1.4 Методи і форми державного регулювання ринкової економіки
Державне регулювання економіки – це система заходів законодавчого,
виконавчого і контрольного характеру по стабілізації та
пристосуванню економіки до умов, що змінюються. Свої регулюючі
функції держава виконує, застосовуючи різноманітні методи і форми
впливу на економіку. Виділяють економічні і адміністративні методи
державного регулювання.
Виділяють два основні види регулювання – економічний лібералізм та
економічний дирижизм (табл. 1.2).
Таблиця 1.2 Характеристика країн економічного лібералізму й
економічного дирижизму
Ознаки
Країни економічного лібералізму
Країни економічного дирижизму
Країни
США, Канада, Велика Британія, Австралія та ін.
Швеція, Австрія, Японія, Німеччина та ін.
Участь держави
Мінімальна
Максимально допустима
Державний сектор
Незначний (до 10 %)
Значний (10 – 30%)
Основні функції
Мінімальні
Широкі
Державні витрати, % від ВВП
30 – 35
45 – 50
Методи ДРЕ
Переважно економічні й опосередковані (непрямі)
Активне використання прямих, специфічних, а також адміністративних
методів
Реформи, що здійснюються сьогодні у країні, покликані змінити
характер участі держави в господарській діяльності, зменшити частку
державної власності, створити економічні умови для забезпечення
високої ділової активності. Але будь-яка масштабна акція потребує
скрупульозної підготовки та виваженості.
Отже, конкретніше державне регулювання можна визначити як вплив
держави на відтворювальні процеси в економіці відповідними засобами
з метою зорієнтувати суб’єктів господарювання і окремих громадян на
досягнення цілей і пріоритетів державної політики суспільного
розвитку. Державне регулювання – це майже всі функції держави,
пов’язані з економічною та економіко-соціальною діяльністю і
покликані забезпечити умови функціонування ринкової економічної
системи. [20].
Без регулюючого впливу держави не можна здійснити структурні
перетворення, модернізацію матеріально-технічної бази певних
галузей. Отже у сучасній системі ринкових відносин мають бути
органічно поєднаними вільна конкуренція та засоби її державного
регулювання (рис. 1.2). Ігнорування будь-якої з цих складових
призводить до негативних наслідків: монополізму, інфляції, спаду
ділової активності суб'єктів економічної діяльності.
Дуже важливо, щоб дії держави були спрямованими на усунення лише
негативних явищ означених відносин. У жодному разі вона не повинна
порушувати внутрішньо-ринкові зв'язки або протидіяти їм.
Отже в умовах ринкової економіки не можна директивно розподіляти
виробничі ресурси та споживчі товари за адміністративного контролю
над цінами, тотального директивного планування, що характерно для
авторитарно-бюрократичної системи.
Ринкове середовище в таких умовах руйнується, що призводить до
державного монополізму та директивної економіки. Методи державного
регулювання ринкової економіки можна поєднати у дві групи:
адміністративні (прямі) та економічні (непрямі).
Застосування цих методів залежить від соціальних, економічних,
історичних, політичних умов, стану розвитку та структури економіки
країни. Тож механізм державного регулювання економіки у кожній
країні має свої особливості.
Рис. 1.2. Схема державного регулювання економіки
Держава як гарант економічних свобод здійснює адміністративний
вплив на ринок на всіх рівнях управління — від муніципального до
федерального (від районного до загальнодержавного).
Організуючий вплив на ринок (рис. 1.3) держава здійснює передусім
шляхом розроблення законів і контролю над їх дотриманням усіма
господарюючими суб'єктами. До основних його методів належать:
впровадження антимонопольного законодавства, контроль цін та якості
продукції завдяки системі державного ліцензування виробництва
товарів; обмеження вивозу деяких товарів до інших країн.
Рис. 1.3. Схема державного впливу на ринкову економіку
Держава — гарант грошової одиниці, тому контролює обіг грошей. Уряд
щороку визначає мінімальний розмір заробітної плати, що сприяє
регулюванню ринку праці.
Для захисту внутрішнього продовольчого ринку держава вводить
обмеження на ввезення певних товарів, наприклад, значно підвищує
ставки мит або запроваджує найдійовіші засоби захисту —
компенсаційні збори, розмір яких визначено як різницю між
внутрішньою ціною імпортованого продукту і ціною на ринку, з якою
він надходить.
Ці збори встановлено для досить широкого асортименту товарів,
передусім таких, які у достатній кількості виробляють у країні.
Держава — прямий ринковий агент, тому має змогу безпосередньо
впливати на ємність і структуру ринку та визначати нові
організаційні форми його функціонування.
У сучасних розвинених країнах держава — великий власник (їй
належить від 10 до 35% і більше основних виробничих фондів), який
зосереджує у своїх руках не лише галузі інфраструктури, а й частину
засобів виробництва.
Особливу увагу держава приділяє виробництву суспільних благ.
Обираючи стратегію його регулювання, вона може здійснювати
виробництво цих благ безпосередньо на державних підприємствах.
Крім того, можна застосовувати і непрямі методи його регулювання,
тобто бути посередником між споживачем і виробником.
Масштаби і темпи підвищення ролі держави в економічній діяльності
можна проілюструвати на прикладі СІЛА, де 90% населення закінчує
державні школи, 15 — мешкає у квартирах, які повністю чи частково
фінансовані федеральним урядом, 10% одержують державні субсидії на
харчування.
Населенню гарантована державна підтримка на випадок безробіття,
непрацездатності чи бідності, трудова компенсація, пенсія за віком.
Кожний шостий працівник зайнятий у державних підприємствах й
установах.
Ціни на пшеницю, кукурудзу та молочні продукти контрольовані
державою. В окремі роки сільськогосподарські субсидії на ці
продукти досягають 50-60% загальної вартості врожаю.
Багато комунальних послуг сплачується за низькими цінами завдяки
державному їх регулюванню. Держава надає також послуги з
користування державними автошляхами, залізницями, станціями
водопостачання тощо.
Регулюючий вплив на ринкову економіку держава здійснює шляхом
індикативного планування — координації своєї соціально-економічної
політики. Причому використовує рекомендаційні показники.
Індикативний план здійснюють суб’єкти ринку з використанням системи
економічних і правових регуляторів, які з одного боку стимулюють
діяльність суб'єктів ринку, а з іншого — дають можливість
розв'язати найважливіші соціально-економічні проблеми країни
(стримування інфляції, соціальний захист населення, зменшення
безробіття, структурні зміни в економіці).
Такі плани виконують роль специфічних середньо- і довгострокових
договорів на виконання цільових програм розвитку, зокрема
соціальних. До останніх належать: програма охорони здоров'я
населення, зміна характеру, змісту та умов праці, розвиток духовної
сфери, відновлення екологічної рівноваги тощо.
Отже, застосування прямих методів в певних умовах вважається
економічно виправданим і в цілому не суперечить принципам, що
лежать в основі ринкових відносин.
