Рефератна тему:
„Українськалітература XI-XII століть”
Найдавнішаписемна література на нашій землі постала на основі двох
джерел: усноїсловесності, твореної продовж попередніх віків, а з
прийняттям християнства —із засвоєння візантійсько-болгарського
культурного експорту. Про залишкинайдавніших епічних сказань,
билинну творчість, календарно-обрядову, епічніуривки, які увійшли
до «Повісті врем'яних літ», ядокладнооповів у своїй книзі «Мисленне
дерево», яка вийшла в Києві в 1989 р.,і тут повторюватися не буду.
Можна вважати цю книгу продовженням тієї: тамдосить, наскільки
змога, повно окреслено те із язичницької українськоїлітератури, що
дійшло до нашого часу. Про загадкову «Велесову книгу»я спеціально
висловився у статті, надрукованій у журналі«Хроніка-2000»[1]. Про
явищебилинотворення я докладно оповідаю в книзі «Українські билини»
(К.,2003; друге видання — 2004).
Системажанрів Київської Русі-України (термін «Україна» вперше
зафіксовано вІпатівському літописному зводі під 1185 і 1189 роками)
не була широка:література, творена для потреб християнської церкви
грецького обряду,морально-навчальні твори, проповіді, агіографічні
писання (житія святих),тлумачення Святого Письма, полемічна
література, апокрифічна, переклади окремихкниг Біблії, підручні
книги для шкільного навчання, служебка та світськалітература
(остання часто вбирала в себе твори духовні, але творилися вони
длясвітських потреб), літописи, героїчні піснеспіви, які часом
входили у літописияк складова їхня частина, й переклади творів з
арсеналу візантійської тазахідноєвропейської літератур (як,
наприклад, «Олександрія»). Дужечасто ця література анонімна
(літописи анонімні тому, що є фактично збірникамиписань різних
авторів), але іноді твори мають індивідуальний характер,
інколизнаємо їхнього автора. Властивістю деяких творів є те, що їх
важко приписатиконкретному часові, бо укладалися й творилися
продовж десятиліть, тобто врізних редакціях (повніших і коротших),
доки не здобували свого остаточногоканонічного вигляду.
Фактичноця література з'явилася в XI ст., і до нашого часу, ясна
річ, дійшли її тількиокрушини, які й спробуємо тут розглянути.
Найдавнішимипам'ятками вважаються такі. «Номоканон, або Кормча
книга» — цезбірник постанов і норм, прийнятих візантійською церквою
від апостольськихчасів до останнього вселенського собору, з
поясненнями; входило сюди і світськевізантійське законодавство.
«Руська правда» — це звід законівКиївської держави, отже художньої
літератури ці твори не стосуються. Відтакнайдавнішим оригінальним
твором треба вважати «Слово про закон таблагодать» Іларіона[2],
складенеу міжчассі 1037—1050 рр., за жанром своїм це проповідь.
Іларіон був київськиммитрополитом, поставленим без участі
царгородського патріарха. Вже в той часіснувало два типи проповіді:
повчання й протопанегірик із прославленням якоїсьзначної особи, тут
маємо проповідь-похвалу. Саме на цій основі деякі
дослідникивважають, що «Слово про закон і благодать» — це твір
віршовий.
Проте, що проповідь у той час могла здобувати віршову структуру,
свідчатьпроповіді Кирила Турівського; отже, вона проказувалася
(можливо,речитативом) як напівспівний твір, хоч у даному випадку
зробити остаточний висновокважко: поетична структура тут хоч і
можлива, але ще невиразна.
Загалом,щоб установити поняття поезії в тому часі, треба спеціально
на цій проблемізупинитися, бо досі як поетичний твір Київської
Русі-України розглядалося лише «Словоо полку Ігоревім», ніби
унікальна пам'ятка давньої поезії і майженіколи — у контексті
розвитку поезії в той час, хоч іще О. Потебня, а за нимІван Франко
висловили резонну думку, що коло поетичних пам'яток у тому часібуло
ширше. Так, перечитуючи «Повість врем'яних літ», І.Франко писав: "
Проходячи епізод за епізодом нашого найстаршого літопису,я
переконався, що вони майже всі… зложені віршами, не силабічними,
атонічними з нерівним числом складів, але з досить рівномірним
числом наголосів,так званим музичним розміром"[3].
