Національнийуніверситет «Юридична академія України імені Я.
Мудрого»
Кафедра філософії
Індивідуальна робота
«Українська національнаідея (за творами Т. Шевченка, М.
Костомарова, Ю. Міхновського та Д. Донцова)»
Виконав: студент 2 курсу
2 факультету, 3 групи
Гуценко Тарас
Перевірив: доктор філософських наук
професор Калиновський Ю.Ю
Харків 2011
План
Вступ
1. Національнаідея у творчості Т.Г. Шевченка та М.
Костомарова
2. Національно-ідеологічніпогляди Ю.Міхновського
3. Теоріяукраїнського націоналізму Д.Донцова
Висновок
Список літератури та використаних джерел
Вступ
Дана роботаприсвячена розгляду такого питання як розвиток і
становлення українськоїнаціональної ідеї у творчості письменників
ХІХ ст., які заклали підгрунтямайбутніх філософсько-правових теорій
і концепцій, серед яких провідне місце,виходячи зі специфіки
досліджуємого питання, займає теорія українськогонаціоналізму
Дмитра Донцова.
Актуальністьтеми полягає у необхідності дослідження та розуміння
самого змісту національноїідеї (а на базі цього і таких понять як
націоналізм, патріотизм, нацизм, якімають певні спільні та відмінні
риси) у окремих діячів з метою правильногоусвідомлення гасел різних
громадських організацій та політичних сил, яківиникають на грунті
пропагування націоналізму в усіх його проявах.
Період, який охоплюєдане питання знаходиться у проміжку з середини
ХІХ ст. до 20-х років ХХ ст., щоособливо актуально у світлі
діяльності ОУН та сучасних організацій, які маютьнаціоналістичну
спрямованість.
У даній роботівикористані як першоджерела (твори Шевченка,
Костомарова, Донцова), так ікритична література, яка розглядає як
позитивні, так і негативні погляди на їхідеї та концепції щодо
бачення національної ідеї та шляхів її розвитку.
Структура роботивраховує історичну періодизацію творчості
письменників, а також їх роль установленні досліджуємого питання. В
даній роботі розглядається як національнаідея втілена у творчості
письменників (Шевченко, Костомаров), так і більш чіткосформульовані
політичні погляди щодо цього питання, втілені у працях Донцова
таМіхновського, а також їх взаємовплив та загальний синтез.
1. Національна ідея у творчості Т.Г.Шевченка та М.
Костомарова
Т.Шевченко одиніз перших письменників та громадських діячів, які
доволі гостро поставилипитання самоусвідомлення українців себе як
нації, яка має право насамовизначення та власну державу. Особливо
гостро ця потреба відчувалась натериторії сучасної України, яка
перебувала під владою Російської імперії, деособливо відчувалсоь
засилля абсолютизму та русифікація українського народу, щонакладає
свій відбиток і на сучасність.
Творчість Т.Г.Шевченка відкрила новий щабель у розвитку української
літератури, заклалаоснови революційно-демократичного її розвитку.
Саме у цій площині ібудуватимуться його погляди на українську
державність та засади існуваннянації.
Враховуючипоходження Шевченка та його життєвий шлях можна казати,
що його творчевідображення буття українського народу цілком точно
відтворювало реальноіснуючий стан речей. Будучи виходцем з селян
він відчув народний дух та проблемилюдей, а в майбутньому побачив
та виклав своє бачення подолання цієї проблеми.
Значним виявомслужіння національній ідеї є участь Т.Шевченка в
Кирило — Мефодіївськомутоваристві ( 1845 — 1847 ), яке було першою
українською політичною організацієюз яскраво вираженою визвольною
програмою. Шевченко був представникомреволюційно — демократичного
напряму, виступав за ідею національної революції,яка призведе до
встановлення демократичної республіки.
«Т.Шевченко змусив своїх колег бачити в народі не лише барвисті
звичаї, а й йогостраждання. В історії козацтва він шукає не
романтичних героїв, а уроків, щоведуть до кращого майбутнього.
Україна для нього не просто мальовничий регіонРосійської імперії, а
край, що може й має стати незалежним» [ 1, 408 ].
Якщо Т. Шевченкоразом з О. Навроцьким, М. Гулаком, І. Посядою
відстоювали революційні,повстанські методи намічених цілей, то
більша частина членів Кирило — Мефодіївського товариства виступали
за реформи, за поступове досягнення своїхцілей, поступове
відхилення від режиму московської деспотії до західнихдемократій.
