогляду, прихильність до всякого роду забобонів”.
У циклі оповідань про бабу Параску та бабуПалажку І.С. Нечуй-Левицький висміює мізерність взаємин сусідів на селі.
Якщо в мові бабів і виникають сумніінтонації, нарікання на долю, в якій багато несправедливостей, які робитьсуперниця, то вони обов’язково поєднуються з відливи словами проти ворога. Самеце викликає сміх над оповідачкою замість очікуваного жалю. „Іду я по різі ташкутильгаю. А Солов’їха вже й рота роззявила...” „Зве мене Палажка поповоюсучкою, а сама побігла жаліться до попа… впала навколішки, згорнула руки нагрудях та й нявкає, наче свята та божа...”. Отже, контраст між словами івчинками персонажів є одним із засобів їх гострої комічної характеристики.
Також у мові оповідачок спостерігаєтьсябагато порівнянь та епітетів, що обумовлює комізм оповідань. „Я кинулась донеї, а вона сичить, як гадюка,” – говорить Параска. „Вона пишається тавеличається, як собака на човні, розчепірила лікті, задерла пику вгору,закотила очі під лоб, а запаска так і роз’їхалась по обидва боки, аж кінцічеркаються об землю, ще й сорочка біліє”. „ А дячиха ж чорна, чорна,… ніс, якключка; очі витрішкуваті, як у сови; брови, як пацюки; як говорить, то сопе,наче ковальський міх, а морда неначе сажею обмазана” „Невістка заслала стілбілою скатертею,… бігає по хаті, як курка з яйцем”. Контраст між словами івчинками персонажів є одним із засобів їх гострої комічної характеристики.
Крім цього за допомогою комічних порівняньможна дізнатися, що у Палажки маленькі чорні очі, що в неї лиса голова. Колиговорить, то „так і сплює свою погану морду”. В свою чергу, Параска виступає яктовста, груба жінка з „здоровими сірими, наче вовчими” очима, ”морда гладка –як той здоровий гарбуз на баштані”, убирається в пишне, не по літах яскравевбрання, в червоне намисто.
Сміх викликають і ті курйозні ситуації, вякі потрапляють героїні. Численні комічні становища героїв розкривають алогізм,дивакуватість їх вчинків і поведінки і допомагають скласти правдиве уявленняпро події, які розповідає кожна з бабів.
Сповнена комізму сцена, в якій бабаПараска, сховавшись у бур’яні, вистежує свого чоловіка Омелька з дячихою. „Колия дивлюсь, мій Омелько приступає ближче та морг на неї бровами, а далі моргвусом… Я догадалась, до чого воно йдеться… Коли – зирк! З другого боку, зконопель підводиться дяк, неначе стовп. Стоїмо ми вчотирьох та очима лупаємо…Дячиха ні в сих ні в тих, поздоровкалась зо мною, а далі з дяком. А Омелько всечогось шукає попід тином очима. Бачить дячиха, що прошпетилась, повернулась домене спиною, вирвала лопушину та й потягла спідницю просто по грядках, щепрохолоджує пику лопушиною, неначе й справді яка пані” Відразу зрозуміло, щогерої зніяковіли з такої ситуації, але намагалися зробити вигляд, що нічого несталося, і швидко розійшлися.
Інша ситуація не менше сповнена комізму.Баба Палажка розповідає: „Сиджу я на возі та од сліз вже й полудрабків не бачу.А тут, на сором мені, люди йдуть на поле та ще юрбами. Пройшла й Параска зграблями та сміється, ще й докладає: „Поганяй, бабо, та держи цабе, боперекинешся!” Вивіз мене лукавий син, неначе на сміх людям, та й покинув середшляху, як ту старчиху за цариною. Годуй дітей, піклуйся коло їх, навчай з ранкудо вечора, а вони кажуть, а вони кажуть, що я їх лаю з ранку до вечора».
У цій сцені незвичайність становищавикликана звичкою героїні нещадно „допікати” своїх рідних.

Висновки
Таким чином, вводячи багатообразні взаємохарактеристики і комічні самовикриття героїнь, змальовуючи смішні сценки, щовиявляють невідповідність між словами і вчинками оповідачок, „І.Нечуй-Левицькийне
порушує ілюзії народної „оповіді”, неперебиває її характерних інтонацій втручаннями від автора, а водночас створюєкласичні образи невгамовних, сварливих, сповнених енергії і злості, „язикатих”сільських бабів”.