Виходячиз цієї тези у ряді останніх видань коло поетичних пам'яток
того періоду булорозширене. До «Антології української поезії», том
І, що вийшов уКиєві в 1984 р., мною було введено «Хвалебну пісню
Борису і Глібу»з «Повісті врем'яних літ», «Слово в неділю
поВеликодні» Кирила Турівського і вперше розбито на поетичні рядки
«СловоДанила Заточника» та «Слово про погибель Руської землі», аз
пізнішого часу подано цього ж типу («поетичне Слово») пам'ятку —
«Словоо Лазаревім воскресінні», на поетичну структуру якого вказав
той-такиІван Франко. У книзі першій антології «Марсове поле.
Героїчна поезія наУкраїні X — першої половини XVII століть», що
вийшла в Києві у 1988 р., яподав переклади анонімних епічних
уривків із «Повісті врем'яних літ»за розбивкою на поетичні рядки
Івана Франка і збережені поетичні уривки «Словао Романі Великім» з
"Галицько-Волинсько-го літопису". ВасильЯременко у своєму виданні
«Повісті врем'яних • літ»[4]зробив спробу виділити з літопису всі
поетичні структури, частково, на моюдумку, правильно, а частково
передавши куті меду, тобто не всі його виділенняможна сприйняти
беззастережно.
В.Німчук у статті «Давньокиївські написи — пам'ятки літератури
XI—XIIст.»[5] цілком слушновказав: «Кілька софійських написів
мають:виразні ознаки такзваних кондакарних, або молитвословних,
віршів. Суть кондакарної системивіршування полягає в тому, що її
нерозскладеною ланкою є змістова одиниця, якатворить найпростіше
(або більш складне) речення. Така одиниця не розпадаєтьсяна стопи
(як у силабо-тонічному вірші), ні на склади та їхні групи (як
усилабічному вірші) і не пов'язується з сусідніми одиницями за
принципами,характерними для інших систем віршування: римами,
асонансами і т. д. Длякондакарної системи віршування характерні: 1)
відсутність рими, 2) різне числоскладів у вірші, хоча й окреслене
певними межами (від 5 до 15—16), 3) різнакількість наголосів у
вірші, однак у певному діапазоні — від 2 до 5 (а вокремих випадках
і до 6). Прояви кондакарного віршування деякі автори знаходятьу
„Слові о полку Ігоревім“. Отже, кондакарний вірш — це
вільнийнесилабічний вірш».
Дослідникслушно вважає, що кондакарний вірш походить від
візантійського вірша, а зрештоювід біблійного. Головною ознакою
кондакарного вірша є система ритмічнихсигналів, «які маркірують
початок рядків». Будучи загалом згодні ізцим визначенням, подамо
свої уточнення: кондакарний вірш уживався у церковнійслужбі:
стихарі, кондаки тощо; можна вважати, що він уживався і в
тодішнійпроповіді (безсумнівно в К. Турівського і гіпотетичне в
Іларіона) і був тількипідвидом тодішньої поезії, певною мірою
поєднуючись із нею — саме тією, щовиникала на місцевому ґрунті.
Отже,крім кондакарної системи, назвемо її так, архаїчна українська
поезія твориласяз кількох пластів: героїчно-дружинного,
моралістичного, обрядового та билинного.До героїчно-дружинної та
моралістичної поезії треба віднести поетичні«Слова», названі вище.
Про те, що це була поезія, свідчать звісткипро музичний супровід
при співі, як це вимічаємо у «Слові о полкуІгоревім»: «Не десять
соколів на стадо лебедів пускає, а свої віщіперсти на живії струни
накладає, — вони вже самі князям славу рокотали»[6];у «Слові Данила
Заточника»: «Вострубімо, як у злотоковані труби,в розум ума
свойого, почнімо бити, як у органи срібні, у знання мудрості
своєї,висвистуючи на Богом одуховлених сопілках»[7]; у«Слові о
Лазаревім воскресінні»: «Ударив Давид у гуслі,покладаючи персти
свої на живії струни, сидячи в підземнім Аді, мовляє:»Заспіваймо
весело, дружино, піснями"[8].Зазначимо, що в останньому випадку (у
післякнязівський період) поетичні засобидружинного «Слова»
передалися твору моралістичному).
