Ціннісна природа культуротворення

Вступ
Значно ускладнилось життя суспільства,змінилося обличчя світу, загострилися проблеми, що стимулювало інтерес дозагальних проблем суспільного розвитку, осмислення яких має важливе значення.Людство сьогодення впритул підійшло до вирішення питання про виживання.Здійснюється становлення України як суверенної держави, формується громадянськесуспільство. Все це спонукає до філософського осмислення людиною свогоставлення до дійсності її світоглядної орієнтації, усвідомлення нею свого місцяі ролі у суспільстві. У з’ясуванні складних проблем, формуванні новихсвітоглядних орієнтирів, цінностей велика роль належить філософії.
Щоб врятувати світ, потрібно глибокопо-філософськи осмислити загрози і сподівання, що домінують у світі і вУкраїні. Необхідна інтеграція знань, поєднання їх з гуманістичними цінностями.А це є мудрість, якій навчає філософія.
У сучасному світі людина постійно маєсправу з новими ситуаціями у всіх сферах життя. Зрозумівши їх і прийняти єдиноправильне рішення неможливо без певних філософських уявлень, які допомагаютьглибше осмислити дійсність. Зробити це цілеспрямовано, свідомо, розумно імудро. Філософська культура є складовою частиною загальної культури людини. Вумовах глибоких змін у суспільстві необхідно вчитися мислити і діяти творчо наоснові сучасного досвіду філософської думки.
Перетворення суспільства завждипочинається з критики орієнтацій і розуміння життя, яке раніше рахували, що вжевичерпало свої можливості. Нові суспільні умови формують потреби в нових типахсвітоглядної орієнтації. Але нові форми життєдіяльності людей можуть статижиттєздатними лише, якщо спиратимуться на досягнення вітчизняної і світовоїкультури. Перед нами постає тяжкий і довгий шлях культуротворення, який вимагаєвиправданих зусиль людства. А тут вирішальну роль відіграватимутьціннісно-світоглядні орієнтації людей, їх відповідальність за свої вчинки передсуспільством, бути свідомою. Людина повинна прагнути до позитивного знання,чітко відрізняти Добро і Зло, розуміти цінність всього.
Життя людини наскрізь пройнято вибором:від елементарних речей і ситуацій до таких, що можуть раз і назавжди радикальнозмінити це саме життя. Тому вибір повинен бути наповнений смислом, який став бицінним для інших. Повинні бути осмислення, які б орієнтували, допомагали,скеровували робити вибір в кожній ситуації співжиття людей і разом з тим,огороджували людину від потреби кожну мить зважувати тисячі можливих виборів.Цими орієнтирами виступають цінності.
Отже, мета даної роботи: описати природуцінностей, ієрархію цінностей буття людини, показати їх роль в культурі,розкрити суть процесу сучасного культуротворення, показати основи міжкультурноїкомунікації, висвітлити питання свободи, толерантності, творчої активностілюдини.
Для розв’язання поставлених задачспрямовані такі аспекти реферату:
1. Культуротворення як процес самовизначення.
2. Цінності – основа людського буття в культурі.
3. Особливості сучасного культуротворення.
Я ставлю за мету поцікавитись сучаснимстаном і розвитком ціннісної природи культуротворення, вирішити специфікурізних підходів до вирішення актуальних проблем сучасності, на перший планпоставити цінності. Інтерес цієї роботи становить не тільки результат, але ішлях до нього, здійснений моїм мисленням, намаганням якомога ширше представититематику дослідження. Все це спонукає до філософського осмислення людиною свогоставлення до дійсності, усвідомлення нею свого місця і ролі в життісуспільства.
Цінності необхідні для того, щоб зробитиможливим життя серед інших людей, відкинути деякі сумніви, придбати впевненістьу своєму існуванні, поповнити життя таким необхідним для людини смислом,підняти людину над рівнем тваринного існування. Вони завжди вказують нам вірнийшлях. Особливо це стосується універсальних людських цінностей моральних ідуховних (Благо, Мудрість, Добро, Свобода, Істина). Захоплення людей цимицінностями робить їх більш людяними, гуманними, творить культуру, не завдаєсвіту шкоди.
Проблема цінностей і культуротворенняцікавила багатьох філософів: І. Канта, Ф. Ніцше, З. Фрейда,Е. Фромма, Ж.-П. Сартра, Г. Ріккерта, М. Хайдеггера,М. Вебера, С. Кіркегора, Х. Ортеги-і-Гасета,К. Ясперса, Г. Гадамера, М. Бердяєва, Е. Кассірера,Ф. Достоєвського, Т. Адорно, Г. Маркузе, А. Шопенгауера,П. Тілліха, О. Лосева та ін. Обрана мною тематика дослідженняактуальна, адже головну роль в процесі культуротворення відіграють цінності.Вони змінюють людину, підносять в ній такі взаємопов’язані суттєвіхарактеристики людини, як духовність, свідомість, свобода, соціокультурність,універсальність, унікальність, розумність, діяльність і творчий початок, трансцендентальністьта інтенціональність. Без таких цінностей як дружба, любов, совість людствоможе прийти до загибелі.
Виняткового значення в сучасній культурінабуває естетичне як чинник комунікації, що поєднує людство як по горизонталі –через діалог різних культур, так і по вертикалі – через всю історію естетичногосамовизначення людства. Це шлях подолання ізольованості і закритостіособистісних світів, як здатність і можливість співчутливого сприйняття іншоїлюдини, як шлях до культурної комунікації, поліфонічного діалогу.
Стан сучасної культури і динамізмпроцесів, які в ній відбуваються, виразно засвідчує потребу радикальногоосмислення і оновлення світоглядно-естетичних засад творчості як втіленнябезупинно напруженої роботи духу.
Все вказане підсилює інтерес до всебічногоаналізу проблем духовності, ціннісної природи культуротворення.
 

1. Культуротворення як процес самовизначення
 
Людина– узагальнена характеристика індивідуальності, яка є способом її конкретногоіснування.
Філософіяцікавить сучасну людину як шанс знати і розуміти себе, як якийсь простірсуспільно здійснюваних духовних пошуків, до якого варто приєднатися. Філософіяотримує чітко виражене індивідне, а не просто людино центриське спрямування,яке обумовлено рядом причин.
По-перше,рівнем розвитку самого індивіда. Культурний ґрунт, на якому він формується(засоби масової комунікації, література, мистецтво, історична пам’ять і т.п.)досить масивний, отже є можливість індивідного, більш того в масовому масштабіздійсненого піднесення до рівня культурно-обґрунтованого смисложиттєвогозапиту, що виходить за межі потреб вітального існування. Причому трагедійніколізії історії, в яких опиняється індивід (тоталітарні режими, кровопролитнівійни, технологічні та екологічні катастрофи) надмірно загострюють проблемуособистої буттєвості, можливості її здійснення, її сенсу, призначення і т.п.
Космопланетарнепоходження людини дає підстави для їх розуміння не як просто вітальної істоти,а як такої, що з’являється як певна протилежність тваринному існуванню.М.Шеллер, якому й належить це філософське відкриття, писав, те що робить людинулюдиною є принцип протилежний всьому життю взагалі, він як такий не може бутизведеним до „природної еволюції життя”, і якщо його й можна до чого-небудьвіднести, то лише до вищої основи всіх речей – до тієї основи, частковоюманіфестацією якої є життя.
Ціміркування дозволяють зробити висновок, що духовність є виразом її сутностівизначальною ознакою людини. Дух, як такий, має об’єктивізовані форми свогоіснування у вигляді суспільної свідомості, цінностей, менталітету тощо, але їхвитоком, а втім, і способом буття як духовної буттєвості є індивіднадуховність, бо мислить і страждає, фантазує і любить, естетично освоюєдійсність і вибудовує свої відносини з іншими, споживає і оживлює духовніцінності, а також творить їх саме індивід [6; 28 – 30].
Суспільствозавжди шукатиме відповідь на питання, що таке людина. М.Хайдеггер пропонувавйого в такій постановці: „Що є людина? Вінець творіння чи глухий лабіринт,велике непорозуміння, провалля?”
Відповідьна нього довіку залишиться остаточно нез’ясованою, бо згідно твердженняК.Ясперса, „Людина завжди більше того, що вона про себе знає”.
Причинав специфіці самої людини як довічно незавершеної, відкритої новим смислоутворенням,а отже нескінченним творенням себе. Чим може бути людина, залежить від неїсамої, її життєвого вибору, реалізації свободи притаманної саме людині,неухильного піднесення її духовних сил.
Поняттялюдини глибше осягається в її проекції на індивідне буття. Отже, осмисленнюпідлягає саме індивідуальність, тайна її буттєвості, витоки її само- творення,як і зовнішні обставини її формування.
Будь-якасоціальна зміна започаткована індивідністю. Як писав В.П.Іванов: „Хіба некультурний розвиток індивідуальності є таємницею і джерелом активності ірозвитку суспільно-історичного світу? Хіба все нове не входить у життя черезнеповторну біографію і конкретні зусилля конкретної людини?”
Рівеньфілософського осмислення дозволяє сьогодні говорити не лише про людину як таку,що є першопочатком буття, але й про індивідуальність з її неповторністю, яктакий першопочаток.
Матеріальне,духовне, політичне життя суспільства здійснюється на рівні індивідності,точніше там воно зачинається і відбувається, набуваючи об’єктивованих,зовнішніх, надіндивідніших форм. Людина – суб’єктоносій соціальних відносин,але водночас їх джерело. Саме в людині зосереджені витоки всіх суспільнихпроцесів, вона їх дійсний творець.
Поняттяособи невідривне від поняття культури. Саме в особистому виразі індивід формуєсвою долю, здійснює вплив на соціальні обставини свого життя і творить їх. Якособа індивід виходить за межі досягнутого, вибудовує свої відносини з іншими,реалізує проекти буттєвості.
Культурунеможливо визначити однозначно, надто багатоманітне явище вона собою являє.Розуміння культури починалось з метафоричного вживання терміну, який виник всільськогосподарській сфері діяльності і означав обробіток ґрунту. В диспутахЦіцерона його було вжито в значенні „обробіток умів”. Філософську визначеністьце поняття одержало значно пізніше, наприкінці XVII ст., і спочатку означаловідмінне від натури.
Тривалийчас поняття культури вживалось у значенні матеріальних і духовних багатствнапрацьованих людством.
Культурупродовжують розуміти як надіндивідне утворення, здобуток перехідних поколінь,під впливом якого формується людина. Формування особистості розглядається якдолучення до культурних надбань її. Людино формуюча функція культуриоголошується її головним призначенням.
Складнітеоретичні колізії виникали навколо трактувань культури Фрейдом, Ніцше,філософами франкфуртської школи, російськими мислителями М.Бердяєвим,Л.Шестовим та іншими.
Іншевідгалуження розумінь культури має етнографічне походження, воно орієнтоване навивчення матеріальних і духовних втілень певного етносу або регіональнихпоселень. В сучасній літературі цивілізація (поняття культури етносу по сутізмикається з поняттям цивілізації, оскільки розширює свій зміст за рахуноквключення типів соціального зв’язку), розуміється як соціальна організаціясуспільного життя, що характеризується всезагальним зв’язком індивідів. Увитлумаченнях культури Тойнбі, Шпенглером маємо справу з її цивілізованимивимірами як певної регіональної і часової специфікації і локалізації життя людей.Оригінальнуверсію філософії культури створив німецький філософ
Е.Кассірер. З його точки зору вона утворює Космос символічних форм, які оточуютьлюдину певною сїткою, через яку вона бачить світ. Культура уподібнюєтьсяокулярам, створеним самою людиною у вигляді міфічних образів, символічних форм,через призму яких дійсність одержує культурне заломлення.
В ХХст. спостерігається дивергенція в поняття культури. В її трактуваннінаголошується на тому, що культура є продукування смислів і значень, що світкультури є міра людського в людині, що вона – це специфічна формасвітобудівничої життєдіяльності людини в світі.
Внесоку розробку такого змісту культури зробили філософи України В.Іванов,Є.Бистрицький, В.Козловський, С.Кримський та інші.
Порядз цим у філософському вжитку є тлумачення культури як сукупності способівлюдської діяльності відмінних від тваринних. Постає культура і в іпостасітворення буттєвості, її креативна інтерпретація дозволяє дати її сучасневизначення від попередніх.
Врозпорядженні сучасної філософії є набір понять і уявлень, що дозволяютьстворити це виокремлення.
Першза все, це суспільне багатство. Воно являє собою уречевлену і опредмеченудійсність, в якій розгортається буттєвість людини і без якої вона неможлива. Цедосягнення техніки, побутове середовище, здобутки духовного розвитку, що набулиоб’єктивованої форми існування у вигляді картин, книжок, скульптур,архітектурних споруд, знарядь праці і т.п. Цей світ оживає в людськійдіяльності, є його засобом, точніше засобами, це неорганічне культурне тіло,матеріальний субстрат суспільства, але разом з тим воно має свою власнуоб’єктивовану логіку буття, підкоряється об’єктивним законам існування.Матеріальне життя мають твори мистецтва, вони здатні руйнуватися під впливомчасу, можуть бути знищені. Таким чином, багатство існує як спеціальне суспільнеутворення, і воно не тотожне культурі, його іноді називають цивілізаційнимтілом культури.