Як показав досвід, у сучасній світовій практиці відзначається
посилення ролі держави в економічному житті суспільства. Це
проявляється в розробці системи нормативних актів, спрямованих на
регулювання ринку, банківської діяльності, митних правил, цін і
зарплати, соціального захисту населення, контролю за діями
монополістичних утворень тощо. [7]
2. Економічні риси та аналіз розвитку економіки України на
сучасному етапі
2.1 Проблеми ринкової економіки України на сучасному етапі
Зараз економіка України перебуває в стані дуже глибокої, затяжної
кризи. Усю сукупність причин нинішнього соціально-економічного
становища в Україні можна поділити на три основні групи. До першої
з них належать ті, що були успадковані нашою державою від
колишнього СРСР, до другої — ті, що були зроблені так званими
реформаторами з часу проголошення незалежності України 24 серпня
1991 року, до третьої — проблеми, зумовлені необхідністю
трансформації неефективної економічної системи, яка існувала в
нашій державі. перехідний період для такої трансформації, як
показує досвід інших країн, не може не відбуватися інакше, ніж
через кризи і потрясіння.
Найбільш згубною помилкою було ігнорування специфічності умов
ринкової трансформації економіки України не тільки порівняно з
країнами Центральної та Східної Європи, а й навіть з Росією.
Своєрідність цих умов визначалася насамперед браком на час здобуття
незалежності цілісної системи державних інституцій, необхідних для
здійснення широкого комплексу заходів ринкової трансформації
економіки.
Не були враховані й особливості функціональної структури економіки
України — висока концентрація базових галузей виробництва та
галузей ВПК, що протягом тривалого часу були зорієнтовані на
обслуговування потреб не лише загальносоюзної економіки, а й
економіки країн колишньої РЕВ і за своєю природою виключали
можливість швидкого входження в режим ринкового
саморегулювання.
Ці та інші обставини зумовлювали необхідність використання на
початковому етапі суто еволюційного шляху ринкової трансформації за
одночасного здійснення широкого комплексу організаційних заходів,
які б забезпечили утвердження сильної виконавчої влади та
ефективних важелів державного регулювання економічних процесів.
Насправді сталося протилежне. Політичним керівництвом країни було
взято абсолютно помилковий курс на самоусунення держави від
регулювання процесів ринкової трансформації економіки.
Слід зазначити, що без дійової державної політики, спрямованої на
розвиток цивілізованих ринкових відносин, які б сприяли зростанню
ефективності підприємництва та підвищенню продуктивності праці,
активізації інвестиційної та інноваційної діяльності, подолати
затяжну й гостру кризу в Україні неможливо. Необхідно якомога
скоріше позбутися ілюзорних та поверхових уявлень про глибинну
сутність сучасної ринкової економіки. Це не є, як дехто вважає,
«саморегулююча» система «вільного» ринку, що уявляється нам у
знайомому вигляді стихійної «товкучки». Такою вона, може, і була
колись — понад дві сотні років тому. Зараз ситуація у світовій
економіці зовсім інша. Сучасні ринкові моделі економічно розвинутих
країн (таких, наприклад, як країни «великої сімки»)
характеризуються іншими за своєю складністю та ступенем розвитку
структурами, принципово іншими методами та способами економічного
управління і регулювання. Ці моделі ефективно функціонують не
завдяки вільній ринковій кон’юнктурі, а завдяки існуванню науково
обґрунтованої системи раціонального управління, відповідного
регулювання складних та суперечливих процесів, які відбуваються в
економіці на макро- та мікрорівнях. З цією метою держава створює, з
одного боку, вільне конкурентне середовище, відповідні правові
умови і правила конкурентної гри для великого, середнього та малого
бізнесу, а з іншого — спрямовує підприємницьку діяльність на
структурні зміни, покликані до життя новітніми науковими
відкриттями і технологічними досягненнями. З цією метою на
державному рівні розробляються і реалізуються відповідні
національні, а на регіональному — регіональні програми з наданням
для цього необхідних фінансових, матеріальних та природних ресурсів
[17].
Одним із провідних напрямків економічної політики в Україні є
активна банківсько-фінансова, цінова, податкова політика та
подолання інфляції. Реформою фінансової системи має бути
передбачений реальний поділ фінансової та кредитної систем країни,
реальне розмежування фінансів держпідприємств та держбюджету,
розробка зведеного балансу фінансових ресурсів держави,
децентралізація державних фінансів, здійснення заходів для
перебудови системи оподаткування в напрямку її дальшої
лібералізації і децентралізації і створення на цій основі
механізмів стимулювання виробництва, здійснення ефективних заходів
для налагодження системи вірогідного фінансового обліку, державної
звітності та своєчасної сплати податків.
Як свідчить увесь попередній економічний розвиток, економіка
України не зможе ефективно розвиватися, якщо не стабілізувати
валютно-фінансове і кредитне становище, не припинити інфляційні
процеси. Світова практика доводить, що за допомогою
грошово-кредитної і фінансової політики (включаючи цінову,
податкову і процентну) можна створити умови як для бурхливого
економічного розвитку, так і для паралічу власного
товаровиробництва і всієї економіки. На превеликий жаль, наша
молода держава, потрапивши в кризову ситуацію, не знайшла попервах
ліпшого виходу, як відкрити шлях до товарної експансії з боку
іноземних конкурентів. За цих умов внутрішній ринок значною мірою
опинився під їхнім контролем. Нечуваних масштабів набула в
суспільстві «доларизація», яка призвела до абсолютного знецінення
карбованця. національні гроші України з їх мізерною купівельною
спроможністю значною мірою втратили властиві справжнім грошам
функції, до них не було належної довіри як до значущої цінності —
засобу нагромадження і зберігання. Вони не відбивали реального
вартісного змісту й загального еквіваленту товарообміну.
Ефективна ринкова економіка може бути створена в Україні тільки на
підставі стабільно функціонуючої національної грошової системи з
чітко діючим механізмом регулювання банківських і фінансових
структур. Ось чому надзвичайно важливим заходом стало здійснення
восени 1996 р. так довго очікуваної грошової реформи із
запровадженням стабільної грошової одиниці — гривні. Проте щоб
ефективно виконувати свою роль, грошова одиниця має базуватися на
міцному валютному резерві і наявних товарних ресурсах,
конкурентоспроможних на внутрішньому і зовнішньому ринках. Тільки
стабільні гроші можуть надійно стимулювати зростання, структурне і
якісне оновлення економіки держави.
Подолати тяжкий грошовий і фінансовий хаос, кризу неплатежів,
зубожіння основної маси населення України держава може тільки за
умови жорсткого регулювання та контролювання діяльності всієї
валютно-фінансової системи.
Інший бік цього питання — забезпечення стабільної податкової
політики. У державі мають бути здійснені радикальні заходи щодо
подолання найбільшого зла в національній економіці — масової
несплати податків. За існуючими оцінками в державну казну нині не
надходить понад 40% фінансових ресурсів від податків. Для подолання
цього явища має бути створена, передовсім, належна правова
база.