Хоча і Шевченко також прагнув Україні майбутнього, яке було
бпобудоване на зразок демократії США.
«Т.Шевченко гостро виступав проти будь — яких форм деспотизму і
поневоленнянароду; осуджував системи імперського законодавства і
судочинства покликанізахищати інтереси панівних класів; закликав до
боротьби за національне ісоціальне визволення, соціальну рівність,
політичні свободи, що ґрунтуються навселюдській справедливості; до
самоуправління народу й колегіальної формиреалізації влади,
ліквідації національного гніту іутвердження державноїсамостійності
українського народу; до встановлення рівноправності
слов'янськихнародів, справедливого життя всіх людей на Землі» [2,
с. 320 ].
Шевченко ставдуховним провідником, виразником усіх основних
національних стремлінь” [3, с. 11].Про історичний універсалізм
поета промовисто свідчить поема “І мертвим і живим,і ненарожденним
землякам моїм в Україні і не в Україні моє дружнєє посланіє”.Саме
поняття “В своїй хаті своя правда, і сила, і воля” слід сприймати
якпророче розуміння Шевченком української національної ідеї.
«Нема на світіУкраїни,
Немає другогоДніпра,
А ви претеся начужину
Шукати доброгодобра,
Добра святого.Волі! волі!
Братерствабратнього! Найшли,
Несли, несли зчужого поля
І в Українупринесли
Великих словвелику силу,
Та й більшнічого…».
У творі «Iмертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Украйні
і не в Украйні моєдружнєє посланіє» Шевченка звучить ідея
самобутності України, її самодостатностій спроможності побудувати
самостійну державу. Поет закликає:
“Розкуйтеся,братайтеся!
У чужому краю
Не шукайте, непитайте
Того, що немає
І на небі, а нетільки на чужому полі...”.
Погляди Т.Шевченка будувались на основі природних потреб людини, на
захисті пригніченогонаселення. Велику увагу Шевченко приділяв
умовам забезпечення прав і свободлюдини. Він хотів наділити селян
землею, звільнивши їх від кріпосництва.
Право врозумінні Шевченка було залежним від інтересів правлячої
верхівки та маловигляд мінливого історичного явища. Шевченко
виступав за рівність прав і свободлюдиниі справедливість, за
утвердження громадського самоврядування, засамоуправління народу,
основою якого повинна бути суспільна власність: «корабліі плуги,
всі багатства землі» належать не «царям –божествам», а трудящим» [
3,с. 256 ].
Важливоюпередумовою справді людяного суспільства він вважав
наявність «праведногозакону», який би відповідав поняттям «право»,
«істина», «справедливість» [ 2,с. 321].
«Проблема політичногоідеалу Т. Шевченка залишається актуальною і
для сучасної науки. Кращому їїрозумінню сприяє з’ясування способів
досягнення бажаного соціально –політичного майбутнього України. У
радянському шевченкознавстві традиційнонаголошувалося на
прихильності поета до революційних, насильницьких методівруйнування
« імперії зла « та створення справедливого суспільства. Самого
Т.Шевченка називали « співцем селянської революції «, для якої
необхідно « обухсталить та добре вигострить сокиру» [ 4, с. 88
].
Оскільки булозвернено увагу на діяльність Шевченка у
Кирило-Мефодіївському товаристві, тонеможливо оминути ідеологічні
погляди М. Костомарова. Його громадсько-політичнадіяльність (має
сенс говорити про Кирило-Мефодіївське товариство як зі
сторонипросвітництва нації, так і з боку його участі у формуванні
політичних ідейукраїнського народу) тісно пов’язана з діяльністю
Кобзаря, оскільки вони _в._унтовувалидоволі схожі позиції. Але якщо
Костомаров був словя’нофілом,то Шевченко тяжів до українського
патріотизму.
Діяльністьтаємної політичної організації «Братства _в… Кирила і
Мефодія», засновникомякої був Костомаров, стала важливою віхою
розвитку української політичноїдумки. М.І. Костомаров розробляє
програмний документ цієї організації «ЗаконуБожого (Книга буття
українського народу)».
Основніположення цього документу, це так званий ідеал суспільного
життя, спробапристосувати форми політичного життя до національного
характеру українськогонароду, модель побудови суверенної держави,
що відповідала б традиційнимуявленням українців про волю, правду,
право на гідне існування особистості всуспільстві.