Світсмислів і значень, цінностей, ідеалів… витворів людської духовності тежнабуває надіндивідної форми існування, є певною аурою світу багатств і є Духом.Якраз його найчастіше ототожнюють з культурою і в певних межах це має сенс,крім одного аспекту – можливості відчуженого від індивіду способу йогоіснування. Дух культури оживає в індивіді, поза індивідом його існуваннянеможливе, але, по-перше, культура надіндивідна як результат спільногоміжіндивідного діяння, а, по-друге, може бути байдужою, недоступною і навітьрепресивною щодо окремого індивіда. Більш того, вона містить в собі стабілізаційниймеханізм, на якому базується розвиток певної культури, і цей механізм викликаєбунт індивіду проти сформованої культури як об’єктивного утворення.
Невідповідає поняття культури як сукупності способів діяльності, не співпадаєкультура і з цивілізацією. Так, для М.О.Бердяєва, цивілізація несе загибелькультурі. Подібне ставлення до цивілізації як смерті культури типове длябагатьох дослідників. Зустрічається воно в творах Е.Фромма, С.Франка.
Упереможному наступі науково-технічного прогресу, всеосяжних досягненняхіндустріальної цивілізації вбачається загибель духовного, вічного, непов’язаного з корисливою прагматичністю. Навіть поетична думка фіксує цю різнуспрямованість. „Цінує розум вигуки прогресу, душа скарби прадавні стереже”(Л.Костенко).
Противагукультури і цивілізації пов’язують з досить переконливими аргументами. Першупов’язують з творчістю, безкорисливістю, духовністю, світом нематеріальних ізагальнолюдських цінностей, вічним, неземним, дещо ілюзорним; другу – зраціональністю, ефективністю, продуктивними і корисними для життя здобуткамиіндустріального розвитку.
Сучасністьдає достатньо свідчень того, як під тиском цивілізації, технічного прогресувідступають, а то й деградують не лише в переносному, але й в прямому смисліздобутки культури. Отже, якщо здобутки цивілізації гублять культуру як єдинийможливий спосіб розвитку індивіду, цивілізація змінюється, бо збереження іподальший прогрес цивілізаційної форми існування людства можливі лише на ґрунтікультури.
Отже,культура набуває власного змісту, вона виявляється невідривною від буттєвостіособи, її становлення і розвитку. Саме таке тлумачення культури дано в праціС.Франка: „Багатство культури спирається на багатство особи, багатствоособистої свідомості не руйнується, а живиться багатством культури.„Вдосконалення” особи не може взагалі реалізуватись інакше, як у розвитку їїтворчості, в підвищенні її культурної продуктивності, і, з другого боку,вдосконалення культури означає завжди підняття духовного рівня її основи –особистості”.
УМ.Мамардашвілі культура розглядається як „деякий відкритий простір, в якомупрокладається лише твій шлях, який ти повинен пройти сам”, особиста буттєвістьототожнюється з вертикаллю, якою розсікається культурна площина”.
Культурапостає як індивідне творення, вона існує саме як процес індивідного діяння усфері суспільних надбань і ніщо інше.
Індивіднеперебування в культурі і є самоствердженням і само породженням особи як певноїіпостасі буттєвості, в якій індивідність здійснюється, творить своє буття і тимсамим буття культури як світу смислів, значень, предметів і т.і.
Культурнедіяння індивіду здійснюється в системі „Я – Ти” взаємозв’язку, інакше воновипадає з культурного поля.
Буттяв культурі пов’язане з індивідним самовираженням особливого типу. Вонорозраховане на збереження людськості, воно звернуте і орієнтоване на іншого, бов кінцевому рахунку є забезпеченням і відтворенням „Я – Ти” взаємодії в їїісторичних масштабах. В культурі здійснюється спілкування індивідів як осіб, вній людина діє універсально і забезпечує поступовість розвитку людства, йогозбереження і цілісність.
Уфілософії культури існують два її різних витлумачення. Перше є виразомгуманістичних традицій попередніх сторіч людської історії і розглядає культурупо-реріховськи, який інтерпретував її як культ світла. Тобто це життя в світінайвищих вимірів буттєвості абсолютних цінностей, що слугують еталоном длявласних вчинків, намірів і діянь. Заперечення проти подібного трактуваннядоцільні, коли світ культури відірвано від її індивідного оживлення, постійногооновлення і відтворення індивідом, що може творити нові цінності, знищуватистарі і т.п., залишаючись в межах збереження людськості як такої, постійнонарощуючи досягнуту духовність.
Другийпідхід існує як протест на надіндивідність культури, де культуру розглядаютьвиключно як світ смислів і значень, в яких живе індивід, що трансформує,проектує, „одягає” культурні цінності на себе, на свою життєвість. Сучасніпослідовники цього підходу орієнтують на піднесення до рівня культури, точнішеототожнення з нею повсякденного життя людини у будь-яких його проявах. Культуратаким чином пояснюється „як процес безпосереднього буття людей, пов’язаного зособливими предметами і людськими обставинами їх повсякденної практики і спілкування”.
С.Франкговорить: „не можна говорити про якусь єдину культуру і схилятися перед нею,розуміючи під нею однаково творчість Данте і Шекспіра, і кількість споживаногомила, поширеність накрохмалених комірців, подвиги людинолюбності івдосконалення знарядь людиновбивства, силу творчої думки, внутрішню духовнумогутність людства і потужність динамо-машин і радіостанцій”.
Життяв повсякденності, щоденні турботи і суєта суєт здебільшого не вимагають відлюдини напруги духу, прагнення до досконалості, життя за кантівськимкатегоричним імперативом. Без сумніву, життя в цій сфері регламентуєтьсянапрацьованими смислами і значеннями, але в їх усталеному вигляді,повсякденність не вимагає нарощувати, збагачувати їх, задовольняєтьсявикористанням їх споживацьки, в обмеженому повсякденністю діапазоні.
Життяіндивіду в культурі, а отже, її збереження, можливі лише при умові індивідноїсмисловизначеності. Смислобуттєві проблеми людського існування та безперестанніспроби їх розв’язання і дозволяють індивіду вийти за межі вітальності, піднестиїх на рівень культурного буття.
Входженняособистості у світ культури передбачає розв’язання її власне смисложиттєвихпроблем.
Філософіяє постійне запитування про смисл, (М.Хайдеггер), і будь-яка проблема набуваєстатусу філософської лише тоді, коли вона має прямий зв’язок з проблемамисмислу і сутності людського буття.
Смислопошукмає безмежні горизонти. Формування змістожиттєвих запитів можливе лише в лонікультури, в широких змістожиттєвих контактах, на підставі врахування досвідулюдства, довічно зайнятого пошуком цього смислу і багаточисельними намаганнямиосмислити його.
Людинавзискує смислу, бо вона смертна. Духовне особисте життя продовжується влюдській спільноті, в серцях і душах духовних спільників. Л.Толстой говорить:„Людина померла, а її відношення до життя продовжує діяти навіть не так, як зажиття, а у декілька разів більше, і дія ця по мірі розумності і любовностізбільшується і зростає як все, вже ніколи не припиняючись і не знаючи перерви”.
Нинів розпорядженні філософії є достатньо підстав вважати, що безсмертя людськоїдуші досягається її збереженням в культурі.
Самебуття в культурі є запорукою безсмертя душі. Нарощування культури здійснюєтьсяне тільки, а може й не стільки її опредмеченими шедеврами у вигляді творівмистецтв, наукових відкриттів, матеріальних цінностей.
Кожен,хто живе у світі, перебуває у „Я – Ти” взаємодії, підносить її до рівнязагальнозначущості, є мікрочасткою цілісної культури, є її органічною інезамінною складовою. Лише повна сукупність неповторності кожного утворюєкультурний простір, у якому вічно перебуває безсмертна людська душа [6; 211 – 227].

2. Цінності – основа людського буття в культурі
 
Загальнерозуміння цінності тлумачить цінність як поняття, яке вказує на культурне, соціальнеабо особисте значення явищ і факторів дійсності.
Усябагатоманітність світу може виступати як „предметні цінності” й оцінюватися зточки зору добра і зла, істини і хибної думки, прекрасного і потворного,справедливого і несправедливого тощо [20; 102].
Смисложиттєвавизначеність людини залежить від розуміння нею добра і зла, від дії в площиніїх демаркації. Не випадково, один з праотців філософії Платон зазначив, що безрозуміння питання про добро і зло марна, непотрібна, а то й шкідлива вся іншатеоретична і практична діяльність людей.
Все вжитті втрачає сенс, якщо немає його загальнолюдських вимірів, еталоном для якихє добро і зло. В філософії їх вважають стрижневими смисложиттєвими орієнтирами.Софокл ще стверджував, що той, хто загубив межу між добром і злом, той всьогосебе втратив [6;227 – 228].
Етикає до певної міри наукою, основним предметом якої є добро і зло.
Моральвибудовується як відношення людей у вимірах добра і зла, забезпеченнядоброчинності діянь є її функціональним призначенням.
Удобра і зла не об’єктивна, а суб’єктивна природа. Вони є певними одиницямидуховного виміру буттєвості в чомусь аналогічні тим, якими користуєтьсяприрододослідник, описуючи природу своїми еталонами мір (кілометрами,кілограмами, хвилинами і т.п.).
Відмінністьполягає у тому, що вимірюється власна духовність в її проекції на зовнішність.„Кожен сам повинен вирішити, хто для нього Бог, а хто диявол”, хоч самі ці„одиниці виміру” містяться в культурі у вигляді ціннісних абсолютів, що їхнапрацювало людство.
„Вонидають необхідну міру розуму, який потребує понять того, що в своєму родідосконале, щоб по ньому оцінювати і виміряти ступінь і недоліки учиненого”, –писав Кант.
Разомз тим, особа в культурі, не маріонетка, що приводиться в дію ззовні усталенимичинниками. Духовний вибір передбачає особисту визначеність і особистеоцінювання доброго і злого в житті, з цього приводу неможливо раз і назавждиостаточно визначитись. Соціальні умови і обставини особистого життя вкультурному просторі постійно вимагають оцінити дійсність, все, що відбуваєтьсяв ній міркою доброго і злого, застосованою кожним особисто. Тільки це дозволяєусвідомити тонкі грані переходу добра в зло, зважити доцільність свого вибору,зробити постійне прагнення до визначення добра смислом особистого життя.
Доброє стрижнем особистісного існування у світі, воно всередині, а не ззовні нас,воно завжди особистий вибір шляху серед підводних рифів суспільних перепон іобмежень до його реалізації. Суспільство не може бути добрим для всіх, пік йогоможливостей не ставати на перешкоді індивідних проявів добра.
Алеразом з тим особистісний прояв доброчинності здійснюється в межах культури, вінкультурний по своїй суті, бо спирається на принципи „Я – Ти” взаємодії,покликаний забезпечити збереження людства.
Ствердженнядобра індивідом, яку б персональну унікальну форму воно не набувало має єдиненеусувне підгрунття – нарощування духовного потенціалу людства, його збереженняі вдосконалення.
Духовнійбуттєвості індивіду властива двоїстість, у неї різні підстави: суспільне іособисте, тваринне і людське і т.п.
Вдуховності людини добре і зле, позитивне і негативне, за високе і низькеперебувають в такому тісному переплетінні, що однозначно наділити їх знакомплюс чи мінус неможливо.
Людинаніколи не була дияволом „у плоті” і не стане чистим ангелом у майбутньому. Хочаце не виключає вищих злетів розуму, знань, вмінь, життєвих орієнтирів, що малимісце в усі часи. Високі прояви людського духу не за горизонтами здійснюваноїісторії, вони існували, існують і можуть не існувати. Чаша з отрутою, випитаСократом в ім’я істини, відданість справі, самопожертвування героїв зарадисвободи батьківщини, музична самобутність Бетховена і милосердя матері Терези –все це і багато іншого тому свідчення. Добро як вимір людяності нездоланне [6;230 – 232].
Маєсвої екзистенційні буттєві виміри також і істина, як смисложиттєвий орієнтир.
Длялюдей нашого часу, а втім і для всіх часів, питання „Що є істина?” має глибокийжиттєвизначальний зміст. Що вважати істинним у власних інтенціях, намірах,вчинках? Як обрати на роздоріжжі історичного поступу істинний шлях? Яке кредоісторичного вибору істини? На рівні повсякденності доводиться постійновирішувати проблеми надання переваги істинним ідеологіям, цілям, цінностям іт.п. Зростає кількість людей, що прагнуть істини в житті.
Збіблейських часів істина трактується як вище мірило життєвідношення до світу.М.Хайдеггер ототожнює істину з свободою, Х.Гадамер говорить про неможливістьдосягнення істини методологічними засобами науки.
Біблейськийвираз „Я єсмь істина” має безмежну варіантність. В релігійному тексті істина –це Бог. Але в ньому потенційно містяться й інші смисли. Світ мого істинногобуття твориться мною і ніким іншим. Істина те, в чому я знайшов себе. Істина усамовиразі, самотворенні.
Істина– проект буття. Істина – характеристика проективних творчих устремлінь людськоїдіяльності, вираз її суті.
З’ясуваннясутності як свободи, як основного імперативу життя як продукту людськоготворення виходить далеко за межі уявлень про неї як форму відображення. Ф.Ніцшезазначав (а саме йому належить заслуга глибоких екзистенціальних вимірівдійсності): „Істина, таким чином, не є щось існуюче, що треба знайти івідкрити, але щось, що треба створити і що слугує для визначення деякого процесу,ще більше деякої волі до подолання”.