За умов надзвичайно глибокої кризи в Україні особливого значення
набуває такий напрямок економічної політики, як управління
економічними реформами. Глибоке реформування структури державного
управління, рішуче підвищення рівня керованості всіма ланками
економічного процесу — одне з найважливіших завдань органів
законодавчої та виконавчої влади.
Складні та суперечливі процеси ефективного ринкового реформування
можуть успішно здійснюватися тільки під впливом міцної державної
влади та чітко діючої системи соціально-економічного управління
(сучасного менеджменту). Держава ці процеси має ініціювати й
підтримувати на макрорівні методами правового регулювання та
контролю діяльності банківсько-фінансової системи, грошового й
кредитного обігу, з допомогою структурних зрушень у економіці під
впливом науково-технічного й суспільного прогресу, розробки та
перевірки виконання тих чи інших загальнодержавних програм,
формування раціональних управлінських структур тощо. Світовий
досвід переконливо свідчить, що вільні ринки, ринкова кон’юнктура,
«шокова» монетарна політика самі по собі, без конкретних
управлінських рішень і дій, організації відповідного інвестиційного
процесу «знизу» і «зверху», не здатні забезпечити прогресивних
економічних і соціальних перетворень.
У кожній господарській системі, незалежно від форм власності та
господарювання, має діяти сучасна система менеджменту, яка
визначатиме тактику та стратегію процесу наукового управління. Нині
потрібно цього навчити професіональних менеджерів та фахівців.
Необхідно, щоб на законодавчих засадах у всіх господарських
структурах, незалежно від форм власності, було налагоджено чітку
систему обліку та звітності як основу прийняття та здійснення
правильних управлінських рішень, планування й прогнозування
розвитку, повної та своєчасної сплати податків і платежів. Сьогодні
надзвичайно гостро це питання стоїть у сферах господарювання
приватних та кооперативних фірм, підприємств з обмеженою
відповідальністю, де облік здебільшого або штучно заплутується, або
навіть зовсім не ведеться, щоб уникнути сплати податків. Працівники
податкової сфери ще не навчилися своєчасно виявляти й карати
порушників податкового законодавства. Це призводить до того, що
державний і місцеві бюджети рік у рік не одержують величезних сум
грошових надходжень. Щодо так званої тіньової економіки, то вона
взагалі не бере участі у формуванні доходів бюджету, а це в
правовій державі аж ніяк не може вважатися нормальним явищем.
Один з ключових важелів посилення дійовості державного впливу —
зміцнення владних повноважень органів державного управління,
проведення у зв’язку з цим адміністративної реформи.
Адміністративна реформа не може обмежитися лише опрацюванням
оптимальної структури органів державного управління, зміною їх
субординації та скороченням управлінського апарату (хоч і ця
проблема є дуже важливою). Основна мета адміністративної реформи
полягає у створенні ефективної системи державного управління, яка
відповідала б стандартам демократичної правової держави із
соціально орієнтованою ринковою економікою. Ця система має бути
прозорою для суспільства, побудованою на наукових засадах і
адекватною фінансово-економічному стану держави у витратній
частині.
У тісному зв’язку з адміністративною реформою перебуває і
розв’язання проблем регіональної політики. Така політика передбачає
створення ефективно діючої системи влади й управління в центрі та в
регіонах, її фінансово-економічне та нормативно-правове
забезпечення на засаді оптимального поєднання загальнодержавних,
регіональних і місцевих інтересів.
Ураховуючи високий рівень інтеграції економіки в колишньому СРСР,
брак конкурентоспроможної на світових ринках продукції, значний
дефіцит торгового балансу при переході на світові ціни,
першочерговою проблемою України в зовнішньоекономічній діяльності є
насамперед відновлення економічних зв’язків з країнами СНД з
поступовою заміною нераціональних на економічно ефективні.
Крім того, за рахунок пріоритетного розвитку галузей, які
визначають сучасний етап науково-технічного прогресу, слід
збільшувати обсяг виробництва конкурентоспроможної продукції,
здійснювати програму державного стимулювання експорту за допомогою
податкової, кредитної, митної політики тощо.
Зовнішньоекономічна діяльність України має бути багатовекторною.
Необхідно не лише продовжити, а й забезпечити її європейську
орієнтацію. Це дуже важливо, ураховуючи завдання інноваційного
розвитку. Водночас треба пам’ятати, що якісно нові можливості для
України в розвитку зовнішньоекономічних відносин відкриваються у
зв’язку з підписанням Договору про дружбу, співробітництво і
партнерство між Україною та Російською Федерацією. Поглиблення
зовнішньоекономічних зв’язків із Росією необхідно розглядати як
важливу складову стратегії економічного зростання України.
У міру наближення незалежної України до умов процесу суспільного
відтворення (продуктивності праці, цін, заробітної плати тощо) в
країнах ЄС треба домагатися поступового входження в це економічне
угруповання спочатку як асоційованого, а згодом і повноправного
члена. Важливою ланкою зовнішньоекономічної діяльності України має
стати створення вільних економічних зон (вільні торгові зони,
вільні митні зони, науково-технічні зони, або технопарки) за
допомогою застосування експортно-імпортних, митних, податкових,
кредитних пільг, урядових підтримок, формування відповідної
нормативної бази. Проблеми формування, функціонування і розвитку
таких зон мають бути передані переважно у сферу компетенції
обласних і зональних органів управління. Доцільно у цьому зв’язку
передавати землю в оренду спільним підприємствам на тривалий час
(від двадцяти п’яти до п’ятдесяти років) зі збереженням власності
на землю за державою. Метою створення вільних економічних зон є
швидкий розвиток економіки, зростання життєвого рівня населення
через запровадження у виробництво нової техніки і технологій,
досягнень науки, широкого залучення іноземного капіталу.
2.2 Правові та адміністративні методи регулювання ринкової
економіки
Правові методи регулювання розвитку економіки передбачають
прийняття законів і законодавчих актів Верховної Ради України,
видання указів Президента, а також вироблення механізму їх
реалізації і контролю.
Закони, законодавчі та нормативні акти визначають об'єкт і зміст
регулювання, відповідальність юридичних і фізичних осіб у разі їх
невиконання. Закони виконують функцію довгострокового правового
регулювання, а укази, нормативні акти, як правило, —
короткострокового, або оперативного.
Пакет законів, що регулюють економічні відносини в Україні,
напрацьовується. Основними чинними законами є «Закон про
власність», «Про банки і банківську діяльність», «Про обмеження
монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції», «Про
оподаткування доходів підприємств та організацій», «Про
банкрутство», «Про інвестиційну діяльність», «Про захист іноземних
інвестицій в Україні», «Про основи державної політики у сфері науки
і науково-технічної діяльності», «Про форми власності на землю»,
«Про освіту», «Основи законодавства України про культуру», «Про
зайнятість населення», «Про оплату праці», «Про державне мито»,
«Про єдиний митний тариф».