Цілкому комплекс дружинної поезії входять епічні тексти, введені в
літописи. Це булапіднесена поезія, яка поширювалася в усній
традиції і тільки випадково вуривках чи повністю була записана
книжниками давніх часів. Ця традиція малапоширення, в такій поетиці
було складено «Похвалу князю Вітовту» 1428р. і «Слово про битву під
Оршею 1515 року», де є, до речі,пряма вказівка, що перед нами таки
поетична пам'ятка: «О пречистая іпремудрая главо! Як тебе я назву і
як похвалю! Покірливістю язика мойого іхудожеством ума мойого»[9].
Ця поетиканатурально передалась у героїчні піснеспіви пізнішого
часу, зокрема в думи, вяких використано той-таки несилабічний вірш
із музичною строфою, який збагативсядієслівною спорадичною римою.
Вперше спорадична рима проскакує в найдавнішихпам'ятках: «Слові о
полку Ігоревім», «Слові в неділю поВеликодні» К. Турівського та
«Слові про погибель Руської землі».Є вона і в проповідях
Серапіона.
Отже,традиція героїчного співу в такому словесному оформленні
продовжилася на нашійземлі і, консервуючись, утримувалася аж по XIX
ст. За падінням князівськоїКиївської держави ця традиція, як уже
говорилося, з'єднується зі«Словом» церковно-дидактичним, яке також
має характер архаїчноїпоезії («Слово о Лазаревім воскресінні»),
потім переходить у«похвали» Литовсько-руської держави, а вже тоді в
українські думи.Можемо вважати, що при з'єднанні героїчної та
моралістичної поезії відбулосязлиття поетики героїчної із
кондакарною. Це саме помічаємо у «Посольствідо папи римського
Сікста IV» Іоанна (1476), де не тільки маємовільний несилабічний
вірш, а й пряму вказівку на поетичну структуру
твору:«Всенайсвятіший Божий святий мужу, наскільки можливо це є від
нас, це тобіприносим малеє гранесловіє» (курсив мій. — В.
Я/.)[10].Такий вірш бачимо і в «Ключі царства
небесного».ГерасимаСмотрицького (1587), де дієслівна рима проступає
значно частіше, але такожспорадично, зовсім так само, як і в
думах:
Прощо вона, як мати ваша,
уболях вас породивши,
Водоюсвятого хрещення омивши,
Даридуха святого просвітивши,
Іхлібом житейським,
Ученнямєвангельським воскормивши
Женихусвоєму...
або:
Теперзамість надії, радості і потіхи
жаліснонарікає, Багатослізно плаче,
Одні-бовід неї відступають,
Іншіїпро теє не дбають,
Івсі загалом на повинність свою
малопам'ятають… і т. д.
Такийже вірш знаходимо у «Треносі» Мелетія Смотрицького
(1609)[11],у творах Кирила Транквіліона-Ставровецького. Зразки ж
кондакарної поезіїтворяться ще й у XVIII ст., згадати б «Служби
преподобним отцямпечерським», що вийшли в Києві в 1763 р.
Особливістю ж дружинно-героїчноїпоезії, як і моралістичної
архаїчного типу, є специфічна образна структура,інакше кажучи,
метафорична наповненість. Вона яскраво виступає також у «Словіо
полку Ігоревім », але не менш яскраво і в інших пам'ятках
цьогоґатунку: «Лід невір'я од благо-розум'я розтанув увесь»
(К.Турівський), «Русь же весело на конях і пішо на них потекла»
(«Словопро похід руських князів на половців літа 6611 (ПОЗ)» —
введено у«Повість врем'яних літ»), «Він кинувся на поганих тих,
начебтолев, сердитий був, начебто рись, і губив він іх, неначе
крокодил, і їхню землюпроходив, неначе орел, був хоробрий він,
начебто тур» («Слово оРомані Великім»), «Як потоки точите ви од
кладезя водиживоносні» («Хвалебна пісня Борису і Глібу») і т.