Істинапередбачає багатовимірність і тому як результат вона багатозначна. Скількиіндивидів і проектів їх буття, стільки істин. „Я єсмь істина” – цей вираз маєглибокий підтекст. Іншими словами „Істина я єсмь”, отже, я існую, я є, язберігаю себе, самостверджуюсь, творю. Від індивідного „єсмь” залежить буття яктаке, буття суспільства, буття людства, без першого воно неможливо.
Отже,істина проявляє себе як багатоманітність істин, у яких є одна спільна підстава– існування людства. Істина завжди конкретна, прив’язана до часу і обставин [2;10 – 12].
Прийтидо істини, як стверджує Е.Кассірер „можна лише в постійному співробітництвісуб’єктів у взаємних запитаннях і відповідях, її треба розуміти як продуктсоціальної дії”.
Світцінностей – це, в першу чергу, світ культури в широкому розумінні цього слова,це сфера духовної діяльності людини, її моральної свідомості, її прихильності –тих оцінок, в котрих виражається міра духовного багатства особистості.
Духовніпрагнення, ідеали, принципи, норми моралі відносяться до сфери цінностей.Стимули і причини людської діяльності отримують тут подальший розвиток:потреби, перетворені в інтереси, в свою чергу „перетворюються в цінності”.
Кожнез цих перетворень утримує в собі певні якісні моменти. При перетворенні потребв інтереси на перший план виступають ті характеристики спонукань діяльності, вкотрих виявляється відношення до соціальних інститутів. На цьому етапі, при“перетворенні інтересів у цінності”, також змінюється предмет відношення. Змістцінностей обумовлено культурними досягненнями суспільства.
Що жсобою являють цінності? Аналіз проблем цінностей відбувається у філософії зпочатку 60-х років. Перша книга, присвячена цьому питанню, була працяВ.П.Тугаринова „Про цінності життя і культури”: „Ми можемо визначити поняттяцінностей у самому загальному значенні так: цінності суть її явища (абосторони, властивості явищ) природи і суспільства, котрі корисні, потрібні людямісторично визначеного суспільства або класу в якості дійсності мети або ідеалу.З цього визначення випливає, що цінністю може бути не тільки те, що існує, алей те, що ще потрібно здійснити, за що треба боротися”.
Духовніта моральні цінності є невід’ємним компонентом духовного життя суспільства. Однез визначень духовного життя суспільства визначає його в якості культури якфункціонуючої розвиваючої системи духовних і культурних цінностей. Тутговориться про прийнятність культурних традицій, кожна з яких виражає певнийтип соціально-класового відношення до дійсності.
Взаємозв’язокінтересів і цінностей уявляють собою важливі системоутворюючі елементикультури.
Цінніснесприйняття дійсності є змістовним у соціальному понятті не завдяки формі, а всилу того, що саме соціальні властивості речей становляться предметом обробкита перетворення у процесі духовної творчості.
Саметут простежується вирішальна лінія взаємодії між інтересами і цінностями якособливими продуктами духовної діяльності людини, в ході котрої певним шляхомперетворюються і демонструються соціальні властивості речей. Існування їхпов’язане з ціннісним сприйняттям дійсності, таким чином, з таким її баченням,уособленим соціальними відчуттями і розвинутими формами духовної творчості ікотре здіймається над світом безпосередніх потреб і інтересів. Цінніснесприйняття дійсності породжує і мотивацію дій та вчинків, основою котрої єціннісне відношення.
Цінності– це інтереси, які були відокремлені в ході розвитку самої історії завдякирозподілу праці у сфері духовного виробництва. Але об’єктами цих відокремленихінтересів, предметами прагнень людини в даному випадку виступає ніякий духовнийзміст, яке полягає в особливій концентрації почуттів та думок, втілене взразках прекрасного, істинного, доброго, шляхетного. У зіставленні з циминормами, які отримали суспільне визначення, людина, зайнята у сфері духовноїтворчості або діюча на благо громадянських інтересів, прагне ствердити своюіндивідуальність.
Відданістьсвоєму роду діяльності для справжнього митця, вченого, мислителя свідчить проте, що сама діяльність перетворюється тут в першу життєву потребу, що частенькосупроводжується самопожертвою, відмовою від матеріальних благ, комфорту іелементарних побутових зручностей.
Результатцієї діяльності полягає в поглибленні знань, у виявленні нових сторіндійсності, набуваючи змісту і значення у контексті людського спілкування. Самеспілкування являє собою безпосередню матеріальну оболонку духовності. Духовнийзміст творів мистецтва, науки, морального вчинку відкривається тільки черезспілкування, котре є ні чим іншим, як способом взаємодії інтересів.
Самеспілкування – складний суспільний феномен. В ньому сплітаються матеріальні тадуховні елементи людського життя і де зрушуються форми спілкування, формизв’язків між людьми, там зрушується і саме суспільство. І якщо потреби таінтереси полягають та складають матеріальний компонент спілкування – то вцінностях полягає його духовний аспект.
Успілкуванні інтереси і цінності доповнюють один одного. Цінність опиняєтьсятвердженням у світі одиничного буття. Вона розкривається через багатообразністьзначень та оцінок.
Цінність,а тим більше систему цінностей, не можна звести тільки до професійних традиційу сфері духовного виробництва. Навпаки, продукт усілякої професіональноїдуховної діяльності набирає певного змісту, лише виходячи за межі професії.
Длярозуміння специфіки ціннісного сприйняття дійсності важливо узагальненнядосвіду.
Творчістьпоета, художника, музиканта, оратора, актора, письменника, вченого отримуєзавершення через визнання (або знехтування) з боку публіки, аудиторії, читачів,глядачів, слухачів, тих представників громадськості, котрі сприймають іоцінюють відповідні продукти духовної творчості. Тому поряд з тими моментамидіяльності, котрі оцінюються професіональною сферою у відповідності зпрофесіональними критеріями і стандартами, у кожній області творчості є певнийзміст, котрий забезпечує зв’язок між творчою діяльністю та публікою. Цей змістякраз і виражається поняттям системи цінностей даного суспільства, даноїкультури.
Системацінностей у широкому понятті цього слова – це внутрішній стрижень культури,об’єднуюча ланка всіх галузей духовного виробництва, усіх форм суспільноїсвідомості. Вона перебуває в усіх витворах духовного виробництва, в усіхнапругах, відповідних творчому процесу. І ні в одному з них не втілюється докінця, повністю. Ціннісний зміст як би переходить від однієї сфери в другу,приковуючи громадську думку до найбільш важливого і суттєвого з точки зоруданого моменту. Воно виплескується на поверхню в публічному виступі і іде вглибину, ховаючись від щоденних інтересів до тих пір, поки нові життєві потребине розкриють усієї значимості того чи іншого твору, створеного десятиліття чистоліття потому, для сучасників. Ті результати духовної діяльності, котрі не стикаютьсяз цим невловимим, крізь існуючий дух часу, являють собою шлак і сміттякультури.
Системацінностей, що характеризує дану культуру або певну культурну сферу, являє собоюрезультат тієї духовної роботи, котра здійснюється усім суспільством.
Системацінностей – це дієва сторона суспільної свідомості, узятої у сукупності усіхформ. В ній висловлюється відношення людини, суспільства до світу, котрий абозадовольняє людину, або не задовольняє „й людина своєю дією вирішує змінитийого”.
Усистемі цінностей якраз і знаходить вираження ця міра рішучості, готовності дозміни світу, котра не залишається стабільною і незмінною. Система цінностейпронизує собою культуру суспільства і культуру його соціальних груп. Вонавиявляє тональність цієї культури, обумовлюючи вибірковий підхід як до зановостворюваних творів людського духу, так і до цінностей, створених в минулійісторії того чи іншого народу.
Цінністьявляє собою узагальнююче поняття для таких явищ духовного життя, як ідея абоідеал, моральна норма, художній твір. Разом з тим, цінність, як і ідея, апелюєне до щоденних інтересів, а до інтересів більш високого порядку: до інтересівкласу, суспільства, людства. Вона сприяє виразу і формуванню цих інтересів утому понятті, що надає їм певну форму, цілеспрямованість, направленість. Тількичерез відношення до цінностей культури інтерес може отримати визнання якзаконний інтерес, що не руйнує людську культуру, а збагачує її.
Функціяцінності — служити основою вибору з альтернативних дій, і в силу уніфікації системдій, інтегруючим фактором соціальної системи.
Уструктурному функціоналізмі світ цінностей оголошується поза особистим і понадособистим. Цей світ проголошено загальнокультурним, поза історично заданимгідністю людської цивілізації. Цінності опиняються належністю деякої „природилюдини”, навіть поза яких би то не було тимчасових меж його існування. Людиналише пристосовується до вже існуючої системи цінностей, будуючи по них, як поорієнтирах, свою індивідуальну поведінку, яка тільки тому і є суспільною.
Г.Фолдингу статті „Дослідницьке вивчення цінностей” дає таке визначення: „Цінність – цеузагальнена мета, котра робить поведінку одноманітною в різних ситуаціях зметою повторення певного самодостатнього задоволення, тобто цінність – цеорганізуюча мета. Це не те, що людина платить, а те чого вона безмежно хоче.
Певнацінність розглядається у якості імперативу, оскільки вже те, що ми бажанестверджуємо до ступеня належного, є категоричне розпорядження теперішньому.
Такимчином, цінності відрізняються своїм місцем в ієрархії інших феноменівсвідомості, насамперед їх значенням у життєдіяльності людини. Цінностівідображають об’єкти як різнозначні для суб’єкта, а у сфері свідомостівиступають як критерії оцінювання дійсності та власного буття. Розуміння змістусвідомості, її специфіки неможливе без урахування ціннісних пріоритетів особи,системи її ціннісних орієнтацій [15; 38 – 70].
Дійснусутність цінності можна зрозуміти в світлі концепції духу, оскільки цінністьналежить виключно сфері людської духовності.
Цінностіяк предмети (продукти харчування, споруда, науковий твір тощо) в якості такихвизначаються не стільки в залежності від їх здатності задовольняти вітальні абодуховні потреби людей, а дещо в іншій системі координат, в саме в залежностівід їх відповідності взірцям, міркам, вимогам, ідеалам, які власне і виступаютьяк дійсні цінності і функціонують у сфері людської духовності. Міра ціннісногозмісту предмету залежить не від того як здатен він задовольняти життєвуіндивідну потребу, а наскільки вона відповідає рамкам загальнолюдськоїзначущості його. Хліб і культова споруда, захист слабкого і співчуття людейможуть втратити свій ціннісний зміст при відповідних ціннісних орієнтаціяхлюдей.
Вимірицінностей здійснюються на основі певних абсолютних критеріїв, таких як істина,добро, краса, а також людська гідність, свобода, честь, справедливість,відповідальність і ряд інших. Вони формуються у сфері людської духовності і єдійсними основами існування людства.
Людство,як таке, існує не тому, що може їсти, пити, одягатися і задовольняти подібніпотреби власної буттєвості, а в першу чергу тому, що здатне рефлексувати вКосмосі, здійснювати його саморозвиток, мислити і відчувати, і всі ці проявийого буття можливі лише на ціннісній основі, тобто при наявності такихоб’єднуючих інтегруючих начал, якими є цінності.
Це тіскрижалі, на яких фіксовані умови існування людства, що є не просто формоюфункціонування живого. Цінності такого роду іменують Абсолютами, оскільки вониє довічними духовними умовами людського буття. Це не виключає їх історичнихмодифікацій і уявлення про гідність, честь, добро і т.п. змінюються відповіднодо часу, епохи, рівня розвитку культури і соціальності.
Цінностіє ствердженням загального в світлі індивідного буття, однак вони існують, як ідух взагалі, надіндивідно, вони оживлюються і функціонують в суспільстві,оскільки слугують основою мотивації, діяння людей, але це не означає, що коженіндивід в суспільстві діє згідно виключно ціннісних регулятивів. Дух якзагальносуспільне взагалі не може в усьому обсязі детермінувати поведінкукожного, оскільки існує лише як можливість доручення до нього, що реалізуєтьсякожним вибірково [6; 133 – 134].
Всилу цього потреба в інтеграції суспільних дій не може здійснюватись тількиціннісними регулятивами. Вони розраховані на свободу обрання, на вибір, наіндивідну визначеність. Нав’язана цінність перестає бути цінністю.
Людствоволодіє іншими духовними формами суспільної інтеграції, до числа яких належатьнорми. Вони базуються на цінностях, але водночас є фіксацією реальних відносині залежностей, що складаються між людьми в суспільстві, покликані стабілізуватиі закріпити їх.
Всистемі духу соціальні норми існують як правові установлення, приписання,заборони щодо індивідної і групової поведінки, які забезпечують підпорядкуваннядіяльності суспільним вимогам.
Порядз правовими нормами існують і моральні норми як викристалізувані взірці діянняу міжлюдських стосунках. Вони реалізуються у моральних імперативах, звичаях,осудах і т.п. Функціонують норми в різних сферах людської діяльності.
Вкожному випадку вони мають свій специфічний вираз – можуть бути письмовофіксованими і ментальними, виступаючи як правила чи як принцип, як заохоченнячи осуди дії і т.п. В системі права вони знаходять втілення в законах, всистемі моралі набувають статусу звичаїв і т.п.
