Міністерство освіти інауки
Львівськийнаціональний університет імені Івана Франка
факультеткультури і мистецтв
кафедратеатрознавства і акторської майстерності
театр культурний репертуар глядач
Практичнаробота № 2
«Українськийтеатр. Традиції і новації (особисті враження)»
Виконала студентка
групи КМК – 31
Крижевич Юля
Перевірила доцент кафедри
історії та теорії культури
Мадей Н. М.
2011
ВСТУП
Театр — одне знайдавніших мистецтв. Його елементи можна
спостерігати вже у дитячій грі, узвичаях і обрядах — у весільному,
наприклад. Але саме театр, як ніяке іншемистецтво, вбирає в себе
безліч елементів. Театр різноманітний ібагатоманітним. Людська
пам'ять зберігає уявлення про велич театрів самихрізних епох.
Давньогрецькі і давньоримські театри досі полонять уяву
своєюмасштабною і грандіозною архітектурою, своїм дивовижним чином
організованимпростором. Але, театр може жити не тільки в чудових
архітектурних будівлях, вінможе жити і на вулиці, зовсім не
втрачаючи при цьому своєї магічноїпривабливості. Такий Театр
Петрушки, для якого тільки й потрібна була ширма, таще шарманщик.
Розкішні театри Італії, чудові театральні споруди Європи, театрияк
пам'ятки архітектури — все це розмаїття пройде перед очима
глядача.
Суперечки проте, що театр помре як вид мистецтва, виникали в
історії не раз. Те церква заборонялатеатральні вистави, то виникло
нове мистецтво кіно мало, на думку фахівців,знищити театр. А тепер
ось у театру з'явився ще більш потужний конкурент увигляді засобів
масової інформації та Світової мережі Інтернет. Театрам дійснодуже
часто доводилося виживати, бо театр — це дорога "іграшка".Театрам
дійсно не раз доводилося боротися за глядача
найнеймовірнішимиспособами — від зниження ціни на квитки до
відверто профанують реклами. Театрне раз поступався смакам публіки
і, почавшись як серйозне художнє підприємство,скочувався на
втоптаний доріжку примітивних розваг. Але все ж театр вижив. Івін
як і раніше приваблює публіку. Привертає тим, чим не володіє ні
однаспокуса — мистецтвом живої людини, неповторністю
безпосереднього контактуживого мистецтва з публікою, чарівністю
того, що штучне творення театруунікально — тільки вона твориться
«тут», в даний момент, на очах углядачів.
Театральнемистецтво сьогодні сприймається скоріше в ряду мистецтв
аристократичних — аджевідвідування театру для всіх нас є обрядом,
до якого ми повинні підготуватися.Історія театру — це ще й історія
людської душі, її падінь і сходжень.Здійснюючи рух від античного
театру до сучасного ми зможемо багато чогодізнатися і про людину,
про ті зміни свідомості, моральності, етики і навітьпсихіки, які
відбувалися з людиною. Лише завдяки театру, ми зможемо побачити
насцені боротьбу егоїзмів і імітацію убивств, ми зможемо побачити
як сприймавсялюдиною світ — світ після революцій і воєн, після
страшних смертей, концтаборіві ГУЛАГу. Лише там, ми відчуємо
крайній егоїзм естетів і почуємо крик художникапро жорстокість і
абсурдність світу. Ми відчуємо, як світ втрачав своюрівновагу і як
болісно було нове набуття якщо не гармонії, то хоча б
стійкості.Адже, наш львівський театр завжди був звернений до
людини.
Одні з спектаклівикликали в ньому катарсис, жах і співчуття, інші
радість, легкі і чистісльози, заспокоєння.
Тому, історія театру- це ще й парад блискучих людських здібностей,
унікальних талантів. Історіятеатру — це історія людського творчого
дару, яким ми розпоряджаємося далеко незавжди гідно.
Українськийтеатр. Традиції і новації (особисті враження)
Театри у Львові збираютьглядачів, незважаючи на сильну конкуренцію
з боку телебачення, Інтернету таінших новинок «цифрового століття».
На початку осені, коли традиційнопочинається театральний сезон,
нові афіші привертають увагу театралів.