д.Багатство метафоричної структури поєднує цю поезію з обрядовою,
якапо-особливому багата в колядках і яка творилася також архаїчним
віршем, а своєюгенезою входить у сиву давнину: коляди, веснянки,
русалії, обжинки й інше зкалендарного циклу. Тобто відвічно
творився на нашій землі, як я його назвав,епос землі з його
символікою і образною структурою, — цей пласт поезіїбезсумнівно
впливав на поезію елітарну. Нарешті билини, творені, на мою думку,в
купецькому середовищі, мають певний зв'язок із дружинно-героїчним
епосом і внайархаїчніших структурах із ним зливаються (поетична
структура «Велесовоїкниги» також творена в поетиці архаїчній), як і
унікальний записепічної пісні про Котигорошка[12], де
такожпомічаємо архаїчний вірш зі спорадичною римою:
Підходять,
Воротаодмикаються,
Одчиняються.
Уходятьу двір,
Воротазачиняються
Ізамикаються...
Найдавнішийцикл билин про Вольгу з'єднується із героїчною традицією
князівською чи дружинною,але потім билини від неї відокремлюються і
творять свою поетику богатирськогоциклу. Особливий інтерес викликає
те, що билини, які збереглися у Росії, наПівночі, мають поетичну
структуру певною мірою модифіковану, тоді як билинніпам'ятки, що
дійшли до нас в українській традиції, частково розклавшись
упрозаїчну казку, цілком зберігають структуру архаїчної поезії,
тобто твореніточнісінько тим-таки несилабічним віршем, що й «Слово
о полкуІгоревім» чи інші віршові структури Київської України-Русі.
Так самопо-різному можна ставитися і до «Велесової книги», приймати
їїавтентичність чи не приймати, але не можна пройти увагою повз той
беззаперечнийфакт, що пам'ятка має не лише текстові перегуки зі
«Словом о полкуІгоревім», а й поетичні її структури створено в
поетиці архаїчноїукраїнської поезії, на рівні, звісно, більш
давньому.
Якіж висновки можемо зробити із поданого вище матеріалу? Архаїчний
тип поезіїукраїнського народу — явище, закорінене у віках. Із
одного боку, вона твориласяна основі усної творчості, виходячи від
суспільних низів у сфери вищі йнавпаки: від героїчного епосу до
обрядової поезії чи богатирського епосу,взаємопоєднуючись між собою
і творячи спільне культурологічне явище; з іншогобоку, з'єднуючись
і зв'язуючись із поезією кондакарною, котра йде від біблійноїта
візантійської. Архаїчна поезія має свої характерні риси, вироблену
поетику,образотворення та метафорику, які виявилися вельми стійкі в
часі, свій типвірша: несилабічного, будованого на музичній стопі. І
це від того, що, якправило, архаїчна поезія була якнайтісніше
пов'язана з практикою співу змузичним супроводом чи й без нього,
або ж із практикою рецитації, яка могламати речитативний характер;
обов'язковим компонентом її було усне публічневиконання. Ця поезія
поступово переходила у книжну, відтак певні її структурипотрапляли
в писемний запис; у певних своїх жанрах вона залишилася на
рівніусного творення, відтак і зберігалася в усній традиції, а
певною міроюперетворювалася у формах релігійно-дидактичних у
книжну. Сьогодні, звісно, неможемо відтворити об'єктивної картини
її розвитку, бо до нас дійшла в окрушинах:у випадкових записах чи
через усне передання, але навіть те, що збереглося,дозволяє
виснувати, що то було велике, складне, багатоманітне й
багатожанровеявище, яке стійко утримувалося продовж століть.
Відповідно й «Слово ополку Ігоревім» не є в тому процесі виїмковою
пам'яткою, хоч і була вонавизначною, а своєю структурою цілком
уписується у ту широко творену поезіюархаїчного типу, яка дожила на
нашій землі до XIX ст. Певно також і те, щодомінуючого значення й
характеру здобула архаїчна поезія в часи Київськоїдержави, а
центром її творення, особливо елітарних форм, був таки Київ.
Відтак«Слово о полку Ігоревім» треба вивчати у системі інших
поетичних пам'яток,які збереглись у писемній та усній традиції, бо
ця пам'ятка є плоттю від плотітого цікавого й своєрідного явища, що
його ми звемо архаїчною поезією.
Головним,можна сказати, центральним твором XI ст. стала «Повість
врем'янихліт» — літописний звід, якому судилася особлива доля: його
поклало воснову своїх літератур ціле східне слов'янство, хоч
створений він був у Києві іє передусім пам'яткою української
літератури[13].Пам'ятка творилася у міжчассі 1039—1118 pp., тобто
цей твір був,1 ніби снігова куля, яка накочуєтьсяпластами.