Відповіднов кожному способі свого існування вони потребують спеціального аналізу, але якфеномен Духу мають спільність, що дає підстави для їх виокремлення в особливедуховне утворення. Як писав Е.Дюркгейм: “Всякий образ дії, різко визначений чині, здатний здійснювати на індивіда зовнішній тиск, має в той же час своєвласне існування, незалежне від його індивідуальних проявів”.
Норми,як цінності, існують в „об’єктивізованій” надіндивідній формі, але перші навідміну від останніх інституалізуються, спираються на різні засобисанкціонування, в тому числі за допомогою держави, є суспільним обмеженняміндивідної свободи, інтегрують індивідів в суспільство.
Норму,на відміну від цінності, не обирають, її дотримуються, і хоч норма єінструментом реалізації цінності, їй властива обов’язковість. Через нормуцінність зберігає себе в тих випадках, коли не є безпосередньою мотивацієюдіяння. Норми захищають добро, справедливість і інші доброчинності, які неможуть бути втрачені суспільством, але є безпосередньою метою діяння кожного.
Соціальнеоформлення норм зовсім не означає їх надлюдське існування, вони, як і дух вцілому, оживлюється індивідним діянням, і тому здатні перетворюватися у звичку,потребуючи і інші чинники індивідної духовності, і в той же час здатнізберігати відчужену зовнішню, а той ворожу форму існування і тим самимспричиняти їх відторгнення, зміну і тим самим розвиток. Норми значною міроюзмінні, ніж цінності [6; 134 – 135].
Духовністьне відповідна духовому життю суспільства. Вона виступає як спосібсамобудівництва особистості. Духовність пов’язана з вибором свого особистогообразу, своєї долі і ролі з зустрічі з самим собою.
Самезустріччю з самим собою і ціною проблема духовності в наш час, коли феноменособистості виштовхується на авансцену історії. Не ідея людини взагалі, не їїрольові структури і людяність сама по собі, але їх переломлення крізьіндивідуальні якості особистості виявляє зараз дієвість гуманістичногоусвідомлення.
Духовністьзавжди виступала як принцип само будови людини, як вихід до вищих цінніснихінстанцій конституювання особистості і її менталітету, як виклик до звершеннятого, що не звершується природним шляхом. Духовність – це здатність переводитиуніверсум зовнішнього буття до внутрішньої вселенної особистості на етичнійоснові, здатність створювати той внутрішній світ, завдяки якому реалізуєтьсясобітотожність людини, його свободи від жорсткої залежності від ситуацій, щопостійно змінюються. Духовність, в кінцевому рахунку, приводить до свого родузмістової космогонії, з’єднанню образу світу з моральним законом особистості.
Духовністьне зводиться до душі. Душа – суб’єкт духовності, вона виступає як буття,націлене духом.
Дух –це об’єктивне явище і не об’єктивна предметність, але трансформація одного вінше. Це стан активності, що характеризує по опредмечуванню ідей і поверненомурозпредмечуванню його результатів, котра визначає семантичне поле культури.Духовний потенціал культуротворюючої життєдіяльності характеризується, у своючергу, її здатністю придавати поняття індивідуальному буттю.
Уситуаціях, коли людина зіштовхується з нелюдяною силою жорстокості, вона можевиступати перед злими силами представником людяності як такої. В силу цьогопредставництва він у праві по-новому вирішувати, що означає залишатися поряднимі моральним. „Моральність народжується, – пише з цього приводу Л.М.Баткін, – умомент вибору під особисту відповідальність, а не як результат покладанняготової парадигми. В політиці, в історії самою відповідальною моральноюпроблемою, в свою чергу, стає визначення індивідом меж цієї відповідальності”.
Відомо,що у відриві від конкретно-змістовних контекстів одночасно і формальнотрактоване застосування всіх моральних постулатів може породити колізії:наприклад, між постулатом „не сотвори собі кумира” і любов’ю до ближнього,вірою в ідеал, між любов’ю і цінністю особистої свободи, між бажанням полегшитистраждання людини і забороною брехні, навіть в ім’я спасіння ближнього і т.д.Вирішення таких протидій і потребує морального вибору. Причому цей вибір можебути розцінений не як моральний маневр, а як етика ризику і катастрофи, колиморальні переваги здійснюються особистістю без впевненості в майбутньомуоправданні суспільною думкою.
Значеннязагальнолюдських норм, таким чином, не порушується, але, навпроти, вбагатоликих, морально не однобічних і альтернативних ситуаціях особистогопротистояння абсолютному злу або співучасних йому явищ підвищується. Длязбереження канонів моральності виявляється необхідним звернення до більшвисоких рівнів цінностей ієрархії моральної свідомості, піднесення надситуативною етикою до безумовності морального імперативу.
Тутвимога морального піднесення отримує новий контекст вживання і значимість, щовиходить за сфери моралі до більш широкого постулату екзистенціальногокрещендо.
Усвоїй моральній першооснові цей постулат був висловлений у вигляді вимогиЛ.М.Толстого:„Жити по зростаючій сумління, завжди трохи вище нього, так щобвоно доростало те, що вище його”. В художній формі він, зокрема, вираженийформулою „третьої правди” І.Буніна, ідеєю піднесення над життєвими вдачами іневдачами. В сучасній філософії постулат екзистенціального крещендо найбільшрельєфно сформульований у концепції життя як зростаючої кульмінації, яксутність для людини прагнення піднестися до чогось більшого, чим життєваданість (Г.Марсель), і ідеєю сходження до „омега-крапки” (Тейяр де Шарден).
Вбільш широкому ракурсі можна відмітити для європейського менталітету другоїполовини ХХ століття формулу „Сократичної іронії”, поданої Т.Манном як вимогупіднестися над конкретністю оцінюючих ситуацій до більш високих інтегральнихрівнів оцінок, з точки зору котрих будь-яке рішення у справах людинипередчасне, т.ч. припускає облік можливостей його зміни. При цьому сама іроніяперетворюється в здатність, адекватну можливості абсолютного піднесення надзмінними ситуаціями, т.ч. здатність Бога. Сократичною ця іронія називається всилу розуміння Сократом суперечки як діалогу, в котрому доведення особистоїправоти опиняється під завданням більш високої мети: визнання належності, щосперечаються третьому світу істини, котра є для них однаковою цінністю [19; 21– 25].
Ідеяморального інтелекту, що об’єднує моральний розум і розумову емоцію, що володієздатністю знехтувати простотою рішень в ім’я складності людських проблем іразом з тим зберігати аналогічну ясність думок в самих заплутаних лабіринтахжиття може бути розцінена як співзвучний нашому часу принцип духовності.
Аналіздуховності робить надто відносним відмінність минулого і дійсного,теперішнього. Тут часто сучасні контексти прочитання постулатів ментальностіактуалізують старі істини і образи, роблять їх більш адекватними сучаснійісторії. Так, у М.Булгакова („Майстер і Маргарита”) добро кожного разузапізнюється на зустріч зі злом, бо воно в прямому контексті зі злими силамиможе втратити свою первозданну чистоту. Добро діє, з точки зору М.Булгакова,подібно „хустині Фріди” — вічним, безупинним і страшним нагадуванням.
Повчальнепоняття такого уявлення полягає в тому, що воно підтримує відому тезу пронезведення людської діяльності до боротьби т.ч. до сутички різних сил. Силовадіяльність не є безмежною. Вона має енергетичні, екологічні, фінансові іморальні межі. Виходячи за ці межі, діяльність перестає бути розумною, бо всерозумне має свої межі; безмежне лише безглуздя, дурниця. Тільки безглуздям іобертається цинізм практики, позбавлений моральних горизонтів.
Будь-якапрактична діяльність – амбівалентна і веде не тільки до позитивних, але й негативнихрезультатів. Навіть діяльність Бога (згідно формули іспанської монахині XVI ст. Терезії:„Почуті молитви кінчаються слізьми”) може привести до трагічного розподіленнялюдських цінностей.
Цяформула, метафорично висловлюючи духовний досвід людства, свідчить пропроблематичність всякої переоцінки предметної активності по відношенню довнутрішньої самодіяльності людини. Духовності нашого часу починає відповідатипотреба усвідомлення не тільки практичної активності, але й творчої стихіїспоглядання.
Уновоєвропейському менталітеті споглядання не означає нірвану. Це і проблемагармонії душі зі світом, „самостояння” людини (О.С.Пушкін), і питання провходження у „творчий ґрунт речей” (П.Тілліх); творчість, націлена на Бога(М.Бердяєв). Споглядання може бути розцінено як вид неспоживчої діяльності, щозмінює не об’єкт, а суб’єкт дії. Це особливе ставлення до навколишнього світу,метою якого є збереження предметного світу, а ціною – перетворення внутрішньогосвіту людини. Споглядання вимагає об’єднання запитання: „Що я повинен робити?”з запитанням „Яким я повинен бути?”. Воно знаменує межу переходу зовнішніхпрактичних дій у внутрішню змістовну творчість та стан свободи. Споглядання –це проблема обігу екології зовнішньої предметності в екологію культури.
Впідкріпленні духовних пошуків на порозі ІІІ тисячоліття суттєву роль отримуєстимул діяльності, котрий можна визначати як принцип рішучості. Вінхарактеризує здібність чітко уявляти всі логічні наслідки з виникаючихпроблемних ситуацій саме тоді, коли в граничному між життям і смертю станісамоомана здається більш бажаним результатом, ніж гірка правда. Людськестраждання деформує тотожність мислення і буття, замикає людину на їїпереживаннях. Тоді, як говорив І.Кант, треба мати мужність слідувати своєму розумові.„Sapere aude” – або принципрішучості, інтелектуальної мужності і дозволяє подолати ситуації віддачіпереваги абсурду.
Такаготовність передбачає не тільки орієнтацію на істину, але й суб’єктивнувпевненість в її вірогідності, визначену крізь думку або віру. Потреба вістині, здатній втілюватися у людські долі, істині, як альтернативі ілюзій в їїєдності з думкою і вірою складають суттєву рису духовного устрою людини і їїкультури.
Істинаяк феномен духовності має етичні і інтелектуальні властивості ідеалу. Цяобставина була з більшою силою художньо розкрита в „Злочині і кара”Ф.Достоєвського: каяття героя пов’язане не стільки з вбивством, скільки здеяким „теоретичним”, „розумовим” злочином. Воно полягає в тому, щоРаскольников опустив духовну гідність істини до вульгарної практики сокири. Тутосуджується спроба звести цінність істини до прагматичних міркувань низького толку,адже в прагматичному плані і брехня може виявитися вигіднішою за істину. Алеостання залишається в системі сучасної духовності переважаючою, бо якпідкреслював у свій час Гете, істина сама може виправити можливі шкідливінаслідки свого використання, а брехня – ніколи.
Зпроблемою істини й віри в неї пов’язаний один з основних для багатьох системдуховності принцип, який висловлений в латинській формулі: Unum, Bonum, Verum (Єдність, Благо,Істина). В цій формулі не згадується Краса, але вона вбачається як загальнийпредикат універсуму (Єдиного). Краса є най значимішою іпостассю існуваннялюдства. Саме на її основі здійснюється гармонізація перш за все внутрішньогодуховного світу людини, встановлюється його відповідна рівновага з зовнішнімсвітом.
Красає виразом досконалості і доцільності; вона створює пропорційність ігармонійність, ясність і співзвучність, тобто світ упорядковується людиною зазаконами краси, приводиться у відповідність з уявленнями людини про досконале ідоцільне, тобто узгоджується з її мірками. Таким чином, Істина, Добро, Краса єтрьома китами, на яких базується людське існування, вони досягаються, в першу чергу,завдяки функціонуванню форм суспільної свідомості та інших духовнихформоутворень.
Чільнемісце серед них посідають цінності як джерела смислоутворюючої основи людськогодіяння. В змістовному плані вони збігаються з іншими формоутвореннями. Це можебути теоретична ідея або соціальне почуття, моральні регулятиви або естетичнісмаки. Цінності вирізняються своїм місцем в ієрархії інших феноменівсвідомості, насамперед їх значенням у життєдіяльності людини.
Базиснийхарактер для поняття духовності має християнське триєдинство: Віра, Надія,Любов. Віра в ньому виступає вже по принципу буття, а не пізнання „як вічненародження „внутрішньої”, ідеальної людини в системі особистості як рух доабсолюту і зустрічі з ним, як спосіб подолання, вічно висячої над людиноюзагрози відносності (Тейяр де Шарден), як шлях формування в людині того, що невідмінне смертю.
Відповіднорозкриваються і функції любові як засіб подолання самотності, переживаннярідкісності іншої особистості, спосіб розриву ланцюга зла через заміну помстипочуттям, висловленим древньогрецьким терміном „адаре”. Він фіксував любов не ветимології „ероса” (почуттєвого потягу) або „філії” (любовного нахилу), а якрозуміючу і добру готовність жертовного служіння. В такому відношенні любоврозцінюється вже не як спосіб продовження роду, біологічний початок змінипоколінь, а як фактор формування особистості, розвитку її духовності, проривуповсякденності і виходу до першооснов життя.