Загальнапрограма базового комплексного соціологічного дослідження,
котре базувалося навивченні специфіки роботи українських театрів,
проведеного на початку 1990-хроків включала вивчення об'єктивних
показників діяльності театрів, опитуваннятеатральної публіки,
провідних акторів драмтеатрів, директорів, режисерів,рядових
акторів, експертне опитування театральних критиків і
театрознавців,потенційної публіки.
♦ Отриманівперше на Україні соціологічні дані по трьох масивах:
«провідніактори», "інші актори театрів", «керівництво театрів»;
експертновизначеним трьом типам театрів за рівнем художньої
діяльності («відмінно»,«добре», «посередньо» і нижче);
аналізекспертних оцінок реального поточного репертуару та
"ідеального репертуару"за 8 показниками (репертуарна відповідність
запитам публіки, громадянськаактуальність, художній рівень
спектаклю, режисури, гри акторів, оцінка прийомуспектаклю публікою
і критикою).
♦ Булоз’ясовано, що розвиток національного театру 90-х років
пов’язаний зноваторською діяльністю таких режисерів, як І. Борис,
Р. Віктюк, С. Данченко,С. Мойсєєв, В. Петров та ін. До режисерських
творів С. Данченка належать вистави«Тев’є-Тевель» за Шолом-Алейхом
(1989) і «Біла ворона» Ю.Рибчинського та Г. Татарченка (1991),
поставлені на сцені Київського театру ім.І. Франка.
Деякі зльвівських театрів починають втілювати традиції минувшини на
сцені, знову жтаки Національному театрі ім. М. Заньковецької, де
вперше був одягнений насцені Львова традиційний народний костюм, і
до наших днів існує у своїйнезмінності. Проте, знову ж таки причини
труднощів розвитку цього театру йогопрацівники вбачають у тому, що
театр ім. М. Заньковецької, має надто вузькийрепертуар і тяжіє до
традиційності, тоді як рівень художньої культури глядача,як і його
театральних потреб, зріс і часто не знаходить задоволення.
Театрнадто орієнтується на невибагливі смаки і цим обмежує широту
своїх художніхпошуків.
♦ Виявленазначна залежність соціально-театральних характеристик від
художнього рівнятеатру. Чим вищий цей рівень, тим вища міра
задоволеності працівників театрусукупністю умов життя, тим вищий їх
оптимізм в оцінках різних явищ дійсності.Наприклад, вистава у
Національному театрі ім. М. Заньковецької завждисупроводжувався
музичним оформленням. Власне починаючи ще з ХІХ ст.
традиційнімузичні інструменти використовувалися під час театральної
вистави. У сучасномутеатрі спектакль немислимий без яскравого
світлового оформлення, безвикористання складної машинерії. Хоча,
справедливості заради, варто сказати, щовже в середньовічному
театрі будувалися театральні будівлі з унікальнимисценічними
машинами.
Національнийтеатр імені Марії Заньковецької у всі часи має свої
особливості, і нескінченніексперименти на сцені не змінили його
суті. Прагматичні, комерційні установки,типові для англомовної
культури, не прижилися у Львові. Театр, як колективтворчих
особистостей, з досить великим репертуаром, щорічно оновлюється,
алезберігає «зіркові» вистави з року в рік — це явище, типове для
нашогоміста.
Ці дані дализмогу описати ряд моделей театрально-художніх відносин,
виявити рівеньпогодженості цільових установок основних учасників
театрального процесу вуправлінському механізмі, певну суголосність,
єдність спільної мети і вимогсоціально-інституалізованого суб'єкта
(критика, управління, реклама тощо) ібезпосереднього партнера
театру — публіки.
Вивченняпоказало значну залежність рівня художніх досягнень театру
від орієнтації йогосуб'єктів на позитивні соціально значимі цілі,
на вияв особистісного ставленнядо дійсності, усвідомлення себе і
глядача як морально і соціальновідповідальної особистості. Трупа
високохудожнього театру ім. М. Заньковецькоїзначно більшою мірою
орієнтована у своїй діяльності на формування особистості,на
емоційне, інтелектуальне, моральне виховання".
Високий рівеньзадоволеності умовами життя визначається в акторів
провідних театрів успішністюосновної професійної діяльності. Між
тим в акторів провідних театрів разом іззначною вимогливістю до
себе зростає інтерес до проблем естетики,мистецтвознавства,
удосконалення своєї професійної майстерності, їм притаманнавища
задоволеність виконуваною громадською роботою.