Список використаних джерел
1. Браславський С. Іван Нечуй-Левицький. – К.:Українське державне видавництво, 2008. – 20 с.
2. Федосов Л.П. Традиції І.П.Котляревського таГ.Ф.Основ’яненка в гуморі І.С.Нечуя-Левицького. – Наукові записки (Харківськийпедагогічний інститут імені Сковороди) – Х.: Філологічна серія, 1998. – Т.30. –С.63–76.
3. Білецький О.І. Від давнини до сучасності. – К.:Держлітвидав, 1990. – Т.1. – С. 283–337.
4. Походзіло М.У. Іван Нечуй-Левицький. Літературнийпортрет. – К.: Держлітвидав, 1990. – 149 с.
5. Білецький О.І. Іван Семенович Левицький (Нечуй) //Зібрання творів: В 5 т. – К.: Держлітвидав, 1994. – Т. 2. – С. 360 – 373.
6. Федосов Л.П. Шевченківські традиції в сатиріІ.С.Нечуя-Левицького // Збірник праць дванадцятої наукової шевченківськоїконференції. – К., 1964. – С. 226–240.
7. Білецький О.І. Українська література ХІХ – початокХХ століття; зібрані праці: В 5 т. – К., 2005. – Т. 2. – С. 317–368.
8. Омельченко В.І. Живописець слова. До 130-річчя віддня народження І.С.Нечуя-Левицького. – К.: Товариство „Знання” УРСР., 1968. –Серія 5, № 10. – 48 с.
9. Власенко В.О. Художня майстерністьІ.С.Нечуя-Левицького. – К.: „Радянська школа”, 1969. – 184 с.
10. Лесин В.М., Пулинець О.С. Словник літературознавчихтермінів. – К.: „Радянська школа”, 1971. – 476 с.
11. Словарь литературоведческих терминов. Под ред.Тимофеева Л.И., Тураева С.В. – М.: „Просвещение”, 1974. – С. 146.
12. І.С.Нечуй-Левицький. Твори: В 2 т. – К.: Дніпро,1977. – Т. 1. – 517 с.
13. Грицюта М.С. Селянство в українській дожовтневійлітературі. – К.: Наукова думка,1979. – 312 с.
14. Іванченко Р.Г. Іван Нечуй-Левицький: Нарис життя ітворчості: Літературний портрет. – К.: Дніпро, 1980. – 147 с.
15. Земляк В. Заповіт любові. – К.: Радянськийписьменник, 1983. – С. 76–78.
16. Мандрика М.Л. З цілющих джерел єднання ( І.Тургенєв і І. Нечуй-Левицький) // Українська мова та література в школі. – К.:Радянська школа, 1993. – № 9. – С. 19–22.
17. Тараненко І.О. І.С.Нечуй-Левицький: Семінарій. –К.: Вища школа. Головне видавництво, 1994. – 184 с.
18. Міщук Р.С. Деякі аспекти розвитку жанру повісті вукраїнській літературі другої половини ХІХ століття // Розвиток жанрів вукраїнській літературі ХІХ – початок ХХ століття. – К.: Товариство „Знання”УРСР, 1986. – С. 89–119.
19. Міщук Р.С. Індивідуальні стилі українськихписьменників ХІХ – початок ХХ століття. – К.: Товариство „Знання” УРСР, 1987. –С. 140–168.
20. Міщук Р.С. Співець душі народної. До 150-річчя віддня народження І.С.Нечуя-Левицького. – К.: Товариство „Знання” УРСР., 1987.–Серія 6, „Література і мистецтво”, № 8. – 49 с.
21. Міщук Р.С. Про гуманізм творчостіІ.С.Нечуя-Левицького // Радянське літературознавство. – 2000. – № 5. – С.26–35.
22. Єрмоленко С.Я., Пустовіт Л.О., Савицька Л.О.,Сидяченко Н.Г. – І.Нечуй-Левицький: портрет, пейзаж // Українська мова талітература в школі. – 2008. – № 10. – С. 61–65.
23. Середа В.Т. Витоки стильової манери видатногопрозаїка // Радянське літературознавство. – 2008. – № 11. – С. 43–47.