ПочатокНадії вводить у середину християнської духовності. В ній символізується шлях доподолання богозалишеності, благодатний настрій духовності переживань,амортизуючий негаразди долі. У терапії людського болю і страждаючого кінцяжиття надія перетворюється у зверхнадію на можливість неможливого. В більшширокому плані вона виявляється як позитивне чекання прийдешнього і можливого,як форма переживання часу і суб’єктивне очищення, прилучення до вічного іпіднесення над хаосом.
Зфілософської сторони змістовний контекст уявлень про надію може бутисформульований у вигляді принципу гносеологічного оптимізму. Він стверджує непорожнечу майбутнього для людини, осмисленість її діяльності, свого роду догматдосягнення мети, людських ідеалів, здатність людини розглядати себе в „дзеркалівічності”. Впевненість у тому, що наші зусилля не мають мети, а мета дозволяєраціоналізувати проективну діяльність по перетворенню „сьогодні” в „завтра”,увійти у склад майбутнього на посильних людському інтелекту підставах.
Надіястає рятівним символом виживання в нашу непросту і драматичну епоху [19; 26 – 28].
Такимчином, культура і особа тісно пов’язані своєю взаємною обумовленістю, ареалізація зв’язку між ними здійснюється через смислопошук, особистувизначеність щодо добра, істини і інших Абсолютів, буттєвості таких як ВіраНадія, Любов та Краса… І правий С.Франк, котрий сказав: „Якщо ми знайдемоістинне добро, істинну мету і смисл життя, і навчимося їх здійснювати, ми тимсамим будемо співучасниками в творчості істинної культури!” [6; 238].
Мизвикли думати про свободу у двох напрямках – в плані суспільно-політичному і вплані взаємних відносин – і визначити свободу як наше право діяти так, як намхочеться. Але, якщо думати про значення слова „свобода” в різних мовах, то відкриваєтьсяцілий світ інших і більш багатих понять, які можна поставити паралельно зпоняттям „слухняність”. Більшою мірою, знову ж таки, поняття свободи іслухняності ми протиставляємо одне одному: ти або слухаєшся – або вільний.Насправді між ними є органічний і дуже важливий зв’язок.
Слово„libertas” з латинськогоозначає моє право розпоряджатися своєю долею, своєю особою, своїм життям;громадський стан дитини, що народилась від вільних людей, а не рабів.
Якщови народились з правами вільної людини, але стали рабом своїх пристрастей, тоді просвободу нічого говорити. Тому свобода дуже пов’язана із дисципліною: щоб,народившись вільною людиною, таким і залишитись, потрібно навчитись володітисобою, бути господарем собі. Якщо я не здатний виконувати настанови своєїсовісті чи своїх переконань, то я вже не вільна людина – який би не був мійсоціальний статус. Внаслідок цього два поняття відразу пов’язуються з поняттямсвободи: здатність володіти собою і слухняність. Але це не означає: „Що я скажуте й роби”, — а в тому, щоб в будь-яку хвилину можна було б забути свої помислиі виконувати те, що сказано, як школа вслухування в чужу душу, чужий досвід, вчуже розуміння всім розумом своїм, всім своїм бажанням, всією волею своєю. Імета – саме перерости, себе завдяки тому, що ти вслухаєшся в мудрість чи досвідіншої людини. В цьому і полягає слухняність. Як результат, люди стаютьдорослими і зрілими, що навчало людей перемагати своє свавілля, володіти собою.Коли я можу відректися від своїх думок даного моменту, від емоцій заради того,що говорить інша, більш значуща для мене людина, ніж я сам – тоді я звільняюсьвід себе шляхом оволодіння собою.
Людинаіз вільнонародженої дитини може перейти у стан вільного громадянина, людину якамає владу над собою і може контролювати свої бажання, думки, виявлення ітілесні реакції. Тому які б не були наші думки, почуття чи рухи волі, якщо мифізично злякані, якщо ми не здатні направити своє тіло на ту чи іншу дію – тодівсе може зруйнуватися. В такому випадку говорять: „не має сили духу, волі невистачає”.
Такимчином, слухняність і свобода пов’язані, одне являється умовою іншого.
Другаумова свободи – дисципліна. Із латинської мови discipulus означає учень. Дисципліна– це стан людини, яка найшла собі вчителя як учень і тому всією своєю душеювслуховується у все, що цей вчитель може сказати, не уявляючи що він ніколи непомиляється ні в чому, але з тим, щоб прийняти в собі весь досвід свого вчителяі перерости себе.
Другезначення слова „свобода” ми знаходимо в германських мовах. Німецьке Frieheit,англійська freedom походять від санскритського слова, яке у формі дієсловаозначає “любити” і „бути любимим”, як іменник означає „мій любимий”, „моялюбима”. Рання інтуїція санскритської мови визначало свободу як любовноспіввідношення двох людей: я тебе так люблю, що хочу, щоб ти був самим собою докінця і не впливати на тебе, не змінювати тебе.
Дійсно,свобода – це стан, коли дві людини так люблять один одного з такою повагоювідносяться один до одного, що вони не хочуть підкоряти собі іншого, змінюватиодин одного. Вони дивляться один на одного як на ікону, як на живий образБожий, до якого не можна доторкуватись, він повинен бути у всій красі, алепотребувати його не потрібно, не можна.
Третєслово – російська „свобода”, але тут етимологія набагато більш сумнівна, вонаналежить філософу А.С. Хомякову і може бути недостатньо достовірна. А.С. Хомяковрозумів слово „свобода” як „бути самим собою”.
Якщовзяти до уваги усі ці розуміння слова „свобода”, тоді дійсно, ми народженівільними. Якщо хтось не володіє собою, він не може себе дати іншому. Про цеслід пам’ятати, щоб не перетворити свободу у свавілля, а слухняність – урабство. Слово „свобода” вже асоціюється із мужністю, творчим рухом душі: невід „перемоги” до „перемоги”, а швидше всього від поразки до поразки, тобто непрогресуючи. Але потрібно весь час іти, а не сидіти на місці і плакати… Дляцього нам потрібна людська настанова, тлумачення. Адже ми або беремомаксимальну лінію і тоді не здатні виконати те, що над нашими силами, — чи,навпаки, задовільняємось дуже малим і нікуди не рухаємось. Ось тут велику рольможе зіграти мудрий наставник: в кінцевій стадії, в ідеалі, Бог [27, 71].
3. Особливості сучасного культуротворення
 
Об’єктивноюстороною творчого процесу є результат, його продукт. Це – те, що в подальшомуспроможне відділитися від суб’єкта, стає для нього чимось об’єктивним, зовнішнєданим т.ч. відчуженим. Продукту творчості безперечно властиві двіфундаментальні властивості – новина і цінність. Якщо новина – це відмінністьпродукту від усього загальновідомого, загальноприйнятого, то під цінністю требарозуміти його здатність задовольнити універсально-культурні потреби людини. Аледалеко не усіляке нове (новина) є благом для людини. Не усіляке продуціонуванняновини має право на існування. Лише творчість як діяльність, що має своїмпродуктом щось, що являє собою універсально-культурну цінність і сприяєудосконаленню, гармонізації відносин кожного індивіда з самим собою, з іншимилюдьми, а також його особисто і всього людства в цілому з безмежним світом –тільки така творчість є ціннісно оправданою.
Творчістьпротистоїть праці (будучи з нею пов’язана невід’ємними зв’язками) як сферасвободи протистоїть сфері необхідності. В той же час їм обом протистоїть гра, –царство безтурботності і радісного пожвавлення, не пов’язаного безпосередньо зрезультатами самого по собі грального діяння. Головна відмінна властивість гри,протиставляючи її і творчості, і праці – свобода, повна незалежність відбудь-яких зовнішніх цілей.
Якщо,крім того, праця являє собою „базис” для творчості, лише частково з нею перетинаючись,творча інтуїція „генеалогічними своїми коренями”, без сумніву, входить в гру, адіяльне уявлення гри – як у свій прафеномен.
Проблематворчості в її ціннісному аспекті на протязі всієї історії культури булапредметом різнобічних обговорень. Міф, генетичне джерело усіх форм світогляду,по-своєму ставить і вирішує дану проблему. Недивлячись на закладену у міфітенденцію до збереження свого змісту, в ньому неявно присутня певна концепціятворчості. Діалектика новини і цінності в продуктах творчості отримує уміфологічних системах всього світу особливу „розробку” шляхом створеннявзаємовідносин між так званими „богами” і „героями”.
Принайрізноманітніших підходах до міфу останній виявляється тим чи тим досвідомсвідомості, спроба розуміння якої обіймає межі міфу як форми та способуфункціонування єдиного континууму „буття та свідомості” і навіть як формикультури [26;27].
Отже,міф як свідомість спирається на досвід свідомості і… на її початок. Життя уміфі нагадує буття трансцендентального принципу свідомості, „за допомогою якоговиявляється апріорна загальна умова, яка єдино припускає, щоб речі могли статиоб’єктами нашого пізнання. Міф являє собою тотожність буття змісту на рівніформи. І в цьому розумінні міф – це не форма суспільної свідомості, а самезародження, початок свідомості як здатності сприймати та осмислити світ.
Слугуватикультурі – ось яка роль відтепер призначена міфові в культурі, підтримуватипорядок, примножувати змісти, породжувати власні, не властиві для емпіріїефекти бачення, що не виведені з досвіду, не мають референтів, проте при цьомувиявляються не менш реальними та дійовими, тобто власне продовжувати людське влюдині – ось яким є „надприродне” покликання історичного міфу. Міфічніструктури в культурі визначають досвід культури. Міф перетворюється на формусвідомості і головне її завдання – продукувати людське як таке, людське нарівні формальності, тобто культуру.
Наповерхні міф у культурі фігурує як певна структура, що повторюється, як зразокдля наслідування, модель поведінки, що відтворюється на соціальному, так і наіндивідуальному рівнях. Б.Малиновський доводить, що міф кодифікує думку,встановлює певні правила і принципи поведінки, виконує нормативну функцію іпереживається свідомістю як своєрідне „священне писання” або ж дійсність, якапевним чином впливає на долю світу та людей. В міфі, на думку Р.Барта завжди єзміст, щоб виразити форму, а також завжди присутня форма, щоб приховати зміст.
Історичнийміф за відсутності ідеального виміру досконалості продукує необхідні станисвідомості – механізми людської розмірності.
Міфне можна назвати ірраціональним утворенням, йому належить гідне місце середнераціональних об’єктивних видимостей. Як опредмечене уявлення, що стало знакомсоціальних, життєвих значень, він функціонує незалежно від сполучення зв’язків,що призводять до нього, та спрацьовує незалежно від знання про них, незважаючина свою фантастичність, міф, вибудуваний як перетворена форма, а значить, яклогічна реальність, і саме в цьому полягає дієвість та життєва сила міфу.
Будь-якукультуру можна трактувати як певний тип співвідношення знаковості тасимволізму, формальності та змістовності свідомості – чим більше в культурізнаків, чим більше вона промовлена, спроможна до комунікації, тим більшекультура окультурена. У символічній культурі, у домінуванні первинних символів,напевно, можна шукати причини емоційності, естетичності українців, їхньоївластивості сприймати не розумом, а серцем, не розумно, а з розумінням, власнимрозумінням, перетворюючи його (це розуміння) на псевдо об’єкт, тобто на міф.Чим більше культура культурна, придатна для широкого вжитку, тим більше міфнаближається до ідеології. В ідеологічні шати вбираються різноманітні формисвідомості – і релігія, і наука, і мистецтво – всі вже як знаряддя культури [26;30 – 48].
Досвіднезалежності показав, що міфологема відродження, і ширше, культурно-історичнаідея досі так і не стала інструментом солідарності та ідентифікації, а посталаяк джерело легітимізації нової влади, оскільки політичну інтеграцію в нашійкраїні здійснюють на підставі принципу узгодження інтересів, а не цінностей.Інтелектуали усвідомили протиріччя між міфічним відродженням „вихідноїприродної” соціальності та вибором соціально-культурної ідентичності тасолідарності як демократичною цінністю [1; 72].
Протиріччякультурно-історичної, міфічної солідарності та європейського свідомого виборукультурної ідентичності та солідарності вимагає свого розв’язання. Умовоютакого розв’язання є не просто творення спільної долі – героїчної історіїнезалежності, нових символів, ритуалів та свят, а й опанування досвідутранстенденції за межі звичного „життєвого світу”. Тільки перехід від міфічної,етнічної, племінної свідомості до цінностей творить ту шпарину, яка необхіднадля неупередженого об’єктивного розгляду будь-якого міфу як узагальненогоґрунту та зворотного боку розуму. А розуміння всезагальності міфу дає стратегіюполітичного дискурсу: не знищення міфу опонента, що означає часто екзистенційнусмерть особистості, а вихід за межі міфу в царину громадянського, тобтовсезагального життя. Така стратегія дозволяє побачити у міфі образ життєвогосвіту як не проблематизовану та очевидну ідентичність і солідарність.
Проте,сама проблематизація та рефлексія над підставами власного буття та свідомості єумовою толерантності [1; 74].
Толерантністьвиступає взірцем міжкультурного діалогу. Толерантність – що означає терплячість(латинське), що пов’язане з дієсловом tolero – „нести, тримати”, атакож “витримувати, годувати”. Первинне значення tolero – „нести,тримати” в руках якусь річ.