Ефективність діяльностітеатру, як свідчать чисельні соціологічні
дослідження, значною мірою залежитьвід реалізації творчих потенцій
актора, від його соціального і художньогостатусу. У порівняльних
оцінках митців творчих спілок України соціальнийпрестиж професії
актора оцінений найнижче. Для акторів характерним є раннійвибір
професії, переважно міське культурне середовище (75 % провідних
акторів —вихідці з великих міст). Чим вищий художньо-професійний
статус актора, тимширший діапазон його діяльності.
♦ Соціально-творчестановлення актора відбувається в діалектиці
процесів художнього покликання івизнання його таланту. Хоч
більшість провідних акторів вважають, що їхні творчімолодіжні плани
реалізувались або продовжують реалізовуватись, проте майжетретина
мають проблеми в реалізації свого покликання.
Увага театру досвого актора — важливий соціальний стимул його
творчості, достатність якого,однак, визнає лише чверть провідних
акторів, хоч більшість їх вважають, щоотримали достатнє визнання
«постійних глядачів театру», «колег-акторів»та «широкої публіки,
громадськості». Однак для більшості провіднихакторів таке визнання
з боку театральної критики та адміністрації театрузалишається
недостатнім. Існує проблема «своєчасності творчого визнання»митця
як стимулу його художнього зростання, безперервності розвитку
таланту.Останнє значною мірою залежить в театрі від творчої
зайнятості.
Однак театральніпрацівники, реалістично мислячи, вважають, що в
структурі мотивів художньогоосвоєння театру публікою провідними є
мотиви споживацького ставлення домистецтва, пов'язані з
рекреативними його можливостями, тобто театр теперзадовольняє
насамперед неспецифічні для мистецтва потреби.
Отже, театр немислимий без актора. Актор — це душа театру, хоча сам
по собі «актор»може бути і лялькою (як у театрах лялькових), його
особа може приховувати маска(як у театрах античних чи традиційних
східних), може тільки співати або тількиговорити (як у театрах
оперних або драматичних), може, нарешті, просто мовчати(як у театрі
пантоміми). Але все це різноманітність театрів все ж
об'єднаномистецтвом живої людини. Протягом століть це мистецтво
весь час змінювалося,весь час йшла боротьба між раз-ними стилями
гри, іноді навіть у межах однієївистави, на одній сценічному
майданчику.
І ця честолюбнаборотьба талантів пронизує драматизмом історію
українського театру. Хтось невитримував і поступався. Одні
покоління зі своїми уявленнями про театральномумистецтві змінювали
інші, вплітаючи щоразу унікальні «фарби» вмальовничий килим
театральної історії.
За данимисоціологічних студій, максимальна творча зайнятість
(отримання ролей) припадаєна вік 25-40 років, досягаючи апогею у
віці 35-40 років. Характерно, що чимталановитіший актор, тим більша
його творча зайнятість з раннього віку (упровідних акторів до 30
років). Віковий період збігу максимальної зайнятості інайбільшої
творчої задоволеності роботою в театрі — 30-40
років.Спостерігається різке падіння як зайнятості, так і
задоволеності роботою втеатрі після 45 років.
Системаспілкування тісно пов'язана з професіями акторів, які
перебувають у шлюбі(половина сімей провідних акторів — шлюбні).
З урахуваннямвикладеного вище, соціологи фіксують трансформації у
свідомості працівниківтеатру в період перебудовчої соціокультурної
модернізації, як передумовиуспішності змін в театральній сфері.
Перебудова дала значний поштовх змінам умистецькому середовищі,
однак тільки мізерна кількість соціологів оцінює їхбезумовно
позитивно. Характерними для цього періоду є:
посиленняпротистояння і боротьби різних угруповань, які раніше себе
не маніфестували(40,3 % — «важко знайти спільну платформу», понад
третина вважають,що «відбулось загострення між групових
суперечностей»; четвертачастина відзначає посилення "ідейної
конфронтації в середовищі художньоїінтелігенції");
поступ мистецтвавідбувається в горнилі протистоянь, творчого
утвердження;
«дискусії,боротьба думок утверджуються як нові демократичні форми
побутування мистецтва».