М.І. Костомаровдоводив, що через федерацію слов’янских народів
держави їх, слов’ян, зможутьотримувати самостійне державне життя,
отримати право на державу про яку марилоне одне покоління
українського народу. Його ідеї здобули продовження і в нашчас,
оскільки питання про виникнення федерації, і зараз використовується
вполітиці як один із шляхів отримання державної самостійності, і
по-перше,економічної незалежності.
Федералізм якполітико-правова ідея стає в Україні протягом століть.
Одною із основних частиндемократичних програм, політичних теорій.
Костомароввизначав, що початок федерації в історії слов’янських
племен не був притаманнимлише Їм. Він проявляється усюди де
моральні принципи не були зруйнованінасильницьким з’єднанням або, «
де внаслідок з’єднання несприятливих сил людинидля підтримки
єдності оборотів долі, частини не прийняли характеру зовсімокремих
один від одного цілих, і не розійшлися на своєму шляху в
різністорони».
Розглядаючифедеральну теорію М.І.Костомарова необхідно визначити,
що пропонованийфедеральний союз незалежних держав по змісту більш
поєднує елементи такнеобхідні для формування сучасної конфедерації.
Костомаров писав: − «Миприймаємо, що всі слов’яни повинні між собою
поєднатися… Щоб був один сейм аборада слов’янська де б сходилися
депутати усіх Речей Посполитих і там розважалиб і рішали такі діла,
котрі належать до цілого союзу Слов’янського...» [5,c.15].
Ідеї КостомароваМ.І. про верховенства права особистості, федерацію
держав, яка дає можливістьсамостійно розвиватися кожній державі і
одночасно проводити спільну економічнуполітику будуть втілені
нащадками.
Україна отрималанезалежність не таким шляхом як пропонував
Костомаров, але на той час колизароджувались його ідеї, відбувалося
як теоретичне, так і практичне прагненнягромадськості України до
самостійності. Прогресивність ідеї вченого полягало втому, що на
перше місце було виведено національне питання, при цьому не
йшлосьпро протиставлення народів, а про їх спільну боротьбу з
національнунезалежність кожного з них.
На сучасномуетапі розвитку українського суспільства актуальніше
ставиться питанняудосконалення системи місцевого самоврядування, що
раніше також підкреслювавКостомаров.
В своїх працяхвін розглядав і показав позитивні сторони цієї форми,
вказував на її наслідкидля формування відносин між державою та
громадянами. Для становлення більшрозвинутого суспільства
Костомаров обґрунтував питання переваги елементасамоврядування –
економічно політичної децентралізації[6,c.280].
ПроголошеннямКостомаровим ідеї національної держави в
політико-філософських концепціїлібералізму виникає як доповнення до
ідеї правової держави. Захищаючитериторіальну єдність і політичну
цілісність національна держава не можеводночасно не захищати
інтереси приватної особи, її політичні й економічнісвободи.
В своїх працяхМ.І.Костомаров підкреслював на забезпечення особистої
свободи людини,забезпечення недоторканності особи, повагу її
гідності. Також він наголошувавна необхідність обмеження державної
влади непорушними та невідчужуванимиправами людини, найважливіших
із яких є право на гідне існування[6, c.415].
Проаналізувавшиполітико-правову теорію М.І.Костомарова, можна
зробити висновок, що вирішенняпроблем прав і свобод індивідуума,
ефективності державного устрою є актуальнимив усі часи. Добробут
людини (чи особисто, чи в складі спільноти-народу) повиненбути
головною метою сучасної соціальної держави.
Підсумовуючивищезазначене, слід зазначити, що Костомарова
відстоював ідею федеративності,наполягав на здобуття незалежності
України та збереженн притаманній їйкультурних, духовних та
національних цінностей.
Політико-правовіідеї лібералізму Костомарова зіграли видатну роль в
розвитку державногобудівництва нової міцної та незалежної
України.
2. Національно-ідеологічні погляди Ю. Міхновського
українськийнаціональний ідея письменник
МіхновськийМикола Іванович— видатний український політичнийта
громадський діяч, правник, публіцист, основоположник, ідеолог і
лідерсамостійницької течії українського руху кінця ХІХ — початку ХХ
ст., авторславнозвісної брошури «Самостійна Україна», один з
організаторів українськоговійська, борець за незалежність.