Зміни і доповнення законів передбачаються відповідними
законодавчими актами, постановами Верховної Ради України,
постановами та декретами Кабінету Міністрів України.
Адміністративні методи регулювання ринку виражають, по суті, пряме
управління з боку держави. Суть адміністративних методів значною
мірою залежить від обраного засобу управління суб'єктами ринкової
діяльності. Адміністративні методи базуються на стилі державної
влади і поділяються на засоби заборони, дозволу і примусу.
Адміністративна діяльність є засобом виконання обов'язків,
покладених на відповідні підрозділи і керівників, а також створює
передумови вирішення економічних і соціальних завдань, переведення
системи в новий стан розв'язання конфліктних ситуацій і т. ін.
Адміністративні дії потрібно аргументувати з огляду на їх можливі
наслідки. Дія є виправданою повною мірою тоді, коли вона
здійснюється з урахуванням економічного стимулювання, переконання і
виховання.
Глибока адміністративна дія в різних формах орієнтована на
забезпечення ефективного функціонування управляючої системи. За її
допомогою вирішується багато завдань, зокрема підтримка параметрів
системи в нормальних межах, попередження відхилень від заданої
програми, а в разі потреби — їх усунення, перехід системи з одного
стану в інший.
Відповідальні завдання, як правило, вирішуються за допомогою
адміністративних методів. У країнах з розвиненою ринковою
економікою сфера адміністративних заходів обмежується переважно
захистом навколишнього середовища, створенням сприятливих умов для
життєдіяльності малозабезпечених верств населення, а також
запобіганням розвитку тіньового бізнесу.
Функції державного регулювання різноманітні. Фактично економічна
роль уряду виявляється в таких широких масштабах, що досить важко
скласти вичерпний перелік його економічних функцій. Залежно від
завдань уряду можна систематизувати функції державного регулювання.
Окремі економічні завдання уряду мають за мету підтримувати
функціонування ринкової системи. У цій сфері виокремлюють дві
найважливіші функції державного регулювання: забезпечення правової
бази та громадського порядку, які сприяють ефективному
функціонуванню ринкової системи, і захист конкуренції.
Виконуючи функцію захисту конкуренції, уряд посилює та модифікує
функціонування ринкової системи. Тут важливого значення набувають
такі функції державного регулювання:
— перерозподіл доходу і багатства;
— коригування розподілу ресурсів з метою зміни структури
національного продукту;
— стабілізація економіки, тобто контроль за рівнем зайнятості та
інфляції, що породжуються коливаннями економічної кон'юнктури, а
також стимулювання економічного розвитку.
У межах кожної з перелічених функцій передбачається вжиття
відповідних заходів. Щоб створити необхідну для ефективного
функціонування ринкової економіки правову базу, потрібні заходи з
надання законного статусу приватним підприємствам, визначення
власності та гарантії виконання контрактів. Уряд установлює також
законні «правила гри», що регулюють відносини між підприємствами,
постачальниками ресурсів і споживачами.
На основі законодавства на уряд покладено виконання функцій арбітра
у сфері економічних агентів. Крім того, уряд може застосовувати
владу для встановлення відповідних покарань. Основні функції, що
забезпечуються урядом, — підтримка громадського порядку; введення
стандартів вимірювання кількості та якості продуктів; створення
грошової системи, що полегшує обмін товарів і послуг.
Приймаючи певний закон, держава впроваджує правила поведінки, якими
мають керуватись виробники у взаємовідносинах і відносинах зі
споживачами, а в окремих питаннях — працівники підприємств із
дирекцією.
Це є базова форма діяльності уряду. Доповнюють її заходи
забезпечення ринку обіговими коштами, гарантування якості
продуктів, визначення прав власності і відповідальності за
дотримання договірних умов. Ці заходи сприяють також розширенню
ринків і досягненню поглибленої спеціалізації у використанні
матеріальних і трудових ресурсів. Як і раніше, основна мета —
сприяти ефективному розподілу та використанню ресурсів. [4].
продолжение
2.3 Державне регулювання ринкової економіки – досвід розвинутих
країн
Економічна наука давно довела і практика економічно розвинутих
країн підтвердила доцільність та необхідність добиватися у
соціально-економічній політиці оптимального поєднання державного
регулювання економіки з ринковою саморегуляцією. Держава не повинна
допускати як невиправданого втручання у господарську діяльність,
так і економічної анархії, розгулу ринкової стихії. Втручання не
повинно бути надмірним і таким, що порушує закони. Але важливо, щоб
воно було достатнім для забезпечення вирішення завдань соціального
розвитку і дотримання законів. Ці висновки дістали відображення і
були закріплені у Господарському кодексі України, ст. 5 якого
«Конституційні основи правопорядку у сфері господарювання"
встановлює, що правовий господарський порядок в Україні формується
на основі оптимального поєднання ринкового саморегулювання
економічних відносин суб'єктів господарювання та державного
регулювання макроекономічних процесів, виходячи з конституційної
вимоги відповідальності держави перед людиною за свою діяльність та
визначення України як суверенної і незалежної, демократичної,
соціальної, правової держави. [2] До загальних принципів
господарювання кодекс (ст. 6) відносить свободу підприємницької
діяльності, але в межах, встановлених чином. Державне регулювання
економічних процесів необхідне, але обмежується забезпеченням
соціальної спрямованості економіки, добросовісної конкуренції у
підприємництві, економічного захисту населення, захисту прав
споживачів та безпеки суспільства і держави. Відповідно до Закону
«Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської
діяльності» вiд 11.09.2003 № 1160-IV державна регуляторна політика
у сфері господарської діяльності має бути спрямована на
вдосконалення правового регулювання господарських відносин,
усунення перешкод для розвитку господарської діяльності, яка
здійснюється в межах, у порядку та способом, встановлених
Конституцією і законами України (ст. 1 Закону від 11 вересня 2003
р.) [ 1].
Загалом проблема регулювання, зокрема державного регулювання, не є
«білою плямою» в економічній теорії. Аналіз літератури показує, що
при її розгляді використовуються різноманітні підходи. Зокрема, як
зарубіжні, так і вітчизняні науковці неодноразово зазначали факт
надмірної ускладненості системи регулювання, виділяючи при цьому
кілька його типів. Кожний з них віддзеркалює особливості
внутрішнього і міжнародного становища окремої країни або груп
країн. Наприклад, Ю. Ольсевич наголошує, що у США система
економічного регулювання була зорієнтована на запобігання циклічним
коливанням; у країнах Західної Європи акцент робився на
націоналізацію у ключових галузях економіки, на програми
модернізації, регулювання цін і прибутків (доходів), на підтримку
кооперування дрібних підприємств; японська система економічного
регулювання мала характер жорсткої структурної політики зростання,
розрахованої на середню та довготривалу перспективу і на світовий
ринок. Радянська система господарського регулювання створювалася за
типом централізованого державного впливу на економіку [ 11].