Вважається, що найдавніший звід було створено близько 1039 р.;
у1069—1073 pp. ігумен Печерського монастиря Никін склав свою
редакцію —так звану Никонівську редакцію літопису. Близько 1095 р.
на цій основі булостворено той звід, що ми його звемо Початковий
київський звід; у 1112 р.завершено Несторівську редакцію, власне
«Повість врем'янихліт»; через чотири роки свою редакцію дав
Сильвестр, ігуменВидубицького монастиря, який тоді називався
Святого Михайла (від Видубицькоїцеркви того імені). У 1113—1116 pp.
учинена була Василева переробкаНесторового зводу, але вже не в
Києві, а в Перемишлі; саме Василь написавоповідання про осліплення
князя Василька й про подальші події 1097—1099 pp.Сильвестр
покористувався Василевою редакцією. Третя редакція
«Повістіврем'яних літ» створена 1118 р. Таким чином, твір складався
продовж майже90 років і став основоположною українською книгою,
універсальною за своїмхарактером, бо це не тільки систематизація
української історії від найдавнішихчасів до початку XII століття,
але й своєрідна хрестоматія поетичних епічнихсказань чи уривків із
них. У структуру «Повісті» введено й низкуперших українських
оповідань, що мають характер художньої прози; з іншого боку— це
один із перших філософських творів, бо в ньому подано немало
розмислів просвіт та життя, витриманих у християнській ідеології.
Не зайве сказати, щостворення «Повісті» мало загальнодержавний
характер, матеріалзбирався з усіх земель, використовувалися
візантійські хроніки, народніперекази, розповіді старих
дружинників. Не помилимося, коли скажемо, що поставлітопис на
державне замовлення київських князів і відбивав їхні думки
тапрагнення. Поява різних редакцій не тільки розширювала літопис, а
йпідпорядковувала його політиці того чи іншого князя. Загалом же
«Повістьврем'яних літ» ніби відбиває час київського абсолютизму,
через що Руськаземля розглядалася як єдине ціле, хоч і складалася
вона з найрізноманітнішихплемен, не завжди й слов'янських, зрештою
й слово «держава» значить:землі, які тримає певний правитель, а не
землі з етнічно однорідною людністю.Несторові належить також честь
створення перших агіографічних оповідань: «Убивствобратів Бориса та
Гліба», «Сказання, чого монастир назвавсяПєчерським», «Житіє
Теодосія».
Загалому другій половині XI ст. київські книжники уже дбають про
створення власногопантеону святих. На цій основі постало, крім
Несторових оповідань, «ЖитієАнтонія Печерського», яке до нас дійшло
в пізніших переробках, а вперекладний Пролог було введено житія
Ольги, Володимира Великого, Борисата Гліба, Теодосія та інших.
Існувалий окремі житія Володимира та Бориса і Гліба[14].Так,
«Пам'ять і похвалу князю Володимиру» приписують ЯковуМонаху (Мниху)
— близько 1072 р. У 80-х роках постало також оповідання
проперенесення мощів святого Миколи до Бара.
У60—70-х роках створені повчання Теодосія, києво-печерського
ігумена,йому їх приписують сім на Великий піст: на вівторок,
середу, четвер і п'ятницютретього тижня посту; для проголошення «на
часах» — про терпіння талюбов, про терпіння й милостиню, про
ходіння до церкви — зразки мізантропічної,аскетичної християнської
літератури, в них автор наслідував Теодора Студита; злітературного
погляду вони досить убогі.
Анонімнийавтор у 1093—1096 pp. склав «Похвалу преподобному отцю
нашомуТеодосію». В кінці XI — на початку XII ст. жив чернець
Григорій, якомуприписують службу й канони преподобному Теодосію —
це вже поезія архаїчноготипу; про те, що Григорій писав канони,
згадує й Полікарп у «Києво-Печерськомупатерику». На початку XII ст.
писав богослужебні співи та молитвимитрополит Іван Перший.
Митрополитові Івану Другому приписуютьслужбу святим Борисові та
Глібу — це також поезія.