Те,що ми тримаємо, несемо, витримуємо є інший, інша людина, взята просто в їїнесхожості на нас, а передусім у самій її суб’єктивності. Протиставляючисвітові-об’єкту себе як суб’єкта, людина в принципі не передбачає існуванняінших суб’єктів, так само суверенних як сама. Так постає конфлікт міжсуб’єктами, кожен з яких прагне стати єдиним. Непередбачуваність,непідконтрольність, непідвладність – принципова непізнаваність іншого, йоговічна таємниця – ось, що важко витримати. Так поняття „толерантність”стосується світу ідей.
Доіншого можна поставитися не толерантно – спробувати його знищити або підкорити,переконати, перетворити на однодумця, свій дублікат, свого раба, знаряддя,продовження, частину себе – тобто так чи так знищити суб’єкта. Але можнапоставитися інакше, тобто толерантно.
Толерантність– це таке ставлення до іншого, всередині самого себе, так і зовні, якеґрунтується на визнанні його інакшості правомірною, потрібною й законною. Вонаможлива: а) через правомірність таємниці, адже пізнавальна здатність суб’єктаобмежена в принципі; б) через прийняття інакшого як доповняльного, бо дляіснування інтелектуальної системи доконечно потрібно мінімум дві мови.
Отже,повна толерантність проблематична, а цілковита нетолерантність неможлива. Узв’язку з цим варто ставити завдання так: не опанувати світ, а перебувати узгоді зі світом. Реальна перспектива межі толерантності – боротьба і єдністьдвох полюсів толерантності і нетолерантності, любові і ворожнечі, Ради і Влади.
Уконтексті європейського мислення толерантність – не тільки необхідний складниктеперішньої культури, а й універсальна вартість людства. Тут, пануєзастосування терміну насамперед до міжлюдських взаємин. Це спроба стриматинеобачне просування Європи до (і усього людства) загибелі. Усвідомленнянаявного суспільства як граничного (за Т.Парсонсом) спонукає шукати чи не єдиноможливий вихід. Отож, давня християнська доброчинність – етнос терпіння –набуває рятівної актуальності.
Протеяк будь-який погляд, так і тлумачення толерантності як універсальної цінностіне може не мати й зворотного боку. М.Фуко зазначав, що пошук формули моралі,прийнятої для всіх (у тому розумінні, що всі мали б їй коритися) видаєтьсякатастрофічним.
НиніЗахід опинився перед „толерантною загрозою” втратити право говорити замістьінших і зайняти місце рівного серед рівних. Толерантність – вимушений сьогоднієвропогенний стандарт, який навряд чи заживе беззастережного прийняття у світі.Нав’язування тих чи інших світоглядів чи будь-яких цінностей (безспокійно-зваженого творчого засвоєння іншою стороною) може призвести лише донеадекватних наслідків.
Проблематолерантного чи не толерантного ставлення може виникнути лише тоді, коли сюди,принаймні, звернули увагу один на одного, почали діалогізувати. Від формикомунікації, від способу діалогу залежать стосунки між співбесідниками. Формидіалогу можуть бути такі:
Першанайтиповіша, полягає в тому, що відмінність між учасниками комунікації дужепомітна і тому одного з них (хоча б одного) можна назвати „активними”, іншого(інших) – відносно – „пасивним”.
Другаформа – діалог між двома відносно „пасивними” учасниками. Тут активний обмінінформацією має тенденцію до невербальної комунікації.
Третійтип (деструктивна форма) – зустріч двох „активних”: є небезпека, що такийдіалог може взагалі не відбутися, бо кожен прагне радше до монологу.
Звісно,абсолютно „активних” або „пасивних” немає. До того ж обидві тенденції завждиприсутні в людині. Характер учасника діалогу дуже залежить від культурноїсистеми, до якої ця людина належить. Адже від особливостей структур культурзалежать стереотипи поведінки її представника.
Упевному сенсі так само можна й самі культури поділити на „активні” та„пасивні”. Можна уявити, що культури мають ті ж самі риси й цілі, що й люди.
Толерантністьяк спосіб неагресивної зацікавленості у співрозмовникові є однією з умов тогостану осмисленого існування будь-якого тексту – від окремої людини домета-тексту людства – який можна назвати станом діалогу [13; 208 – 218].
Існуванняусіх знаків (від слова до тексту) як одиниць, що мають значення в певнихпобудовах, починається в стані діалогу. В слові, за М.Бахтіним, звучать триголоси: того хто говорить; того хто сприймає, і тих чиї голоси звучать у передзнайденому автором слові. Текст є діалогічним уже за фактом існування в певномуконтексті. А будь-яка культура існує у світовому контексті.
Якщовважати, що смисл існує, то треба припустити й існування Абсолютного Духу, якийтворить себе через діалог з метатекстом людства, а отже, через нього і зокремою культурою, і з кожною людиною. Підключення до такого діалогічногопотоку дає людині відчуття смислу. Це відчуття ідеальне, бо воно не маєпрагматичного, раціонального, чи будь-якого іншого пояснення. Це є водночас й існуванняв смислі, й сам смисл. Але окремі прояви сутності, ще далеко не сама сутність.
Людинаповинна прокинутися з відчуттям повноти власного існування, що означає повнотувстановлення діалогічних зв’язків. Все починається з діалогу. Аби цей діалогбув істинним за Бахтіним і Батіщевим, необхідно, щоб крім двох співрозмовниківіснував нададресат, найвища і несхибна інстанція – та абсолютна істина, зрозрахунку не розуміння якої і здійснюють діалог. Слово, мовлене без розрахункуна нададресата, є неправдивим, а тому мертвим. Над адресат дає можливістьздійснюватись всім діалогам, й існувати за власною долею [13; 108 – 110].
Джереломлюдської величі є культура, творче її освоєння. „Дерево росте тим вище, чимбільший простір воно охоплює своїм корінням. Людина духовно піднімається тимвище, чим більший пласт всієї накопиченої духовної культури вона засвоює, чимглибше пускає своє коріння в цей ґрунт, чим ширше, повніше, інтенсивнішевикористовує для свого внутрішнього зростання”.
Такимчином, культура прокладає свій шлях через душі індивідів, скеровується їхпристрастями і корегується їх осмисленням, що підносить її щаблями сходження чинаближає до безодні небуття.
Зрозумітисутність феномену культури людини в усі часи прагнули відомі вітчизняні ізарубіжні дослідники. Існує велика кількість означень культури і з філософськихпозицій (В.Андрущенко, Г. Батіщев, Г. Біблер, Машардашвілі, В. Келле,Ф. Михайлов та інші), із культурологічних (Ю. Лотман, М. Бахтінта ін.), і у психологічних дослідженнях (Л. Виготський, В. Давидов,В. Зінченко, О. Леонтьев, С. Рубінштейн таін.), і у педагогіці (Ю. Азаров, Ш. Амонашвілі, В. Сластеніч, І. Ісаєв, В. Лернер, І. Зюзюн, В. Сухомлинський таін.).
Філософикатегорію “культура “завжди” вважали однією із визначальних категорійфілософської науки.
Культура— це надзвичайно складне і важливе соціальне, економічне, суспільне,психологічне, історичне явище. З античних часів склалося розуміння культури якцілісної єдності Істини, Розуму, Добра і Краси. Культура як органічна система своєріднопереломлюється у проявах культури особистості і спостерігається у будь-якійформі життєдіяльності людини. Аналіз різних наукових трактувань сутностікультури є умова розкриття творчого потенціалу людини становлення ігармонійного розвитку особистості. Найважливішими проявами культури людини,направленість мислення на сприйняття, пізнання і перетворення навколишньогосередовища і себе самого, здатність об’єктивно оцінювати явища і події, щовідбуваються.
Дляповнішого з’ясування сутності сучасного розуміння поняття “культура” зупинимосякоротко на історії його виникнення і розвитку. Мислителі XVI ст. словом«культура» називали способи обробітку землі. У середні віки існував вираз Culture mentis, що означаєрозумову, духовну культуру. Пізніше поняття культури розкривалося через поняття“цивілізація”, яка вважалася мірою рівня розвитку культури. Французькі мислителіцивілізованими вважали тільки те суспільство, яке функціонує на основі розуму,справедливості, високої моралі.
Аналізлітературних джерел доводить, що слово “культура”, раніше за інших європейськихкраїн, почало вживатися в Німеччині. У книжках воно з’ясувалося у 1744р., а у словникуу в 1783р. Це поняття мало два аспекти. К. Гумбольд (1836р.)розумів під культурою панування людини над природою за допомогою наук іремесел, інший аспект відображував культуру, як внутрішнє, моральне і духовнебагатство людини. У нашій країні слово “культура” вперше з’явилося у“Кишеньковому словнику іноземних слів” М.Кирилова у 1846р., де воно тлумачилосяяк цілеспрямована діяльність для пробудження “тих, хто дрімають”. У 1855р.німецький історик Г. Клемм в “Загальній науці про культуру”опублікував дослідження розвитку людства як зміну проявів культури: традицій,вірувань, форм правління. У 1871р. англійський вчений Е.Тейлор дав означеннякультури, а в 1921р. книжка “Первісна культура” розпочиналася означенням:“культура або цивілізація, у широкому розуміння складається із знань, стильмислення, віросповідань, моральності, законів, звичаїв, що засвоїла людина якчлен суспільства” [12].
Безумовно,однозначно визначити поняття культури, як і особистості, дуже важко. “Культурнівитоки людини лише частково можуть бути визначеними і раціоналізованими, —писав М. Бердяєв. — Таємницю особистості, її одиничність ніхто не можезрозуміти до кінця. Особистість людини є більш таємничою, ніж світ. Вона,фактично, і є цілий світ” [6, 11].
Філософськийаспект культури розкриває таке означення: “поняття культури виражаєусвідомлення” людиною своєї самостійної ролі у реальному світі, тільки йомупритаманної активності, яка не зводиться до дії ні природних, ні божественнихсил, що означає народження “культу самої людини, який прийшов на зміну усіхінших культів древності”.
Усоціології культура визначається як сукупність способів і методів людськоїдіяльності (матеріальної та духовної), що об’єктивно втілені у предметах,матеріальних носіях (засобах праці, знаках), що передаються наступнимпоколінням. У цьому означенні висвітлюється діяльна сторона культури. Соціальнаприрода культури: «культура — це сукупність соціальних норм і цінностей, щосклалися історично і притаманні конкретній суспільній системі» [12].
Утеорії педагогіки культура як результат досвіду всього існування людства, щопередається з покоління у покоління і засвоюється у процесі навчання, містить усобі суспільні правила і норми поведінки, спілкування, прояву емоцій іпочуттів, стереотипи мислення, нормативи практичної діяльності. З них позиційосвіта являє собою рух по спіралі, що розширюється, “рано чи пізно кожна людинаповинна пройти той шлях досягнення досконалості, по якому рухається людство”(Є. Лессинг).“Молодість завжди повинна починатися здалеку і, як кожна окрема особистість,вона мусить пройти через усі епохи світової культури” (Гете). Російськийпедагог Ю.Сенько вважає, що змістовну основу навчання і виховання повиннаскладати не тільки “стала” культура соціуму, але й культура, що містить власнийжиттєвий досвід.
[29,19 — 20].
Я. Щепанський давдуже змістовне означення культури як цілісної системи ідей і цінностей:“Існують певні ідеї, що передаються із поколінь у покоління. З цими ідеямипов’язані системи цінностей. Вони, у свою чергу, визначають поведінку ідіяльність індивідів і груп, їх способи мислення, сприйняття. Увесь цей комплексназивається культурою”[12, 50]. Це означає окреслює такі основні компонентикультури, як знання, духовні цінності, способи мислення, норми поведінки.В.Сухомлинський зазначає, що для багатьох визначень поняття культури єхарактерними спільні складові такі, як релігія, ментальність наука, мистецтво,освіта, побут, матеріальний добробут тощо [32,14].
Такимчином, аналіз визначень феномену культури з позицій педагогічної науки дозволяєвиділити систему загальнокультурних якостей особистості, що стосуєтьсяузагальнених зв’язків між людьми, між людиною і навколишнім середовищем. Це —гуманізм, соціальна справедливість, свобода, неприйняття насильства в будь-якихйого формах, усвідомленість цінності прогресивного розвитку, а до числацінностей вищого порядку, від яких залежить саме існування людського родуналежить дбайливе ставлення до природних ресурсів збереження духовних скарб,повага до історичних традицій.
Педагогічнийвплив направлений на розвиток культури студентів. Структуру системи якостейкультури особистості зобразимо на рис. 1.
Історичнанаука трактує поняття “культура ” як сукупність матеріальних і духовнихдосягнень суспільства, що проявляються у засобах виробництва, науці, мистецтві,освіті, у громадських нормах і суспільних цінностях у кожному історичномуперіоді розвитку суспільства [12].
Культурологіявизначає культуру через сутність людського буття, як засіб творчої самореалізаціїлюдини через розуміння сенсу буття прагнення до розкриття і затвердженнясутності людського життя, що, як загальновизнані і розповсюджені норми, загаломмістить елементи створеного людиною світу. Це – знання, норми, стереотипи ірозповсюджені зразки поведінки, навики, традиції, механізми соціальноївзаємодії, а також соціальні інститути, що їх зберігають і розповсюджують [16].
Звідсивпливає головна соціальна функція культури — опосередкування зв’язкусуспільства і громадянина. Завдяки цьому культура – важлива функціональнапідсистема суспільства.