Стосовно інструментів, за допомогою яких безпосередньо здійснюється
державне регулювання, то вони можуть бути найрізноманітнішими.
Найважливішими є економічні та адміністративні методи.
Тобто,
фактично методи чи ототожнюються з інструментами державного
регулювання, чи розглядаються як різновид інструментарію. Поряд з
цим О. Сатановська до інструментів державного регулювання економіки
відносить державне планування. У іншому науковому джерелі
планування розглядається як форма, як форма реалізації функцій
держави.
Наочним прикладом унікального поєднання жорсткого державного
планування та ринкового механізму є Південнокорейська модель
державного регулювання. Але особливість регулювання полягає в тому,
що держава взяла на себе ті галузі економіки, які є не під силу
приватному бізнесу, і виробничу та соціальну інфраструктури,
енергетику, транспорт, видобувну промисловість. Державний план
носить індикативний характер, містить конкретні орієнтири для
підприємств. У своїй практиці, починаючи з 60-х років, Корея
запровадила імпортозамінюючу політику, а з 70-х років — застосовує
більш ліберальні підходи до державного регулювання економіки.
Ступінь адміністративного регулювання в Південній Кореї, як і в
інших східно-азіатських державах, складає не більше 10%. Це дало
можливість досягти надзвичайно високих темпів економічного
зростання (приблизно 9% в 1967—1987 рр.). Державне регулювання
економічного життя Республіки Корея включає планування
макроекономічних показників, застосовування кредитних і податкових
заходів стимулювання експорту і обмеження імпорту, жорсткий
контроль за фінансовою сферою, банківське регулювання грошового
обігу і безпосереднє управління державним сектором.
В Південній Кореї застосовують заходи адміністративного і
фіскального характеру для стимулювання науково-дослідних і
конструкторських робіт. З цією метою використовуються пільги,
заходи фінансової підтримки, програми стимулювання зв'язку між
наукою і виробництвом. Важливими функціями державного регулювання
розвитку науки і техніки є створення розвинутої науково-технічної
інфраструктури, підготовка національних кадрів, інформування
підприємств про наявні види технологій і устаткування, надання
допомоги в адаптації технологій тощо.
Результатом державного регулювання є продуманий вибір галузевих
пріоритетів, формування ключових галузей, індустріалізація
економіки, перехід від імпорторозміщення до експортної орієнтації,
високих технологій і наукомісткого виробництва.
Питання про успіх регульованої економіки в азіатських країнах
залишається відкритим. Найбільш поширеними щодо цього серед
економістів є три точки зору: уряди цих держав спрямували свою
діяльність на забезпечення конкурентоспроможності на світовому
ринку, не намагаються ігнорувати дію ринкових сил, якщо захід не
досягає мети — відмовляються від нього; уряди намагалися подолати
упередження проти експорту; торговельні режими залишаються
зовнішньоорієнтованими.
Моделі азіатських країн Гонконгу, Тайваню, Сінгапуру, як і
Південної Кореї, в значній мірі запозичені з Японської моделі
державного регулювання, і хоча характеризуються вони різним
ступенем втручання держави в економіку (втручання уряду в
Сінгапурі, наприклад, вище, ніж у Гонконзі), в них деякі спільні
риси.
Спільним є відсутність абсолютизації ролі державного сектора.
Державне регулювання проявляється в тому, що держава установлює
правила розподілу ресурсів і принципи регулювання цін, ставок
процента і валютних курсів, податків. Держава бере на себе функції
посередника між суб’єктами економічних відносин, як здійснюють
заощадження та інвестиції експортерами та імпортерами [17].
3. Шляхи вдосконалення державного регулювання ринкових відносин
3.1 Необхідність державного регулювання ринкових відносин
У ринковій економіці держава втручається в ринок лише настільки,
наскільки це потрібно для стійкості й макроекономічної рівноваги та
для забезпечення діяльності механізму конкуренції. В економіці
можуть виникнути ситуації які обумовлюються:
– неспроможністю конкуренції;
– неспроможністю ринку забезпечувати людей суспільними
товарами;
– зовнішніми ефектами або наслідків дій, які не беруться до уваги
людьми, що їх здійснюють (негативними – коли дії одного суб’єкта
ринку завдають шкоди іншим; позитивними – коли дії суб’єкта ринку
дають благо іншим). У значній кількості випадків зовнішні ефекти
малопомітні на рівні приватної ініціативи та потребують коригування
з боку державних і громадських структур. Держава, таким чином, має
виконувати функцію визначення зовнішніх ефектів і перерозподілу
доходів, яку не в змозі виконати традиційний ринковий механізм;
– неповнотою ринків (повний ринок забезпечує споживачів товарами,
ціни на які перевищують витрати на їх виробництво);
– недосконалістю інформації;
– економічною нестабільністю.
І за таких обставин ринковий механізм не забезпечує оптимального
використання ресурсів і тоді створюються вади ринку [12].
Ще однією причиною участі держави в економічному регулюванні є
наявність товарів і послуг колективного користування або так званих
суспільних товарів. До таких послуг можна віднести національну
оборону, охорону громадського порядку, державного управління й т.
ін. Витрати на всі види діяльності такого роду має покривати
держава, направляючи сюди через бюджет необхідні ресурси. Громадяни
ж повинні платити за них порівну, вносячи власні платежі до бюджету
у вигляді податків.
Разом з тим, необхідно враховувати і вади держави при реалізації
соціально-економічної політики, виборі методів і засобів державного
регулювання економіки. Вади держави – це її нездатність забезпечити
ефективний вплив на розподіл обмежених ресурсів і невідповідність
політики розподілу обмежених ресурсів поширеним у суспільстві
уявленням про справедливість. Вирізняють чотири групи факторів, які
негативно впливають на обґрунтування та реалізацію державних
управлінських рішень у сфері державного регулювання економіки.
Це:
1.Обмеженість інформації. Державні органи, як і інші суб’єкти
ринку, не володіють абсолютно повною та об’єктивною інформацією про
стан економіки. Застосування будь-яких інструментів державного
регулювання економіки має ґрунтуватися на аналізі можливих
наслідків прийняття рішень. Тому там, де бракує об’єктивних даних,
що унеможливлює прогнозування результатів з достатньою
достовірністю, слід утримуватися від надмірного державного
втручання в економіку. В умовах глобалізації та поширення
інформаційних інфраструктур для успішної побудови демократичного
суспільства необхідно забезпечити можливість широкого суспільного
діалогу навколо процесу прийняття політичних рішень, і в цьому
сенсі засобом забезпечення цього діалогу є розвиток інформаційних
технологій.
2.Нездатність держави повністю контролювати реакцію контрагентів на
її дії. Не тільки втручання держави в економіку, але й реалізація
на перший погляд обґрунтованих державних рішень можуть спричиняти
негативні побічні наслідки (екстерналії).