Пілігримськулітературу започаткував в українській літературі твір
Данила Паломника (1106—1108),котрий описав свою мандрівку до
Царгорода та Єрусалима: «Життя іходіння Данила, руської землі
ігумена». Згодом велика пілігримськалітература творилась у нас аж
по кінець XVIII ст.[15]Твір Данила Паломника ввійшов у «Четьї
Мінеї» ДмитраТуптала, загалом був надзвичайно популярний, бо
збереглося його близько стасписків, але найдавніші із XV
століття.
Першікниги, які дійшли до нас як визначні пам'ятки
церковнослов'янської мовикиївського типу, були Остромирове
Євангеліє (1056— 1057) і два ЗбірникиСвятослава 1073 і 1076 років.
Загалом із XI по початок XII століття донашого часу дійшло тільки
одинадцять рукописних книжок українського регіону, іце в той час,
коли Софійська бібліотека в середині XI ст. налічувала 950
книг,чималі бібліотеки були в Києво-Печерському, Видубицькому та
інших монастирях.1115 року володимирський князь Андрій
Боголюбський, захопивши Київ, вивіз доВолодимира багато книг і
помістив їх в Успенській церкві; його син Мстиславпісля походу на
Київ також вивозив книги — так почався довготривалий
грабунокПівніччю нашого духовного спадку[16].
Колидодати до згаданих творів «Повчання Володимира Мономаха
дітям»[17]7,яке постало в 1100—1101 pp., то цим окреслимо перший
великий період історіїписемної української літератури, базованої на
християнській основі. Вонапозначається особливим стилем, що його Д.
Чижевський назвав«монументальним»: простим, виразним, раціональним,
часом скупим, безособливих словесних прикрас, але з ознаками
художнього; опису, особливо увставних літописних оповіданнях та
поетичних структурах.
Таксамо як головною книгою XI — початку XII ст. стала «Повість
врем'янихліт», так у XII ст. головною українською книгою став
«Київськийлітопис», який продовжив «Повість врем'яних літ».
Цілкомсвідома сепаратизація удільних князівств породжувала постання
місцевихлітописів, які не тільки зосереджували увагу на
загальнодержавних подіях, а йвбирали в себе події місцеві.
Такпочинає створюватися регіональна література, яка в окремих
околичнихкнязівствах через їхню етнічну відмінність від центру
починає переростати віншонаціональну (Новгород та
володимиро-ростово-суздальські князівства), хоч воснову своїх
літератур вони кладуть київську. Київський літопис ще
маєзагальнодержавні тенденції, але більше уваги віддає таки
київському життю. Іхоч від Києва сепаратизувалися й деякі
українські князівства (Чернігівське,Галицько-Волинське), через що
там поставали свої літописні зводи, але вважаємоне випадковим
літописний звід Іпатівський, в якому з'єднано «Повістьврем'яних
літ», «Київський літопис» і «Галицько-Волинськийлітопис» (останній
постав у XIII ст., й про нього буде мова далі), бо саметак було
укладено Руський літопис" як національний звід самеукраїнської
історії від найдавніших часів по XIII ст. включно[18].Отже, факт
складення такої пам'ятки увіч є документом ментальної
єдностіукраїнських племен.
Київськийлітопис творився у 1111—1200 pp., у київському
Видубицькому монастирі СвятогоМихайла, куди в початку XII ст. з
Печерського перейшла місія літописання.Складається він із коротких
щорічних записів та ширших оповідань, написаних утрадиції «Повісті
врем'яних літ». Твір можна розкласти на кількачастин. Перша — до
1146 р. йдеться тут про Мономахів та київські монастирі;друга
частина — князювання Ізяслава Мстиславича (1146—1154), писана
людиноюцього князя, сюди вставлено просторе оповідання про вбивство
Ігоря Ольговича,трапляється воно й окремо; третя частина —
1155—1174 роки, описані скупо йуривково; більш докладний опис —
роки 1175—1185, де яскраво з'явлено боротьбу зполовцями, сюди ж
уводиться оповідання «Слово про Ігоревий похід»;і на завершення
літопису знову йдуть короткі записи. В київський звідуводиться
також похвала ігумена Видубецького Михайлівського монастиря
Мойсеякнязеві Рюрику (1199 p.).