Співзасновник першої політичної партії у Наддніпрянській Україні—
Революційної Української Партії (РУП). Лідер Української Народної
Партії,співорганізатор Української Демократично-Хліборобської
Партії, член Братства самостійників,ідеолог державної самостійності
України. Погляди Міхновського слід розглядати вконтексті його
діяльності в Братстві Тарасівців та Революційної УкраїнськоїПартії,
тобто організацій, які фактично втілювали ідеї діяча та
сталифундаментом розвитку національної ідеї в політичному
грунті.
Якщо Шевченко таКостомаров лише створювали основи майбутнього
вираження загальнонаціональнихпоглядів, то Міхновський чітко
окреслює своє бачення проблематики (враховуючивже розроблені
теорії) та активно втілює їх у життя.
Щодо діяльності«тарасівців», то вони вперше заявили про свою ціль —
домогтись державноїнезалежності для української нації.
М.Міхновський у праці „СамостійнаУкраїна" назвав Тараса Шевченка
передвісником сучасного політичногоукраїнства [7, c.3]. Сам же він,
зі своїм дітищем „Братством тарасівців",став передвісником
організованого українського націоналізму, як втілення вплощину
політичної боротьби ідей Шевченка.
Головне завдання„Самостійної України" — визначення шляхів
національного визволенняУкраїни. Автор відкидає і піддає нещадний
критиці методиукраїнофілів-народників.
„СамостійнаУкраїна" закликає до активної політичної боротьби за
незалежність України.„…Українська інтелігенція стає до боротьби за
свій нарід, до боротьби кривавоїі безпощадної. Вона вірить у сили
свої і національні і вона виповнить свійобов'язок. Вона виписує на
своєму прапорі ці слова: „Одна, єдина, нероздільна,вільна,
самостійна Україна від Карпатів аж по Кавказ!" Вона віддає себе
наслужіння цьому великому ідеалові, і доки хоч на клапті
української територіїплануватиме чужинець, доти українська
інтелігенція не покладе оружжя, доти всіпокоління українців ітимуть
на війну. Війна провадитиметься усіма засобами, іборотьба культурна
уважатиметься так само відповідною, як і боротьба фізичногосилою.
Потреба боротьби випливає з факту нашого національного існування.
Нехайнаша історія сумна й невідрадна, нехай ми некультурні, нехай
наші маси темні,подурені, ми все ж існуємо і хочемо далі існувати.
І не тільки існувати як живіістоти, ми хочемо жити як люди, як
громадяни, як члени вільної нації. Насбагато — цілих 30 мільйонів.
Нам належиться будуччина, бо зовсім неможливо, щоб… ціла велика
нація могла зникнути, могла бути задушеною, коли вона
спроможнавоювати з цілим світом! Ми існуємо, ми відчуваємо своє
існування, і своєіндивідуальне національне „Я"… Нині увесь цвіт
української нації по всіхчастинах України живе однією думкою,
однією мрією, однією нацією: „одна, єдина,нероздільна, вільна,
самостійна Україна від Карпатів аж по Кавказ"… Мивідродилися з
ґрунту наскрізь напоєного кров'ю наших предків, що лягли вборотьбі
за волю України, ми виссали з молоком наших матерів стародавню
любовнашої нації до вітчизни і її свободи і ненависть до насилля
над нами. Як неможна спинити річку, що зламавши кригу навесні
бурхливо несеться до моря, такне можна до спинити нації, що
прокинувшись до життя ламає свої кайдани. Нашанація ступила на
новий шлях життя, а ми мусимо стати на її чолі, щоб вести
доздійснення великого ідеалу. Але ми мусимо пам'ятати, що ми тільки
оповіщаємойого силу, ми тільки його посланці. Цей великий увесь
народ український"[7, c.13].
М.Міхновський утворі „Самостійна Україна" визначає і головну мету
українського народу —повернення прав, визначених Переяславською
конституцією 1654 року з розширеннямїї впливу на цілу територію
українського народу в Росії. „" Мивиголошуємо, що ми візьмемо силою
те, що нам належиться по праву, але віднято внас теж силою. Наша
надія довго нездужала, але нині вже стає до боротьби. Вонадобуває
собі повну свободу і перший ступінь до неї:
Переяславськаконституція" [7, c.14].