Будь-якакультура включає складний комплекс цінностей, переконань, очікувань і звичаїв.Кожна цінність народжує багатство переконань, очікувань, звичаїв, їх сукупністьназивається система цінностей.
Антропологита психологи класифікують цінності на основі релігійних і емоційних факторів.Т. Шибутані розділяє цінності на позитивні та негативні. М. Рокіш – на“цільові” (“абсолютні”) та інструментальні.
Можнакласифікувати цінності в залежності від їх важливості для культури на первинні,вторинні та третинні, кожна із яких може бути або позитивною або негативною.
Цінністьпредставляється як база для вирішування індивіда. Вона говорить йому про те,задля чого йому варто жити, боротися і навіть помирати. Оскільки цінність такважлива, тоді необхідно впливати і на інших, щоб вони прийняли цю цінність якціль і як бажаний кінцевий стан життя. Цінність, таким чином, стає стандартомсуджень людини, про свої власні дії і про дії інших.
Цінності– це стандарти, за допомогою яких індивід приймає рішення про відносини:
1) із самим собою;
2) з іншими людьми;
3) із природою;
4) з Богом, який вважається, допомагає досягнути спасіння;
5) з машинами, які створюють необхідні йому засоби для життя.
Часто ототожнюють культурні цінності з потребами людськоїприроди. Біологічні інститути заставляють людину шукати їжу, гроші і половогозадоволення. Ці намагання — невід’ємний елемент людської природи, а не системицінностей. Більше того, цінності інколи нав’язуються культурою для “придушення”людської природи, якщо її прояв загрожує мирному життю суспільства.
Цінності,позитивні в одній культурі можуть бути негативними в іншій. Тих, хто боретьсяза позитивні цінності, носії культури проголошують героями, про них складаютьісторії, твори, легенди, пісні. Тих, хто бореться за негативні цінності –зневажають для того, щоб вберегти молодь від їх наслідування.
Вкожній культурі існують зовсім не багато первинних цінностей, із якихнароджуються тисячі переконань, очікувань і звичаїв і які відрізняються цюкультуру від інших. Наприклад, для народів Азії та Африки індивідуальна свободаі збереження демократії – первинні цінності в західних культурах і американців– не важливі. Існує багато прикладів, коли люди легко відмовляються відіндивідуальної свободи і демократичного способу життя на користь диктаторів іавтократичних режимів. Можливо, що демократія, як порядок, де рішення приймаютьсябільшістю після вільного обговорення питань всіма заінтересованими партіями, немає змісту для людей деяких культур.
Хочаіснує багато національних і особистих цінностей, які змінюються достатньочасто, проте цінності, що усвоюються через традицію, змінити важко. Такі зміниможуть відбутися із вторинними, а не первинними цінностями і являютьсярезультатом ефективних комунікаційних прийомів. Первинні цінності як східних,так і західних народів не змінювалися століттями.
Будь-якізміни, що відбуваються в країні можливі лише в рамках культури. Лідериреінтерпритують давні ідеї, пристосувавши їх до вимог моменту часу. Вони якдуже ефективні комунікатори зуміли – кожен в своїй культурній обстановці –подіяти на поведінку своїх народів. Використовуючи свої комунікаційніможливості, лідер вправі добитися трансформації негативних цінностей впозитивні (чи навпаки) на базі існуючої системи. Іноді нові, ніби то, культурніцінності стають старими, але лише отримали від свого контексту нове значенняіз-за зміни потреби і часу. Так, в багатьох азіатських культурах великацінність надається потомству. І коли в такі культури приходять нові сучаснілідери, котрі підкреслюють необхідність контролю над ростом населення, тоді ізуст правителів Індії лунають рядки із Вед: “Чотири сини настільки ж корисні які одне озеро, чотири озера настільки ж корисні, як і одне дерево, тому чому бне виростити дерево замість того, щоб народжувати сина?”
Навіть в різних культурних комплексах можна зустріти схожіцінності і переконання. В таких випадках культури можуть впливати один наодного в областях, що регулюються схожими цінностями, переконаннями,очікуваннями і звичками.
Інколинарод може зневіритися в своїх цінностях і намагатися звертатися до іншихсистем – до тих, котрі, на їх думку витримали перевірку часом. Молоде поколінняЗаходу, зневірившись у своїх власних системах цінностей, намагатиметься теперрозібратися в цінностях Сходу, африканських культур. Відповідно дуже багатомолодих людей знають про культури інших народів більше, ніж представники молодіцих інших народів. Наприклад, люди з Сходу, особливо молодь, зневірившисьвласними невдачами в досягненні матеріального блага, звинувачують в цьомутрадиційні системи цінностей. Вони починають переймати західні цінності, алелише ті, які впливають один на одного, дуже схожі, тому вони можуть прийматисябез значних руйнувань в інснуючих системах.
Європейськіта американські культури впливали один на одного на протязі багатьох століть.Азіатські та тихоокеанські культури знаходились в культурному контакті близькодвох тисячоліть.
Колилюди прийняли певні цінності і переконання, вони очікують, що речі навколо їхбудуть відбуватися певним очікуваним порядком. А, якщо будь-чия поведінка невідповідає очікуванням, носій цих очікувань зазнає культурний шок. Очікування –це проектування в майбутнє культурних переконань. Очікування, можливо,важливіший після цінностей фактор, що впливає на міжкультурну комунікацію.Ігнорування цінностей, переконаннями і звичаями іншої культури породжує неправдивіочікування, і в кінцевому рахунку призведе до зриву комунікації міжпредставниками двох культур.
Культурнізвичаї – важливі аспекти комунікації, і будь-хто, хто не знає звичаївавтоматично закриває двері між собою і своєю аудиторією. Наприклад, точність івлучність важливі в західних культурах; повага чужого часу тут ознака хорошихманер. Але це не в звичаї багатьох азіатських культур.
Популярніміжкультурні комунікатори – це ті, хто прямує культурними звичаями своїхаудиторій.
Будь-якацінність не однаково важлива для всіх. Вона може мати первинну важливість дляодного народу і вторинну важливість для іншого народу, чи взагалі не мативажливості для третього народу, третьої культури. У відповідності з цимцінності можуть бути класифіковані на цінності первинні, вторинні, третинні інезначні для народів основних культур. Цінності мають безпосереднє відношеннядо комунікації. Вони породжують переконання і очікування, а очікуваннявідіграють велику роль у міжкультурній комунцікації. Коли спілкуються представникирізних культур, взаєморозуміння може не наступити, якщо вони не знають завчасноочікування один одного.
Знаннявласних цінностей і очікувань допомагає зрозуміти: чому комунікаціявідбувається саме так, а не інакше.
Згіднолітературного джерела [30] представимо систему класифікації цінностей, де умовнимипозначеннями виступають: З – західні культури; С – східні культури; Ч – чорнікультури Америки; А – африканські культури; М – мусульманські культури.
Первинні Вторинні Третинні Не суттєві Індивідуальність З Ч С М Материнство ЧС МЗ - - Ієрархія ЗСМА Ч - - Мужність ЧМЗСА - - - Сила СА МЧ З - Мир С Ч ЗА М Гроші ЗАЧ М С - Скромність С ЧАМ - З Пунктуальність З Ч МС А Спасіння З М - СЧА Карма С - - МЗЧА Першість З Ч - САМ Агресивність ЗЧ М АС - Колективна відповідальність САМ Ч - З Повага до старших САМ Ч - З Повага до молоді З МАЧС - - Гостинність СА Ч - З Наслідуване майно С - МАЧЗ - Зберігання середовища С ЧА З М Колір шкіри СЗЧ М - А Святість обробленої землі С А - ЧМЗ Рівність жінок З СЧ А М Людська гідність ЗЧ САМ - - Патріотизм ЧМАС З - - Релігія ЗЧМАС - - - Авторитаризм СМА ЗЧ - - Освіта ЗЧ САМ - -
Ентоцентризм,можливо велика перепона в міжкультурній взаємодії. Більшість людей роблятьсудження про чужі культурні цінності, використовуючи в якості стандарту власні.Даний тип цінностного судження називають етноцентризмом. Етноцентричні комунікаторине усвідомлюють, щолюди розвивають свою культуру для того, щоб зробити осмисленним своє власнежиття і встановлювати порядок в своїх власних суспільствах.
Зточки зору культурного релятивізму кожна цінність, кожне вірування чиочікування має смисл.
Всікультури змінюються відповідно до їх політичних, економічних і соціальнихпотреб. Немає ні одної культури в світі, яка б не змінилася. Ці зміни – цереакції на внутрішні і зовнішні стимули. Культурні зміни є результат ефективноїкомунікації: ефективний комунікатор вивчає потреби суспільства і намагаєтьсявизвати соціальні зміни, що задовольняють ці потреби. Для цього він розвиваєсвоє мистецтво комунікації.
Усі романтики Заходу були людьми пораненими, майже смертельно,цивілізацією, яка торжествує і зовсім чужою їм по духу.
В нашу епоху нема більш гострої теми і для пізнання, і для життя,ніж тема про культуру і цивілізацію, про їх відмінність і взаємовідношення. Це- тема про долю, яка нас чекає. А ніщо не хвилює так людину, як її доля.
Так підриваються основи банальної теорії прогресу, в силу якоївірилось, що майбутнє завжди досконаліше минулого, що людство піднімається попрямій лінії до вищих форм життя. Культура не розвивається безкінечно. Вонанесе в собі зерно смерті. В ній заключаються начала, які спрямовують її доцивілізації. Цивілізація є смерть духу культури, явище зовсім іншого буття інебуття.
Культура завжди бувала великою невдачею в житті. Існує якбипротиріччя між культурою та „життям". Цивілізація намагається здійснювати„життя".
Занадто напружена воля до „життя" в епоху культурного спаду.Культура не може залишатися на висоті, вона обов'язково повинна спуститися вниз.Вона не може завжди розвиватися тому, що не виконує цілі і задачі, зароджені вдусі проти неї.
Культура не є здійснення нового життя, нового буття, вона є — здійсненнянових цінностей. Культурні досягнення символічні, а не реалістичні.
Культура в епоху цивілізації завжди романтична завжди звернута доминулих релігійно-органічних епох. Це закон. Усі кращі люди культури в XIX ст. булиромантиками. Реальний шлях перемоги культури лише один — шлях релігійногоперетворення.
Похоть, яка лежить в основі капіталістичної цивілізації, створюємеханічно фіктивне царство. Індустріально-капіталістична система цивілізаціїрозрушає духовні основи господарства і цим готує собі загибель. Праця перестаєбути духовно-осмисленою і духовно-оправданою і повстає проти всієї системи.Проте, і імперіалізм, і соціалізм, настільки поріднені по духу: означаютьглибоку кризу культури.
В епоху цивілізації культура продовжує жити в якостях, а не вкількостях, вона уходить в глибину. В цивілізації починають знаходитися процесиварваризації, огрубіння, втрати досконалих форм, вибраних культурою. Цяварваризація може приймати різні форми. В цивілізації засихає духовна енергія,гасне дух — джерело культури. Тоді починається панування над людськими душамимагічного царства машинності та механічності, яка підміняє істинне буття.Цивілізація народилась по волі людини до реального „життя", до реальноївеличі, до реального щастя на противагу символічному і споглядацькому характерукультури. Це шлях технічного перетворення життя. На цьому шляху гине образлюдини.
В історичній долі людства можна встановити чотири епохи, чотиристани: варварство, культура, цивілізація, релігійне перетворення. Це різнінапрямки людського духу. Один з цих станів у ту чи іншу епоху переважає.
Воля до культури завжди у нас закривалась волею до „життя" [6].

Висновок
Дослідженняпроблеми дозволяє зробити висновок про те, що культура — багатогранне явище, щозабезпечує цілісність і цілеспрямованість розвитку суспільства. Вона пронизуєусі сфери життєдіяльності людини. Культура кожної людини віддзеркалює культурнізасади того суспільства, членом якого є ця людина, поєднує природу, соціум іособистість. Саме культура гармонійно вирішує, примиряє, згладжує протиріччяміж природною і соціальною сутністю людини.
Завданнявищої школи — допомогти майбутнім фахівцям гармонійно увійти у складний процесжиттєдіяльності соціумі через засвоєння культурних засад суспільства. Тому,необхідно розуміння викладачами вищої школи значення культурного фактора урозвитку особистості і розробка інноваційних педагогічних технологій розширеннясфери впливу норм і цінностей культури на особистість через комплексний аналіззакономірностей і напрямків формування мислення, методів виховання позитивногоставлення до набуття знань, стійких соціокультурних принципів, цінніснихнормативів особистості майбутнього фахівця.
Сьогоднівкрай необхідно розвивати нові форми навчання, які дозволили б майбутнімфахівцям діяти в умовах розвитку ринкових відносин, формування нової структуривласності, зміни традиційних систем і форм управління різними сферамижиттєдіяльності. Такий підхід до навчання і виховання забезпечить задоволеннядуховних, культурних потреб людини, можливості професійної самореалізації усоціо-економічному просторі, гуманістичне відношення до людей.
Питанняцінності життя знову і знову набувають значимості, адже з її допомогоювимірюються всі предмети і явища. Хоча вони можуть здатися для декогонесуттєвими і ніби неіснуючими. Людина є міра всіх речей, справедливостверджував давньогрецький філософ – софіст Протагор, але інструментом,мірилом виміру виступають цінності. Об’єкт втягнутий у сферу суспільного життялюдини і стає носієм певних соціальних відносин. У ставленні до суб’єкта –людини цінності служать об’єктами її інтересів, а для її свідомості здійснюютьроль орієнтирів в предметній і соціальній дійсності. Мабуть, людство не прожилоб довго, якщо б на вершині ієрархії його цінностей виявився культ сили.