Ізлітературних постатей треба згадати Клима Смолятича — спершу
ченцяЗарубського монастиря під Києвом, потім митрополита (з 1147
p.), якого літописзве «книжником та філософом». Він автор «Послання
доТоми» — зразка релігійної суперечки тих часів. Нам цікаво, що тут
КлимСмолятич говорить про символічне тлумачення певних місць
Святого Письма, тобточи не вперше ставиться постулат алегоричного
читання тексту, що в пізнішихчасах набуло особливого значення в
мистецтві поезії. Друга важлива річвідбилась у пам'ятці: змагання
неосвіченого й освіченого духовенства — явище,яке супроводжувало
всю історію християнства[19]. ІзКлимом Смолятичем пов'язано
«Вопрошання Кирика новгородському-єпископові Нифонтові — про різні
випадки церковної практики. Кількавідповідей цього „Вопрошання“
належать саме Климу Смолятичу, створенопам'ятку в 1130—1151 pp.
Символічнимспособом писання користувався Кирило Турівський, єпископ
міста Турова,автор високопоетичних проповідей, з яких до нас дійшли
чотири на свята і тричернечих повчання; дійшли до нас також його
молитви й молебний канон. Приписуютьйому 'Притчу про людську душу
та про тіло», яка поклала в наспочаток численним творам на цю тему,
особливо улюблену в літературі бароко.Найбільш поетичне — «Слово в
неділю по Великодні», з вельмицікавою метафорикою[20]. Слова
йпроповіді К. Турівського мають виразну поетичну структуру;
зокрема, високогозвучання набув «Плач Богородиці» у проповіді на
неділюмироносиць, який також поклав початок численним віршам на цю
тему в. поезіїнаступних поколінь. Віршами є і його молитви.
Найдавніший рукопис ізпроповідями К. Турівського — «Кормча книга» з
1282 p., вонивходили у збірники "Ізмарагд" та «Златоуст», відоміі в
рукописах XVI ст., а вперше були надруковані у віленському
молитовнику 1596р.: та в острозькій Псалтирі 1598 р.[21]
Виключнохристиянсько-дидактичний характер має «Повчання до
духовного чада»Георгія Зарубського[22], якевчені також відносять до
XII ст.
Тодіж таки постало анонімне «Слово про князів», виголошене начесть
пам'яті святих Бориса та Гліба — це чернігівська пам'ятка.
П.Го-лубовський приписує твір до 1175 р. і вважає, що він постав із
приводуконфлікту чернігівського князя Святослава Всеволодовича із
двоюрідним братом,князем новгород-сіверським Олегом
Святославичем[23].Автор тут виступає супроти князівських
міжусобиць, твір певною міроюперегукується зі «Словом о полку
Ігоревім». Вводиться сюди й похвалачернігівському князю Давиду
Святославичу, який помер 1123 p., тобто тоді вжепокійному. Твір
морально-дидактичний.
Дійшлидо нас ряд анонімних повчань та оповідань релігійного змісту
чи зі світськимелементом, а також залишки рицарського епосу, яким,
без сумніву, є оповіданняпро Дем'яна Куденевича[24]. Дотого часу
можна приписати й деякі билини, які збереглись у пізніших записах,
восновному на Олонеччині в Росії, хоч маємо кілька записів і
українських,зокрема зведений епос про Іллю Муромця[25];залишки
цього епосу можна помітити в колядках, але вершиною цього жанру є
«Словоо полку Ігоревім» (1187), що описує похід
новгород-сіверського князяІгоря Святославича проти половців. Про
сам твір є величезна література, кожнеслово пам'ятки розібране й
пояснене[26]. Саме цьомутворові судилося справити значний вплив на
подальшу поезію, і є він одним ізархітворів української літератури.
Про його поетичну структуру ми вже говорилипри аналізі архаїчної
поезії.
Неменш сильним з поетичної точки зору є «Слово Данила Заточника»,
якеМ. Возняк називає дуже точно «перехідним кільцем від
перекладногомистецтва до оригінального». Це — найдавніша пам'ятка
жанру, що йогопізніші книжники назвуть «візерунком», тобто це низка
афоризмів,вибраних зі Святого Письма та різних збірників (таких як
«Пчола»),котрі докладно й майстерно згруповано і пристосовано до
історії засланогоюнака Данила. Саме цей твір він начебто послав
своєму князю, котрий покаравйого за якийсь переступ, заславши в
Новгородщину на озеро Лаче. З одного боку,це віршоване прохання,
написане з усім блиском вислову. «Слово» датуєтьсякінцем XII —
початком XIII ст., воно відоме у двох редакціях і багатьохсписках.