♦ Мистецтвотеатру носить колективний характер. З найдавніших часів
у створенні виставибрали участь не тільки актори, але і драматурги,
які пишуть для театру сценаріїчи драми. У наш час, з XIX століття,
в театрі з'являється ще одна значна фігура- режисер, тобто людина,
що організує виставу як певне ціле. А театр XXстоліття вже
однозначно називають режисерським. Як і чому театр стає
«великим»,«знаменитим», пам'ять про якого зберігається в століттях
і триває доцих пір? Власне, що в театрі знайти одну-єдину ознаку
популярності і величінадзвичайно важко. Велич Театру, може
визначатися абсолютно різними принципами:відмінність античного
театру не підлягає ніякому сумніву і тому, що ми досіможемо
споглядати його грандіозні руїни, і тому, що античність дала
світові тізразки театрального мистецтва, до яких не раз повертався
світовий театр в різніепохи свого існування. Великі і малі, існуючі
кілька століть і вмираючі черезкілька сезонів, традиційні та
експериментальні, камерні та фестивальні, народніта богемні,
народжені катастрофами і катаклізмами історії (як
театриреволюційних епох), створені приватними власниками (як театри
кріпаки) — всівони залишилися в пам'яті культури і історії перш за
все тому, що являли собоюособливе художнє ціле, що відігравали в
них видатні актори та вистави ставиливидатні режисери. Коли ми
говоримо «театр Пітера Брука», то, звичайнож, маємо на увазі не
театральну будівлю, а той особливий стиль вистав,поставлених цим
режисером у різних країнах світу і на різних
сценічнихмайданчиках.
У XX століттіприйнято з ім'ям режисера пов'язувати особливий, лише
йому притаманний, «типтеатру». Коли ми говоримо про театр комедії
дель арте, то також маємо наувазі не театральну будівлю, але
специфічне, зі своїми законами театральнувиставу. Отже, під назвою
«великий театр» може ховатися і знаменитаособистість, яка створила
цей театр, і талановитий автор драматичних творів, іокремий актор,
який створив унікальну театральну трупу, і тисячолітня традиція,що
стоїть на варті незмінності типу театральної вистави, і,
нарешті,безпосередньо театри, що мають свій постійний театральний
будинок ось вжедекілька століть (як «Ла Скала» або Великий
театр).
Соціологіятеатру як соціологія митця фіксує важливу позитивну
залежність розвитку талантуслужителів Мельпомени від їх творчих
занять іншими видами мистецтва, що є їхприродною школою творчого
зростання і відповідає синтетичній природітеатральної діяльності.
Ця творча різнобічність особливо характерна дляпровідних акторів як
на початку їхньої кар'єри (в минулому), так і тепер.Соціально
гострою і важливою для театру є проблема плинності кадрів,
високоїпрофесійної мобільності, об'єктивно необхідної для пошуку
адекватності своємуталанту творчої атмосфери. Тому близько третини
провідних акторів хотіли бпрацювати в іншому театрі.
Така високапотреба в різнобічному творчому спілкуванні сприяє
збагаченню на особистісномурівні театрального мистецтва досвідом
інших видів мистецтва. Не менш значнимиза регулярністю є їхні
творчі зв'язки і спілкування з іншим полюсомтеатрального мистецтва
— глядачем.
♦ Соціологічноважливо виділити особливу групу глядачів, творчо і
контактно особистіснонайбільш близьких акторові, тих, що на основі
визнання творчості актора сталийого шанувальниками і друзями. Коло
шанувальників, як соціально-художнєвідображення, дзеркало таланту
становить серцевину ядра театральної публіки,яке впливає на
формування всього її складу. Понад третини акторів
постійноспілкуються з «колегами по роботі в інших театрах» та з
«товаришамипо навчанню», майже чверть (що характерно для художніх
професій) зберігаєз викладачами за спеціальністю
творчо-комунікативні зв'язки, які сприяють
«відлагодженню»майстерності провідних акторів.
Водночаспровідні актори виконують соціальну художньо-творчу
«учительську»роль, спілкуючись з учасниками театральної
самодіяльності (чверть маютьпостійні і чверть нерегулярні зв'язки),
що сприяє не тільки розширеннюсоціальної бази їхньої творчості,
зростанню кількості глядачів, а йвзаємозбагаченню професійного і
народного театрів.