Таким чином,оцінюючи твір М.Міхновського „Самостійна Україна",
можна сказати, що вінстав не лише програмним документом
Революційної української партії, а йзакликав до політичної боротьби
за незалежність України, обґрунтував ідеїнаціональної державності,
чим справив велике враження на сучасників і ставпророчим щодо
майбутнього України.
У публікації ж1905 р. «Націоналізм і космополітизм» Міхновський
наголошуєрозрізнення націоналізму (націонал-шовінізму) пануючих
націй як системивинародовлення і націоналізму гноблених народів як
захист права боротися засвоє людське “Я”. Перший відбирає (під
гаслами космополітизму) останні сили знацій поневолених — їхню
інтелігенцію, тоді як другий є джерелом історичноїтворчості, несучи
в собі зародки народної свободи, маючи своїм продовженням
ірозвитком ідеї гуманізму й космополітизму. Здоровий націоналізм,
стверджувалосьу “Самостійній Україні”, закликає до життя нові
народи, веде до розпаду приреченихісторією імперій. У бракові
такого націоналізму серед широкого загалу українцівМіхновський
бачить основну причину нещасть своєї нації. Хоча щодо
гуманізмуздорового націоналізму Міхновського все ж можна
посперечатися, адже він непередбачає бажання крові чи смерті
людини, хай навіть і ворога.
МиколаМіхновський був першим з теоретиків українського
націоналізму, який послідовнодоводив, що без національного
визволення не може бути соціальноїсправедливості: “Соціальна справа
нації не є її домашньою справою, бо лежить уруках нації-пана.
Вирвати свою соціальну справу з рук чужинців, забрати її всвої
власні руки — це головний ідеал кожного поневоленого народу. Там,
деіснують нація-пан і нація-раб, там нема ніяких спільних інтересів
між ними”. Нажаль, і ця теза не знайшла належного усвідомлення в
середовищі тогочасноїпровідної еліти. Коли перед нею постала
дилема: національне чи соціальне, вибірбув зроблений на користь
останнього. В результаті — втрата державності йбагаторічний
соціальний гніт, включно з голодоморами. До того ж радикалiзмавтора
“Самостiйної України”, стояв на перешкодi популярностi його думок.
Заявитипу: “Усяк, хто на цiлiй Українi не за нас, той проти нас.
Україна дляукраїнцiв, i доки хоч один ворог-чужинець лишиться на
нашiй територiї, ми немаємо права покласти оружжя”, “Ми востаннє
виходимо на історичну арену, і абопоборемо, або вмремо...”, —
вiдштовхували вiд української iдеї, в iнтерпретацiїМiхновського,
iншi нацiональностi полiетнiчного суспiльства. М.
Мiхновськийпропонував йти до незалежностi протореними шляхами
захiдних країн,використовуючи творчi потенцiали нацiоналiзму
європейського типу.
Чи не вперше вісторії української суспільно-політичної думки
Міхновський наголосив нанеобхідності безкомпромісної боротьби
супроти Росії як головного, на йогодумку, ворога української
державності. У відкритому листі до російськогоміністра внутрішніх
справ Сіпягіна він писав: “Українська нація мусить добутисобі
свободу, хоч би захиталась ціла Росія. Мусить добути своє
визволення зрабства національного й політичного, хоч би полилися
ріки крові” [8, с. 25].Тут Міхновський повертається до вже
призабутого з часів Нікколо Макіавеллігасла: “Мета виправдовує
засоби!”. Тут зустрічаємо своєрідний культ жертви(пізніше побачимо
дещо подібне у Липинського, але у Міхновського він має
іншийхарактер), яку Міхновський пропонує покласти задля загальної
перемоги. Жертва уМіхновського чисто матеріальна — ворожа кров,
тобто смерть ворога, який стоїтьна заваді.
Долярозпорядилася так, що тільки через кілька десятків років палкий
закликМіхновського був почутий. Але завдяки йому на авансцену
історії вийшов новітнійукраїнський націоналізм.
Оцінюючидіяльність Міхновського, то відзначаємо певну новизну в
його полядах щодошляхів здобуття незалежності – це збройне
повстання. Такий радикалізм є доволіхарактерним для початку ХХ ст.
виходячи зі становища України (особливоЦентральної та Східної) в
даний проміжок часу, що доволі контрастно виглядалона тлі Західної
Європи. Слід також відзначити, що погляди Міхновського малисвоє
відображення у творах Донцова і практичне втілення у діяльності
ОУН(б).