3.Недосконалість політичного процесу. Під впливом виборців, груп
спеціальних інтересів, політичних маніпуляцій державні органи
здатні застосовувати неадекватні методи регулювання і тим самим
проводити неефективну політику. Засобом подолання цієї вади є
запровадження своєрідної технології, яка має назву «публічна
політика». Основними рисами публічної політики є робота з групами
інтересів, розглядання альтернатів, публічні обговорення на всіх
етапах підготовки рішень, упровадження рішень через управління
змінами тощо.
4.Обмеженість контролю над державним апаратом. Особливості
становища і поведінки бюрократії здатні посилювати неефективність
функціонування економіки, зокрема призводити до надмірного
зростання управлінського апарату та невиправданого збільшення
бюджетних витрат.
Отже, для реальної економіки характерні ситуації, коли одночасно
мають місце й вади ринку, й вади державного впливу. При цьому
послабити вплив одних вад найчастіше можна лише посиленням впливу
інших. Тому, приймаючи економічні рішення, слід зіставляти наслідки
впливу вад ринку та держави, щоб визначити оптимальну форму та межу
державного регулювання.
Особливо актуально проблема оптимального співвідношення між впливом
ринку і держави на управління економікою є для України, яка стала
на шлях переходу від адміністративно-командної системи управління
до цивілізованої ринкової економіки. Розглянемо чинники, що
зумовлюють необхідність державного регулювання економіки (табл.
3.1) [4, с. 134 – 135].
Слід зазначити, що ринкова конкуренція, впливаючи на ціни і доходи,
тривалий час може досить ефективно пристосовувати дії господарюючих
суб’єктів до економічної ситуації, що постійно змінюється,
регулювати рівновагу між попитом і пропозицією, що забезпечує
макроекономічну стабільність.
Проте за сучасних умов складних відтворювальних процесів
проявляється обмеженість регуляторних можливостей ринкового
механізму. Це проявляється через інфляцію, безробіття, тривале
порушення рівноваги між попитом і пропозицією. За цих умов є
об’єктивна необхідність в активізації ролі держави в регулюванні
економіки.
Таблиця 3.1 Чинники, що зумовлюють необхідність державного
регулювання економіки
Фактори
Зміст факторів
Фактори, що пов’язані з вирішенням проблем ринкового сектора
економіки, згладжуванням негативних ефектів ринкового механізму
1. Обмеження стихійності ринкових процесів.
2. Забезпечення ефективного сукупного ринкового попиту, ринкової
кон’юнктури.
3. Забезпечення виробництва суспільних товарів, суспільних потреб й
нестатків.
4. Підтримка конкурентоспроможності, відкритості ринку.
5. Посилення конкурентоспроможності на світовому ринку.
Фактори, що забезпечують економічну стабільність, процес
розширеного відтворення
1. Створення загальних умов розвитку економіки, забезпечення
економічної ефективності функціонування сукупного капіталу,
необхідність визначення «правил гри» суб’єктів, що
господарюють.
2. Забезпечення анти циклічного розвитку економіки.
3. Стимулювання довгострокового економічного зростання, ділової
активності.
4. Формування оптимальної структури національного господарства.
5. Підтримка макроекономічної рівноваги.
6. Забезпечення ефективного управління державним сектором
економіки.
7. Потреба в державних інвестуванням, малорентабельних, з точки
зору приватного капіталу, видів діяльності.
8. Регулювання грошового обігу.
9. Сприяння розвитку науки, НТП.
Фактори, які пов’язані з вирішенням соціальних проблем
1. Забезпечення раціонального перерозподілу доходів.
2. Забезпечення економічної основи соціальної стабільності,
зменшення соціальної напруги.
3. Забезпечення повної зайнятості населення.
4. Формування умов розширеного відтворення робочої сили, прояву
інтелектуальних здібностей людини (розвиток охорони здоров’я,
освіти, перепідготовка та підвищення кваліфікації кадрів та
ін.).
Державне регулювання охоплює всі напрямки суспільного виробництва.
Однак першочергова увага приділяється регулюванню відносин
власності та підприємництва, інвестицій і структурної перебудови
галузей матеріального виробництва, соціального розвитку й ринку
праці, фінансового ринку та грошового обігу, територіальних
пропорцій і регіональних ринків, природокористування,
зовнішньоекономічної діяльності. Ці питання становлять основний
зміст державного регулювання економіки. Водночас з огляду на наявні
особливі умови реформування розв’язуються гострі економічні та
соціальні проблеми, зокрема структурні перетворення, технологічні
оновлення, подолання кризових явищ.
Мета державного регулювання економіки – створити таку господарську
систему, яка б орієнтувалась на вибір найефективніших варіантів
використання наявних факторів виробництва та забезпечення
сприятливих соціально-економічних умов життєдіяльності [7].
Завдяки механізму державного регулювання економіки необхідно
створити умови:
– для ефективного функціонування ринкового середовища;
– усунення негативних наслідків ринкових процесів;
– захисту національних інтересів на світовому ринку;
– вирішення проблем, які ринковий механізм вирішити не може або
вирішує їх погано.
Таким чином, державне регулювання ринкових відносин є необхідним
для досягнення двох взаємопов’язаних цілей – це захист інтересів як
громадян, так і суспільства в цілому від тих негативних наслідків,
які можуть для них породжувати ринкові відносини та забезпечення
реалізації окремих суспільних інтересів, які не може реалізувати
ринок.
Параметри впливу держави на ринкові події класифікуються за трьома
групами: регулювання процесу входження в ринок; регулювання
ринкового ціноутворення; регулювання ринкових обсягів
виробництва.
Сьогодні в Україні загальновизнаною є об’єктивна необхідність
переходу до регульованого ринку, однак чітко не визначено форми,
принципи й засоби державного регулювання. Через це особливого
значення набуває встановлення кола об’єктів державного впливу,
оскільки саме об’єкт зумовлює адекватну йому економічну форму
державного регулювання. Розвиток об’єкта регулювання зумовлює
розвиток форм і засобів його регулювання.
На сучасному етапі національна модель змішаного регулювання
національною економікою України можна окреслити такими
аспектами:
1.Вона має гармонічно поєднувати антитоталітарний механізм
соціального ринкового господарства та економічне макрорегулювання
змішаної економіки.
2.Нова модель економіки має передбачати відносно тривале
функціонування сильного державного та приватного секторів
економіки, причому частка останнього повинна щорічно збільшуватись.
Це свідчить про необхідність структурної перебудови не лише
міжгалузевих комплексів, а й економіки країни загалом. При цьому
переважання на початку державного сектора економіки не передбачає
будь-яких пільг, переваг або виняткових прав, якими б користувались
підприємства цього сектора. Набутий досвід з приватизації
підприємств України, а також світовий досвід свідчить, що за
три-чотири роки неможливо якісно трансформувати підприємства у
сфері сучасного підприємництва. Це зумовлено насамперед
недосконалістю законодавчої та нормативної бази, інерцією мислення
керівників і вищих органів управління. Тому процес трансформації
державного сектора економіки у приватний буде поступовим і
триватиме невизначений час. Це означає, що економіка України в
найближчій перспективі буде змішаною, а тому держава має
використати кейнсіанські принципи макроекономічного регулювання.