Ужитті часто людина потрапляє в ситуації, коли потрібно вибирати потреби,інтереси, переживання і засоби, шляхи їх реалізації, чому віддати перевагу, відчого відмовитися, як встановити черговість переваг і вчинків. І отут-то найтиповішідля суб’єкта потреби, інтереси, переживання виконують роль орієнтира у виборіальтернативних потреб, інтересів і можливих переживань, засобів і шляхів їхреалізації. Так виникають цінності як філософське поняття, за допомогою якого іхарактеризується соціально-історичне значення певних явищ дійсності дляіндивідів, суспільства. Сам процес вибору на базі цінностей називаєтьсяоцінкою. Спрямованість діяльності суб’єкта – людини на певну цінністьназивається ціннісною орієнтацією.
Поняттяцінність вживається для визначення стану свідомості, на основі якогоздійснюється оцінка; для визначення значущих явищ, що вибирається внаслідокоцінки.
Культурає предметним полем формування цінностей, і цінності складають фундаменткультури. Через систему цінностей і ідей, що служать для регулювання поведінкиіндивідів, і визначається культура. Культура виступає сукупністю матеріальних ідуховних цінностей, як складна ієрархія ідеалів і сенсу, значущих дляконкретного суспільного організму. Цінності зміцнюють суспільну єдність,цілісність суспільства, перешкоджаючи руйнівному впливу ззовні. Цінностівиконують у суспільстві роль інтегруючих, комунікативних, соціалізуючих основ,забезпечують духовно-вольову єдність, високий рівень самосвідомості іорганізованості суспільства. Цінності сприяють формуванню психології людини,ментальності, способу життя, характерному для певного суспільства напрямку.Світ цінностей людина будує в процесі предметно-практичної діяльності. Цінностівиростали з об’єктивних потреб людини. Потреби формувались вже усвідомлено, апотім потреби транспортувалися в інтерес. На відміну від потреб, що спрямовуютьлюдину на об’єкт її задоволення, інтерес – на ті умови, що забезпечуютьможливість задоволення потреб, що спонукає людину до діяльності.
Важливуроль в ціннісному ставленні до дійсності відіграють емоції і пристрасті, якісприяють виникненню почуття значимості явищ, їх суб’єктивної оцінки. Але іцінності надають емоціям глибинну значимість, перетворюючи їх в стійкі почуття.Об’єднані в єдиний комплекс потреби, інтереси і емоційні переживання утворюютьєдине соціальне явище – цінності.
Кожнаепоха висуває свої ідеали, в яких ніби перетворюються властиві їй суперечності.Боротьба, конкуренція, антагонізм живлять заздрість, злобу, ненависть,зрадництво. Такі суперечності загострюють, викликають у людей жалість,милосердя, почуття вини і докори совісті. Це призводить до появи ідеалу людини,що притаманний цій цивілізації. Боротьба за ідеали вимагає від людини великогонапруження, енергії всіх духовних сил, волі, моральної стійкості, громадянськоїмужності, твердості духу.
Ціннісніорієнтації є в будь-якій сфері людської діяльності. Вони відображають сутьлюдини, її світогляд, ставлення людини до її місця в світі. В різні епохи та врізних соціальних спільнотах вони відрізняються. Їх потреба у зрілої людинистає внутрішнім мотивом поведінки, визначаючи гуманний характер її помислів івчинків. Як чудово сказав Йоганн Гете: “гуманність вкладає душу навіть внасолоду, дух – в потребу, грацію – в силу, серце – в велич”.
Гуманістичне виховання має метою вихованняпереконаної, цілісної особи, здатної не тільки до самостійних рішень, але й дотворчої діяльності. Переконання не можна купити в книжковій крамниці, їх требавистраждати власним життям, придбати власною працею. Формуєтьсяіндивідуальність тільки власним зусиллям протягом всього життя і найяскравішепроявляється в моральній позиції, при визначенні змісту і мети життя, в проявідуховних потреб. Цінність людини в практиці соціального спілкуванняпроявляється в її самостійності, активності і неповторності. Лев Толстой влучносказав, що людина подібна дробу: числівник означає її думку про себе, азнаменник – думка людей про неї, і тільки якщо знаменник більше чисельника дрібправильний. Самооцінка – це завжди порівняння своїх дій і думок з певниметалоном, з ідеалом. Любити людей взагалі досить просто, але значно труднішелюбити і поважати окрему, конкретну людину. В усіх аспектах взаємодій зі світомлюдина орієнтована на кінцеву цінність – благо. Залежно від того, які потреби задовольняються,розрізняють матеріальні і духовні блага. Єдність істини, красоти й міри – благо,що складає вершину цінностей підкреслював філософ Платон. Прагнути до благалюдина виражає себе, свою неповторність і водночас самореалізується,самовиражається, орієнтуючись на ключову цінність – свободу індивідуальності.При цьому людина усвідомлює себе причетною до світу як частинки цього ж світу.
Ціннісніорієнтації в різні епохи і в різноманітних суб’єктів діяльності зумовлюютьсятрадиціями, соціальними умовами і власним вибором: орієнтація на саму себе,орієнтація на суспільство і орієнтація на потойбічний світ – ось три основнітипи ціннісних орієнтацій, що створюють зміст життя.
Творчепрагнення до мети, що уявляється саме для людини важливою як результат глибоковідчутних потреб, бажань і обдарування, приносить щастя і успіх, тому що втакому випадку людина функціонує цілеспрямовано так, як їй визначено природою.
Суворим,безжалісним вчителем може виявитись повсякденне життя. Успіх супроводжує успіх.Люди навчаються на власних помилках, успіхах, тобто на досвіді в житті, щопридає людині впевненості у власних силах і хисті при вирішенні черговогозавдання або проблеми.
Виробленняадекватного, реалістичного уявлення про себе ніби наділяє людину підвищенимхистом, новими талантами, буквально перетворюючи невдачі в успіхи. Образвласного Я визначає рамки можливостей людини, впливає на поведінку людини.Психологія образу власного Я впливає на концепцію позитивного мислення, якеможе давати різні результати в різних випадках.
Всучасних умовах на рубежі ХХІ ст. викривлення істинних цінностей дуже помітно: користьрозуміється як споживацтво, добро стає престижністю, творчість вироджується вімітацію, моду, а свобода в свавілля. Суспільними цінностями людини стаєпрестижне споживання. Така логіка ціннісних орієнтацій робить життя людиниважким, нестерпним.
Проблемаспіввідношення моральних цінностей людини з тенденціями соціально-економічногорозвитку суспільства завжди одна з найважливіших. Бурхливий розвиток людства увсіх проявах його життєдіяльності може потягнути за собою радикальну перебудовувсієї системи людських цінностей. Цінності зумовлені соціальними відносинами,зв’язками, природними нахилами людини, потребою в самозбереженні ісамореалізації.
Моральнийідеал виникає в свідомості людини якрезультат оцінки життя, відбору з усіхжиттєвих вражень того що близьке її інтересам, що сприяє досягненню мети. Ілюдина не просто проявляє своє ставлення до життя, а визначає ступіньважливості, корисності, обов’язковості і привабливості тих якостей івластивостей людських відносин, що включаються в ідеал. В ідеал особи входятьті якості, що схвалюються людиною, способом життя, характером іншої людини,бажанням бути схожою на неї, наслідувати її приклад, прагнути виробити такіякості в собі. І це буде шлях морального розвитку, самовираження за обранимідеалом.
Дляцього необхідно бути впевненим і відданим ідеалам, повинна бути присутня силаволі, потрібно прагнути виховувати себе, активно ставитись до життя, требаборотися, перемагати, мучитися, страждати, трудитися, досягати успіхів, незаспокоюватися – тобто дійсно жити.
Влюдському житті найголовніше не свобода, головним є зв’язок з людьми, почуттяпотреби людям, вміти ставити себе на місце іншої людини. Доброта до людей – цеозначає уміти ставити себе на місце іншої людини. Уміти жити її болем, думками,допомогти їй так, як допоміг би собі, без благодійності, а природно, всімасилами.
Метажиття і моральний ідеал допомагають формувати уявлення про бажаний спосібжиття. “Все, що робиш, роби добре”. Це ідеал. Розумова діяльність, щоспроектувалася в майбутнє, повинна стати метою діяльності, а ідеал стаєобов’язковістю, робить всю систему поведінки людини надійнішою.

Список використаної літератури
 
1. Амельченко Н. Міф та нація –переплетення філософського та політичного дискурсів // Філософська думка.– 2003. — №6. – с.50 – 76.
2. Араб-Оглы Э.А. Европейская цивилизация и общечеловеческие ценности// Вопросы философии. – 1990. — №8. – с.10-13.
3. Афанасьев М.С. Социальные ценности иценностная ориентация личности. – М., 1990.
4. Бакиров В.С. Ценностное сознание. – Х.,1985. – 224с.
5. Бакрадзе А.Т. Ідеал людяності і цінності людського життя // Філософськадумка. – 1989. — №2. – с.17-23.
6. Бердяєв Н.А. Самопознание. – М.: Просвещение, 1991. – 445с.
7. Бердяєв Н.А. Смысл истории. Приложение: Воля к жизни и воля ккультуре. – М.: Мисль, 1990. – 176с.
8. Бердяєв Н.А. Философия свободы. Смысл творчества. – М., 1989.
9. Блюмкин В.А. Мир моральных ценностей. – М., 1981. – с.4-36.
10. Бом Д. Наука идуховность: необходимость изменений в культуре // Человек. – 1993. — №1.
11. Бэкхерст Д.Культура, нормативность и жизнь разума // Вопросы философии. – 1999. — №9. –с.159-178.
12. Дзундза А.І. к.ф.– м.н., доцент (Донецький національний університет, м.Донецьк) До питаннясутності феномену культури як умови формування особистості майбутнього фахівця// Вісник УДУВГП: розділ: “Педагогіка”: “Сучасні технології навчання: проблемита перспективи”. Збірник наукових праць, ч.1 – Рівне: УДУВГП, 2003.
13. Диспут протолерантність // Філософська і соціологічна думка. – 1994. — №11 – 12. –с.208-218.
14. Дробницкий О.Г.Понятие морали. – М., 1974. – с.358-361.
15. Здравомыслов А.Г.Потребности. Інтересы. Ценности. – М., 1986. – 221с.
16. Злобин Н.С.Культура и общественный прогресс. – М.: Наука, 1980.
17. Золотухина-АболинаЕ.В. О специфике высших духовных ценностей // Философские науки. – 1987. — №1 –с.11-18.
18. Іщенко Ю.А.Толерантність, як філософське-світоглядна проблема // Філософська ісоціологічна думка. – 1981. — №4.
19. Крымский С.Б.Контуры духовности: новые контексты идентификации // Вопросы философии. – 1992.- №12. – с.21-29.
20. Кримський С.Б.Цінносно-смисловий універсум як предметне поле філософії: // Філософська ісоціологічна думка. – 1996. №3-4. – с.102-117.
21. Кэмпбелл Дж.Свобода и сообщество // Вопросы философии. –1992. — №12.
22. Лісовий В.“Культура” і “цивілізація” // Філософська і соціологічна думка. – 1993. — №1.
23. Малахов В.А.Цінність як категорія культури // Філософська думка – 1982. — №5. – с.76-85.
24. Наконечна О.П.Естетичне як тип духовності. Монографія. – Рівне: УДУВГП, 2002. – 202с.
25. Нестеренко В.Г. Вступдо філософії: онтологія людини. – К., 1995.
26. Носова Г. Міф укультурі і спроба інтерпретації // Філософська думка. – 2003. — №5. – с.27-51.
27. О свободе ипризвании человека. Митрополит Антоний Сурожский // Человек. – 1993. — №3. –с.71-84.
28. Сагатовський В.М.Людина як філософська проблема: теорія і практика // Філософська думка. – 1988.- №6. – с.23-32.
29. Сенько Ю.В.Гуманитарные основы педагогического образования. – М.: Академия, 2000.
30. Ситарам К.,Когделл Р. Основы межкультурной коммуникации // Человек. – 1992. — №2. –с.51-64. — №3. – с.60-68. – №4. – с.106-116. — №5. – с.-100-106.
31. Соболь О. Свободаособистості в інформаційному соціумі // Філософська думка. – 2002. — №4. –с.36-48.
32. Сухомлинська О.В.Концептуальні засади формування духовності особистості на основі християнськихморальних цінностей // Шлях освіти. – 2002. — №4.
33. ТабачковськийВ.Г. Людина – культура – буття //Человек. – 1992. – №10.
34. Філософія. Підручник/ За загальною редакцією Горлача М.І., Кременя В.Г., Рибалка В.К. –Харків: Консул, 2000. – 672с.
35. Шеллер М.Сутність моральної особистості // Сучасна зарубіжна філософія і течії інапрямки. Навчальний посібник. К., 1996.
36. Шиянов Е.Н.Гуманизация профессионального становления педагога // Советсткая педагогика. –1991. — №9.
37. Ясперс К.Духовная ситуация времени // Ясперс К.Смысл и назначение истории. – М., 1991.