3. Теорія українського націоналізму Д. Донцова
Особливе місце уформуванні та встановленні української національної
свідомості й ідеологіїналежить політичній доктрині Дмитра Донцова
(1883—1973), який поклав вукраїнській політологічній думці початок
течії так званого «інтегральногонаціоналізму». Ця течія, в
націоналізмі почала зароджуватись в останній чвертіXIX ст. в умовах
зрослого суперництва між національними державами» і занепадуідей
гуманізму та лібералізму.
На початку XXст. «інтегральний націоналізм» поширюється не тільки в
Західній, а й у СхіднійЄвропі. Особливе його піднесення припадає на
20—30-ті роки, коли в багатьохкраїнах утверджувались диктаторські і
тоталітарні режими. Найбільшим впливомнаціоналізм цього типу
користувався в так званих запізнілих націях (Німеччина,Італія,
Японія). Характерними його рисами були крайній
радикалізм,войовничість, експансіонізм.
Дж. Армстронг,дає такі характеристики “інтегрального націоналізму”
:
1. Віра в те, щонація є найвищою цінністю, якій мають бути
підпорядковані усі інші, тобтойдеться про тоталітаризм.
2. Апеляція домістичної ідеї єдності всіх особистостей, що
складають націю, зазвичайоснованої на тому припущенні, що в одне
органічне ціле їх об'єднують біологічніхарактеристики або
необоротні наслідки спільного історичного розвитку.
3.Підпорядкування раціональної аналітичної думки “інтуїтивно
правильним” емоціям,ірраціональність.
4. Наявність харизматичноголідера чи еліти
націоналістів-ентузіастів, які вважаються уособленням
“волінації”.
5. Культ дії,війни та насильства, які вважаються вираженням “вищої
біологічноїжиттєздатності нації”.
Дж. Армстронгтакож зазначив, що в українському варіанті
“інтегрального націоналізму” можназнайти “міцні елементи
ліберальних, демократичних, а також і християнськихпринципів,
навіть якщо учасники руху на словах заперечували їх. У
практичнійдіяльності навіть найрадикальніших груп ніколи не
бракувало пошани щодоформальної освіти, установленого авторитету,
права на індивідуальний тагромадський вибір”.
Ці риси великоюмірою були притаманні і поглядам Дмитра Донцова.
Слід зазначити, що він своїхперших журналістських працях в поділяв
марксистські ідеї про революційністьнаціональних рухів. Згодом Д.
Донцов пориває з соціал-демократією й активнопропагує свою
націоналістичну концепцію. Найбільш повно ця концепція знайшласвоє
висвітлення у багатьох його працях, особливо в таких: «Підстави
нашоїполітики» (1921) і «Націоналізм» (1926). Його концепція
включає три вихіднихелементи:
1) Росія —найголовніший ворог України;
2) селянство —хребет нації й держави;
3) необхідністьсильного відчуття мети і волі.
Ідеаломдержавного ладу Д. Донцов вважав «селянську дрібнобуржуазну
республіку». Цеєдине, що могло врятувати Україну від російського
комунізму, який «оперує лишез рабами» й прагне «запанувати над
масою, що, крім шлункових інтересів ідемагогічних кличів, нічого не
розуміє».
Запропоновананим селянська демократія була не демократією
«пацифізму, егалітаризму,антимілітаризму, охлократії, жолудкового
соціалізму і класової боротьби...», а«демократією праці, ієрархії,
суспільної солідарності, обов'язку і міцногопоступу». Це демократія
«самодисципліни», вищих ідей, «продукції», «свободи
йсамодіяльності». Вона визнає рівність у конкурентній боротьбі за
життя. Ідеаломсуспільного устрою і селянської демократії вважає
Північну Америку.
“Інтегральнийнаціоналізм” сповідував колективізм, що ставив націю
над індивідом. Поряд ізцим він закликав своїх прибічників бути
“сильними особистостями”, які ні передчим не спинились би для
досягнення тих чи інших цілей [9, с.153]. Одна з нихзводилася до
того, щоб змусити народ діяти як об'єднане ціле, а не як
різніпартії, класи чи регіональні групи. Звідси й всеохоплююча
природа цього руху,який особливого значення надавав соборності
(національній єдності), відкидаврегіоналізм і прагнув контролювати
всі прояви діяльності суспільства [10,с.504]. Інтегральні
націоналісти закликали “пробиватися у всі царини народногожиття, у
всі його закутки, у всі установи, товариства, групи, в кожне місто
ісело, в кожну родину”. Разом із прагненнями монополізації всіх
аспектів життянації прийшла й нетерпимість. Переконані, що знають
єдиний шлях досягненнянаціональної незалежності, інтегральні
націоналісти були готові воювати зкожним, хто стане їм на
заваді.