Такі самізв'язки існують між акторами і тією особливою сферою
театрально-художньогожиття, яка виконує функції оцінки і
регулювання їхньої діяльності (критики,естетики, журналісти). Ці
соціальні факти є ознаками соціокультурнихінтеграційних
процесів.
Складнощі вперебудові інфраструктури мистецтва та художнього життя
найбільше серед творчихспілок відчули на собі театральні діячі, бо
театр як безпосередньо практичнодіюча система залежить від
господарської і фінансової кон’юнктури. Тому, навідміну від інших
творчих спілок, позитивний вплив перебудови на художню
творчістьнайменше відзначили театральні діячі, більшість їх
вважають, що з перебудовою «вмистецтві стало працювати важче» (28
%), однією із причин цього єпосилення конкуренції театрів у
боротьбі за глядача. Тому і перспективирозвитку мистецтва в цьому
напрямі вони оцінюють нижче, ніж діячі інших творчихспілок (44,4 %
— «перебудова істотно не вплине на розвиток
художньоїкультури»).
Реальні зрушенняв художньому житті, як традиційно фіксує класична
соціологія театру, значноюмірою залежать від соціальної позиції,
активності митця.Культурно-модернізаційні зміни в художній сфері
породжують складний спектрставлення до них — від повного прийняття
до активного заперечення.
Формуєтьсяскладний морально, художньо та ідеологічно напружений
характер протікання модернізаційнихпроцесів у сфері театру.
Театральні діячіу Львові визнають посилення ідеологічного
протистояння (наприклад вимоги дообирання п’єс при зміні влади на
Україні) і роблять вибір його на користьпріоритетів
загальнолюдських цінностей.
Стосовно того,який суспільний лад створює найбільш оптимальні умови
для художньої творчості,театральні діячі вважають, що це і не
капіталізм, і не соціалізм, а якесь нове,справді гуманне «відкрите»
суспільство (майже три чверті голосів).
Тепер, хочбільшість і вважає, що «реалізувати творчі плани якоюсь
мірою вдається»,трохи менше п'ятої частини опитаних вважають
можливості свого творчогозростання добрими.
* Основніпричини нереалізованості творчих планів (послідовно) в
соціальних умовах,породжених перебудовою, реформаційними процесами
в Україні, полягають вадміністративних методах керівництва
мистецтвом (чверть опитаних), складнійморальній атмосфері творчого
колективу.
На творчийрозвиток митця помітно впливає позиція театру. Театральні
діячі вважають, щоукраїнський театр часто йде шляхом задоволення
невибагливих потреб («неповноціннийрепертуар», «немає зв'язку з
глядачем», «театр ставдоступним, втратив ореол таємничості»), В
оцінках акторів слабких театріввиявляється ремісницьке становлення,
заниження критеріїв соціальних цілей своєїдіяльності. Дослідження
виявили, що механізм зворотного зв'язку з публікоюнедостатньо
ефективний, поверховий, а це гальмує зростання соціальноїактивності
театру. Актори провідних театрів вважають, «що підвищуєтьсярівень
художньої культури та потреб публіки, а театр не може їх
задовольнити»(58 %) і що «театр має вузький репертуар, яким не може
зацікавитисьпубліка» (50%). Певною мірою це залежить від стану
українськоїдраматургічної творчості, в якій до недавнього часу
брали участь 2,3 %письменницького загалу, твори яких були мало
звернені до актуальних проблемсучасності.
Стосовноструктури сприйняття репертуару працівники театру вважають,
що серед публікизростає популярність комедії та музичних
спектаклів, а інтерес до трагедії тафольклорних спектаклів —
зменшується. Незмінним є ставлення глядачів до драмита літературних
інсценізацій, спостерігається зростання уваги глядача досучасної
зарубіжної драматургії.
♦ Низькимиє оцінки ролі та функцій адміністрації театру, як і рівня
зв'язку театру ізсоціальними інститутами. До цього слід додати, що
стан театральної критики невідповідає завданням розвитку театру.
Критика значною мірою має компліментарнийхарактер і не користується
достатнім авторитетом, внаслідок чого руйнуєтьсяодин з
найважливіших каналів зворотного зв'язку між театром та його
потенційноюаудиторією.