При цьому слід урахувати постсоціалістичний характер української
економіки й узяти за основу змішану модель управління ринковою
економікою європейського типу, коли ринковий механізм функціонує
під суворим контролем держави. Водночас курс на інтенсивне
становлення приватного сектора – це не форсований і бездумний
розподіл державних підприємств, їх негайне передання у приватний
сектор. Такі проблеми мають вирішуватися послідовно і за допомогою
механізмів конкуренції, роздержавлення, приватизації, банкрутства,
злиття, поглинання та інших трансформацій.
3.У найближчому майбутньому економіка України має бути лише
змішаною, одним із критеріїв керованості якої буде суперечлива
єдність порівняно жорсткого державного регулювання економіки та
ринкового саморегулювання. При цьому послаблення та звуження сфери
макрорегулювання має здійснюватися лише в міру становлення та
посилення дії механізмів ринкового саморегулювання в його
цивілізованих формах.
4.Посилення ринкової орієнтації та ринкових тенденцій у сфері
ринкової економіки має здійснюватися водночас із посиленням впливу
держави в соціальній сфері. Будь-які спроби перейти до ринкового
саморегулювання у сфері розподілу у країні з постсоціалістичною
економікою є згубними.
5.У нинішній соціально-політичній ситуації економіка України має
бути не сепаратистською, а унітарно конструктивною з елементами
регіонального самоврядування.
3.2 Міжнародні економічні відносини і Україна. Вигоди і
пріоритети
Можливим шляхом розвитку нашої країни могла б бути стратегія
перетворення України на справжній чинник регіональної
централізації, який сприяє вирішенню транспортних, економічних,
міграційних проблем, розширенню інвестиційних зв'язків. Цікавим в
цьому сенсі є досвід Фінляндії після Другої світової війни.
Зрозуміло, що даний чинник неможливий без участі в міжнародних
економічних організаціях. Бажано, щоб ці організації якомога менше
потрапляли під однозначний вплив однієї з вище згаданих міжнародних
систем (повністю його уникнути неможливо, та й небажано) і ставили
за мету розвиток саме регіонального співробітництва.
Необхідність участі України в багатьох міжнародних організаціях,
викликана транзитним характером її економіки, зумовлює необхідність
інтеграції нашої країни у світовий економічний простір на
паритетних умовах, як засіб захисту від загроз і викликів
глобалізаційних процесів. Аналізуючи різке погіршення відносин з
Росією останнім часом і відносну невирішеність питань європейської
інтеграції, важливо чітко впорядкувати вигоди і пріоритети
інтеграції, спираючись на ґрунтовне порівняння реальних, а не
дозованих офіційними джерелами оцінок ефективності різних векторів
інтеграції.
На жаль, в Україні (як нам, всім добре відомо) цим питанням надають
радикального характеру штибу «бути чи не бути». Для кожної сторони
політичного спектру ці питання звучать по-різному, але керуються
вони при прийнятті рішень перспективою отримання економічних
дивідендів та певними особистими уподобаннями. Стає зрозумілим, що
для отримання справжніх результатів має проводитись об'єктивний
аналіз економічної необхідності участі України в різних економічних
організаціях і системах, вступ до яких позиціонують як можливе
розв'язання, не тільки зовнішньоекономічних, але й
внутрішньо-економічних проблем.
Проаналізуємо економічні наслідки регіональної співпраці нашої
країни, а отже, необхідність участі в міжнародних економічних
організаціях. Найбільшими партнерами України є країни СНД та ЄС.
Зокрема, починаючи з 2001 р., експорт товарів України в країни ЄС
перевищував експорт в країни СНД (за винятком 2005 р.). У торгівлі
товарами з країнами СНД і частково з країнами ЄС Україна має
від'ємне торговельне сальдо. У торгівлі послугами, зокрема завдяки
транспортним транзитним послугам, Україна має велике позитивне
сальдо торговельного балансу в торгівлі як з країнами СНД, так і
ЄС.
Крім того, підкреслимо, що оборот товарів та послуг як із країнами
ЄС, так і країнами СНД постійно зростає. Можна припустити, що
тенденції регіональних торговельних відносин між Україною та її
основними торгівельними партнерами СНД і ЄС – розвиваються подібно.
Це можна обґрунтувати (що особливо важливо за наявності
регіональних міжнародних економічних організацій, в яких бере
участь Україна) відсутністю якихось значних преференцій чи угоди
про вільну торгівлю в рамках СНД чи ЄС. Торгівельні угоди в рамках
СНД не набули чинності, угода про ЄЕП залишається нерозвиненою, а
торгівельна співпраця з країнами ЄС обмежена наданням лише окремих
преференцій в торгівлі з Україною. У зв'язку з цим, для активізації
регіонального торгівельного співробітництва між Україною і країнами
СНД, а також між Україною і країнами ЄС необхідно просуватися у
напрямі укладення відповідних угод про вільну торгівлю без обмежень
за товарними групами чи видами послуг.
Захист національних економічних інтересів, у тому числі
торгівельних, — ключова проблема будь-якої країни для становлення
розвитку її економіки, входження у світове господарство, активної
участі у міжнародному поділі праці. У цих умовах важливим завданням
для української комерційної дипломатії та торгівельної політики є
забезпечення законодавчих, фінансових, політичних та організаційних
умов для швидкого просування вітчизняної продукції на зовнішні
ринки, конкуренція на яких посилюється з кожним роком. В умовах
перманентної політичної кризи ці економічні проблеми не
вирішуються, а експорт скоро стане виключно сировинним. Зауважимо,
що приблизно 60% ВВП України формується у сфері зовнішньої
торгівлі. Тобто залежність України від зовнішніх ринків є значно
вищою, ніж багатьох інших країн.
Не слід забувати, що особливістю національних торгівельних
інтересів України є те, що впродовж всього періоду незалежності
України вони змінювалися залежно від домінування певного вектора
зовнішньоекономічної політики. Теперішні торгівельні інтереси нашої
країни, очевидно, різняться від тих, які були визнанні основними ще
10-15 років тому.
Виходячи з цього, цікаво проаналізувати динаміку участі України в
міжнародних економічних відносинах. Для забезпечення власної
зовнішньоекономічної діяльності кожна розвинута держава сприяє
інтеграції господарства своєї країни у світове господарство. Для
цього залучаються існуючі або створюються нові канали доступу до
стратегічно важливих видів сировини та ресурсів. Наприклад, для
господарства України такими стратегічними ресурсами є нафта, газ,
кольорові метали, ліс, бавовна, каучук, світова науково-технічна
інформація тощо. Докладаються зусилля щодо формування експортної
бази в тих видах діяльності, продукція яких може виявитися
конкурентоздатною на світових ринках. Для того, щоб забезпечити
зовнішні умови реалізації національних інтересів, держави вступають
у систему двосторонніх або багатосторонніх політичних і економічних
міжнародних відносин. Двосторонні відносини активізуються через
підписання різноманітних міждержавних угод, а багатосторонні –
через участь у роботі міжнародних організацій .