На особливуувагу заслуговує друга частина книги «Чинний
націоналізм», де викладено сутьавторової концепції, зокрема, шести
засад чи вимог «вольового націоналізму»:
перша засаданової національної ідеї — зміцнювати волю нації до
експансії, жадобу панувань іпідкорення всього чужого — як мета,
боротьба — як засіб;
друга— прагненняборотьби й усвідомлення її неминучості;
третя — духромантики, релігійного панування, містичного пориву,
ірраціоналізму, яким маєбути перейнята національна ідея;
четверта—непримиренність, фанатизм, брутальність та аморальність,
що беруть до увагилише інтереси спільноти (нації) — саме це дає
національній ідеї вибухову силу вісторії;
п 'ята — правосильних націй організовувати й вести інші народи для
зміцнення й розвиткулюдської цивілізації;
шоста — кожнанова ідея, аби здобути собі право на життя, має
спертися на ініціативнуменшість, що застосовує творче насильство
для суспільного поступу.
Надаючиукраїнському націоналізму рис агресивності, волі до влади,
елітаризму,“творчого” насильства і т. п., Донцов вже після видання
своєї книги“Націоналізм” уточнював: “Націоналізм – се бунт проти
особистого і гуртковогоегоїзмів. Бунт проти ідеології, що ставляє
інтереси консумента над продуцентом,інтереси одиниці над загалом,
кляси над нацією, інтереси робітничих синдикатів,що об'єднують два
чи три мільйони, над інтерсами сорока чи п'ятдесятмільйонової
нації, навіть над інтересами держави. Націоналізм – се бунт
протиідеології затомізування і розпорошення суспільності; бунт в
ім'я старих івічних правд – праці, дисципліни, культу предків,
власної крові і власноїземлі, церкви, бунт в ім'я організації проти
засади дезорганізації. Як такий,націоналічний рух виказує, річ
природна, багато спільних рис – в Фінландії і наУкраїні, в Бельгії
і в Італії, в Угорщині і в Німеччині, в Еспанії, у Франції,в
Австрії. Але се не є рух інтернаціоналістичний. Навпаки, його метою
єскріпити націю проти всяких інтернаціоналістичних галапасницьких
ідей(соціялістичних чи просто імперіялістичних в однаковій мірі)”.
Таким чином, мибачимо, як ще сильніше відчуваються тоталітарні
настрої в ідеології Д. Донцов.
Цікавим єставлення Донцова до церкви. Він констатує, що
раціональний націоналізмДрагоманова, Павлика, Франка був чужий
офіційній церкві. “Новітній націоналізмзачав шукати свого Бога не в
викомбінованім розумом ідеалі, лише у власнімбажанню, у власній
вірі; не в аргументах, лише в contra spem spero!” — такхарактеризує
Донцов поступове зближення новітнього націоналізму з
теологічнимсвітоглядом. Роль церкви в суспільному житті він
характеризує так: “Церква зсвоєї сути, є нерівною суспільністю, що
складається з двох категорій осіб, зпастирів і “стада”, се “стадо”
в значній мірі зберігає свою духову (інаціональну!) єдність лише
через безперевно континуовану працю “пастирів”” [11].Цим Дмитро
Донцов ще раз підкреслює нерозривність духовного і
національного,національного і духовного. Крім того, він відводить
церкві важливу роль уконсолідації нації: “Похід проти церкви є
рівнозначно і похід проти нації. Принаших так слабих центрах
кристалізації нації; церква грає в нас велику ролю.Зменшеннє її
впливу і авторитету, зменшеннє її стану посідання
ослаблюєпритягаючу силу одного з тих осередків, який перетворює
розпорошене племя всвідому націю”.
Для Д. Донцоване стояло питання про неприйняття запропонованого ним
«чинного націоналізму».«Боротьба за існування є законом життя.