♦ Особливо«критичне» становище місцевої (регіональної) театральної
критики, такяк її невисокі об'єктивність та професійний рівень, на
думку працівниківтеатру, мало сприяють контактуванню публіки з
театром. Це призводить до того,що один з найважливіших каналів
залучення потенційного глядача в поле діїтеатру стає
малоефективним, а іноді починає відігравати протилежну роль.
На думкупрацівників театру, не сприяє поліпшенню становища низька
соціально-правовазахищеність професії критика, як і працівника
театру. До цього додаютьсявизначені експертними оцінками невисокі
матеріальний і соціальний статус тапрестиж театральних працівників
і незадовільний рівень підготовки критиків,акторів та
режисерів.
Суспільствошукає нових шляхів виходу театрального процесу з
кризового стану, так якматеріальні негаразди різко скоротили
можливості реалізації публікою своїхпотреб, можливості доступу до
театру, породили нову структуру публіки, в якійзростає частка
престижно орієнтованої багатої верстви і замикає тонкий
прошароктеатралів з гуманітарної та інтелектуальної еліти, що не
може не впливати нахарактер і рівень реакцій і оцінок зали.
Збагачуються репертуар, розширюється діапазонтворчих пошуків,
з'являються постмодерністські тенденції, зростає роль
творчогоексперименту, особливо на малих сценах, оновлюється
національна театральнаспадщина. 1 все ж стан театру є кризовим і
вимагає нових рішень. З метоюактивізації театрального процесу
спілкою театральних діячів була прийнятапрограма «Основні напрями
розвитку і перебудови театральної справи вУкраїні», ефективність
виконання якої, як і рівень театрального життя,була оцінена
учасниками пленуму Спілка театральних діячів.
Театральнийексперимент, який надав широких можливостей для прояву
ініціативи,самостійності і творчого пошуку, як і розгортання
широкоготеатрально-студійного руху, призвів до структурних змін, у
тому числі і увідносинах театру з публікою, формуванні репертуару,
стимулюванні працівниківтеатру. На думку експертів, позитивної
оцінки заслуговуєорганізаційно-економічна ефективність театрального
експерименту. Однакпріоритет економічних показників,
комерціалізації мистецтва, «боротьби»за глядача будь-якою ціною в
умовах виживання нерідко призводить до згубногодля театру зниження
естетичних критеріїв творчості, втрати художньо вимогливогоглядача,
якісного ядра публіки («театралів»), стали причиною того,
щоексперти (хоч і невеликою більшістю) оцінили художню ефективність
театральногоексперименту трохи нижче, ніж «посередньо».
Сучаснатеатральна ситуація, яка швидко змінюється в умовах
динамічноїкультурно-естетичної реальності, характеризується:
«розкріпаченням»театральної критики, новою виразністю і сміливістю
пошуків і оцінок, вищиманалітичним рівнем;
публіка стаєбільш критичною у своєму виборі, менш категоричною в
оцінках і толерантною,соціально визначеною;
театр, «перенапружений»в експерименті, намагається чіткіше
визначитись «у собі», своїйпозиції, зростає диференціація між
типами театрів, а театральне життя стаєрізноманітнішим;
починаютьзароджуватися нові взаємини між театром, публікою і
критикою, вони стають більшвимогливими і жорсткими;
радикальнозмінюються відносини театру і держави (влади), яка дає
свободу, однак майже недає фінансової підтримки;
з'являєтьсяпостать (ще така не визначена) спонсора і мецената;
формується нестільки нова театральна громадськість, скільки
патронаж вузького кола осіб.
* Середактуальних проблем розвитку театральної творчості і
театральної культури напершому плані постають
організаційно-економічні проблеми театру, а такожперегляд
культурної політики, реформа театральної педагогіки і
театральноїосвіти в цілому, якісне підвищення професіоналізму,
особливо режисерів, піднесенняпрестижу театру в суспільстві.
Вступивши в XXI ст. український театр набуваєнової форми і змісту
свого буття.
Висновок
І все ж нелюбити театр не можна. І ми любимо цей чудовий, гарний і
захоплюючий світтеатрального мистецтва, який вражає своєю
різноманітністю і своєю живучістю.Адже і на початку нового століття
все ще ми бачимо подання лялькарів на вулицяхі ярмарках, все ще
живі традиції китайського та японського театру, як і
ранішевідчуваємо трепет, коли чуємо про «російською класичному
балеті» або "італійськомубельканто".