Адресат твору не з'ясований; можливо, це був Андрій Добрий,
князьпереяславський, тоді Данило був переяславець. У кінці XII ст.
знаємо ЯрославаВолодимировича — князя новгородського, може це він
засилав Данила? На початкуXIII ст. жив Ярослав Володимирович —
князь псковський (1214). Єдине реальнемісце, де називається князь,
нічого не пояснює, бо він був начебто «синомвеликого царя
Володимира», очевидно нащадком. Імовірно також, що«Слово» є чисто
літературним творенням і реальних подій не відбиває.Отож його
прописка непевна, можливо, твір варто відносити не
докиєво-переяславської літературної традиції, а до новгородської.
На його віршовуструктуру досі звертали мало уваги, хоч вона
безсумнівна; маємо, як ужезгадувалося, й опис музичного супроводу
при співі[27].
Докінця XII ст. відносять також анонімне «Похвальне слово
святомуКлиментові», виголошене з приводу відновлення невідомим
княземДесятинної церкви, в якій перебували мощі святого, що їх
привіз із КорсуняВолодимир Великий. Проповідь, очевидно, також
треба віднести до архаїчної поезії:помічаємо тут цікаву композицію,
метафорику та діалоги, порівняння. Мабуть, упам'ятці йдеться про
Рюрика Ростиславича, що прийшов у Київ у 1194 р. Авторомбув увіч
киянин[28]. Згаданийнами Мойсей Видубицький, що проголосив слово на
честь Рюрика (вставлене до«Київського літопису»), написав також
«Слово про збудуваннястіни у Видубичах»[29], якетакож треба
віднести до архаїчної поезії, на це є вказівка в самому тексті:
Тут-бо,не на березі, ставши,
Алена стіні свого творення,
Співаютобі пісню переможну,
ЯкМаріам в давнину...
Тожмаємо ремінісценцію на Книгу Вихід 15: 20—21, де Маріам бере
бубна, за неювиходять усі жінки з бубнами та з танцями, і каже їм
Маріам: «Співайте дляГоспода».
Загаломукраїнська література XII ст. з'являє свою виробленість.
Вона творить від 20-хроків по кінець століття власний період, що
зумовлюється роздробленням руськихкнязівств, гострими конфліктами
Києва з володимиро-суздальськими князями. Стильтворів цього часу
стає орнаментований, метафоризований. Набирає сили архаїчнапоезія,
яка вже має свої архітвори. Розвивається агіографічне
оповідання,відтак готується ґрунт для появи найвизначнішої збірки
таких оповідань — «Києво-Печерськогопатерика». Творяться Слова,
оповідання, проповіді, яких у тому часімало бути непорівняно
більше, аніж до нас дійшло. Головним осередком такоготворення був
Київ, частково Чернігів, Переяслав, тобто українські землі.
Цялітература значно впливала на провінційну, зокрема в тих
князівствах, якіпостали на російських землях. Відтак провінційна
література була значною міроюепігонська стосовно київської, образно
кажучи, як храм Софії Новгородської єзменшеною копією Софії
Київської і без її величі. Ту провінційну літературучерез це не
вводимо в наш огляд, бо вона стала тією основою, на якій
почалатворитися російська література.
Окрімтого, з'явилась у той час значна перекладна література:
«Синайськийпатерик», апокрифи, «Шестиднев» Івана,
екзархаболгарського, «Повість про Варлаама та Йоасафа»,
«Сказанняпро Євстафія Плакиду», «Повість про Акіра Премудрого» та
ін.
Дійшлидо нас від того часу й цікаві рукописні книги. Це написане
близько 1120 р. вКиєві «Юрієве Євангеліє» (на замовлення князя
Мстислава длясина свого Всеволода), «Тріодь» киянина Мойсея
(XII—XIII ст.), «Мстиславове Євангеліє» з 1115 р. тощо.
Коли ж оглянути грубийтом «Памятники литературы Древней Руси. XII
век», виданий у Москві в1980 р., то до російської літератури в
ньому можна віднести «Повість прозабиття Андрія Боголюбського» та
«Слово Данила Заточника»(останнє під сумнівом); всі решта пам'яток
— українські. Коментарі, як токажуть, зайві.