Всесвітньої правди немає… Життяпризнає її тому, хто викажеться
більшою силою, моральною і фізичною. Ту силуможемо ми здобути лиш
тоді, коли переймемося новим духом, новою ідеологією.Перед кожною
нацією є дилема: або перемогти, або згинути».
Таким чиномтеорія українського націоналізму Донцова стала певним
узагальненням розвиткунаціональної ідеї з середини ХІХ і на початку
ХХ ст. Окрім того, вінвикористовує загальносвітові набання в даній
галузі і відображає їх на тліукраїнства. Дана теорія відіграла
провідну роль у завершені формувань поглядівна українську
національну ідею, при цьому надаючи їй найбільш
радикальногонапрямку, який втілився у діяльності Організації
українських націоналістів.Окрім того, в наше сьогодення доволі
гостро стоїть питання щодо створення міцноїукраїнської державності
і тут слід враховувати той факт, що націоналізм (і йогопрояви –
фащизм, нацизм) розвивається в здебільшого небагатих країнах
виводячиїх на новий щабель розвитку.
Висновок
Розглянувширозвиток національної ідеї в його динаміці з середини
ХІХ ст. і на початку ХХст. можна чітко простежити наявність зв’язку
між ідеями діячів та зростаннярадикалізму у них.
Якщо Шевченко іКостомаров прагнуть до «слов’янської республіки» і
вбачають українців якчастину певної конфедерації, то погляди
Міхновського відображають прагненняйого сучасників створити власну
державність, а Донцов поглиблює їх до пануванняв такій державі
української нації, яка і має бути ядром її існування.
Слід такожвідзначити поглиблення тоталітарних тенденцій у баченні
державної владимайбутньої України. Ідея республіканського способу
правління поступаєтьсямісцем владі одного вождя, який повинен
привести націю до процвітання. Такийперехід пов’язаний
ззагальносвітовими тенденціями зростання популярності тоталітаризму
– як вРадянському Союзі, так і в Італії до влади приходять
«вожді».
Створення основинаціональної ідеології Шевченком та Костомаровим
поклало початок їїобгрунтуванню та подальшій розробці, але були
відкинуті ті ліберальні засади,які містилися в них спочатку.
Події перших20-ти років ХХ ст. наклали свій відбиток на майбутнє
бачення України як окремоїта самобутньої держави. Певною мірою це
пов’язано з неможливістю досягтинезалежності мирними шляхами через
призму цінності прав та свобод людини, щозмусило українських
ідеологів шукати нові шляхи та способи консолідаціїукраїнської
нації.
Саме такі рисинабула національна ідея в період, який досліджує дана
робота. Актуальні такіідеї і сьогодні, оскільки на тлі недієвого та
відсталого державного механізмумолодь, яка і є двигуном держави і
нації, все більше звертає увагу нанаціоналістичні ідеї.
Списоквикористаної літератури
1. ЮрійМ.Ф. Історія світової та вітчизняної культури. — К.:
Дакор, 2007. — С. 408.
2. МироненкоО.М., Горбатенко В.П. Історія вчень про державу і
право. — К.: Видавничий центр" Академія ", 2010. — С. 320 —
321.
3. БезроднийЄ.Ф., Ковальчук Г.К., Масний О.С. Світова
класична думка про державу і право. — К.: Юрінком Інтер, 1999. — С.
252 — 257.
4. МорозовВ.В. Історія української суспільно — політичної
думки. — К.: КНЕУ, 2006. — С.85 – 89.
5. КостомаровМ.І. Закон Божий (Книга буття українського
народу). − К.: Вид-во«Либідь», 1991. − 40 с.
6. КостомаровН.И. Исторические произведения. Автобиография
/Сост. и авт.В.Замлинский. −К.: Изд-во при КГУ, 1989. − 735 с.
7. МіхновськийМ. Самостійна Україна. – К.: Діокор. – 2002.-
80с.
8. ЧервакБ. Український націоналізм: дослідження,
інтерпретації, портрети. — Дрогобич:Видавнича фірма «Відродження»,
1996. — 40 с.
9. Уривокз твору “Націоналізм” Д. Донцова, стаття “Дух отари
і дух просвітництва”.“Голос Нації”.
10. ДонцовД. Хрестом і мечем. Торонто, 1967.—С.123
11. ДонцовД. Церква і націоналізм // режим
доступу:www.lib.ua-ru.net/inode/8894.html.