Досліджуючи сучасні реалії пошуку Україною нових шляхів
співробітництва і оцінки їхньої можливої ефективності, слід
розуміти, що держава, яка вступає до міжнародних організацій,
свідомо обмежує свій суверенітет, передаючи певні повноваження
міжнародній організації, тобто втрачає право вживати заходів, що є
компетенцією міжнародної організації (згадаємо недавню боротьбу за
вступ до СОТ). Ступінь втрати цього суверенітету і визначає
відповідний тип організації: чим більше суверенітету втрачає
держава-член, тим більше міжнародна організація набуває
наднаціонального характеру (ситуація з ЄЕП ). Міжнародна
організація може перетворитися навіть на федеративну державу через
передачу їй повноважень її членів. Основними засобами, що обмежують
державний суверенітет держав-членів міжнародних організацій, можуть
бути, наприклад, прийняття рішення по певних питаннях, обов'язкове
для держави-члена, незалежно від її думки, або вжиття примусових
заходів (санкцій) до держав-членів, або вимога надання інформації з
питань внутрішнього життя.
Однак це не робить необхідним поступове скочування до
ізоляціонізму. Очевидним стає інше: реальні, прагматичні вигоди від
вступу до будь-якої економічної організації повинні все-таки бути
вищими за політичні пасьянси. Проте вступ до тої чи іншої
економічної організації чітко має співпадати з напрямком політичної
кон'юнктури в даний політичний момент.
Ті міжнародні організації, які найбільше впливають на зовнішню та
внутрішню політику України, є не просто формальними утвореннями чи
союзами держав, а являють собою різні полюси сучасного
багатополярного світу. У наукових термінах ці організації можуть
бути названі міжнародними системами. Відомий французький науковець
Р. Арон називає міжнародною системою «сукупність, складену з
окремих політичних утворень (держав), які підтримують між собою
регулярні взаємини і які всі, в принципі, можуть бути затягнуті у
велику загальну війну. Ті політичні утворення, що їх беруть до
уваги керівники головних держав, коли підраховують баланс сил,
неодмінно мають бути членами якоїсь міжнародної системи». Термін
«система» може, на думку Р. Арона, застосовуватися тут у тому
значенні, якого він набуває у виразі «система партій». Адже цим
терміном також визначається сукупність колективних діячів, що
перебувають між собою у відносинах суперництва. При цьому
міжнародні організації та міждержавні альянси можуть носити
характер гомогенних або гетерогенних систем. Р. Арон називає
гомогенними системами такі, в яких держави належать до одного типу,
сповідують одну й ту саму концепцію політики. Гетерогенними,
натомість, є системи, в яких держави організовані за різними
принципами й поділяють суперечливі цінності.
Отже, сучасний етап міжнародного політичного процесу, у який
втягнута Україна, передбачає протиставлення між двома блоками або
міжнародними системами – європейською (або євроатлантичною) й
євразійською (утворення на чолі з Росією на зразок СНД). При цьому
Європейський Союз та Північноатлантичний альянс відповідає
характеристикам гомогенної міжнародної системи – адже держави, що
їх утворюють, характеризуються демократичними принципами
політичного управління, сповіданням близьких цінностей та
приналежністю до Європейської спільноти або Західної цивілізації.
СНД краще підпадає під характеристику гетерогенної системи – до
нього належать країни з різними історичними, культурними й
релігійними традиціями, котрі знаходяться на різних етапах
політичного й економічного розвитку – їх утримує разом певна
залежність від міцного центру, яким виступає Російська
Федерація.
Завдяки геополітичному положенню наша держава опинилась між цими
двома потужними міжнародними системами, що обумовило не лише її
історичну долю, а зовнішню і внутрішню політику після набуття
суверенітету. Протягом перших десяти-дванадцяти років існування
незалежної України у її зовнішньому курсі панувала так звана
багатовекторність, поєднана зі статусом позаблокової держави,
закріпленим у Конституції. Проте, як показує історична практика,
позаблоковість та політика сталого нейтралітету є скоріше
результатом специфічного географічного (острівного, ізольованого
материкового або гірського) становища, ніж власного вибору держави.
Враховуючи особливості розташування нашої країни, відсутність
вкорінених конституційних традицій та зовнішньополітичну
поляризацію регіону, що проявилися в результаті
російсько-грузинського конфлікту, довготривала перспектива
позаблоковості України та її реального нейтралітету видається
сумнівною.
Отже, для входження України в будь-яку з окреслених вище
міжнародних систем потрібні вагомі внутрішні ідеологічні
детермінанти. На мою думку, до них належать: по-перше, ідеологічні
настанови головних політичних акторів, що здатні проявити політичну
волю та ухвалити відповідне політичне рішення, та, по-друге,
ідеологічні орієнтації громадян, які мають легітимізувати
відповідний зовнішній курс чи то шляхом плебісциту, чи то шляхом
постійної суспільної підтримки.
Зовнішні обставини глобального політичного процесу диктують Україні
необхідність більш чіткого визначення перспектив участі у
міжнародних організаціях, серед яких Північноатлантичний альянс, що
має ознаки гомогенної міжнародної системи, та СНД, який
відзначається гетерогенністю поєднаною з наявністю потужного центру
в особі Росії. Отже, перспектива членства у НАТО вимагає від
України гармонізації внутрішніх ідеологічних розколів та підвищення
стандартів політичного управління до рівня західних демократій.
Перспектива політичного зближення з Російською Федерацію допускає
внутрішню ідеологічну та ціннісну гетерогенність українського
суспільства, проте зумовила б зростання політичної й економічної
залежності, нівелювання певних досягнень у сфері демократичного
управління. Внутрішні ідеологічні детермінанти не дозволяють
говорити про суспільну визначеність чи політичну готовність більш
активної участі у будь-якій з окреслених міжнародних систем.
Політичні партії, що формують законодавчу та виконавчу гілки влади,
не мають ідеологічного консенсусу щодо зовнішнього курсу, а
розподіл мандатів з-поміж фракцій практично унеможливлює прийняття
кардинального політичного рішення у цій сфері.
Другим аспектом ідеологічних детермінант приєднання до певної
міжнародної системи є ідеологічні орієнтації громадян. Соціологічні
дослідження громадської думки демонструють кореляцію між партійним
та суспільним розколом у цьому питанні. Громадяни України
здебільшого не відчувають своєї приналежності до Європейської
спільноти, проте ідентифікація з СНД характерна лише для половини
суспільства. І якщо приєднання до ЄС підтримує більше половини
населення, то у відношенні до такої міжнародної системи безпеки, як
НАТО, орієнтації громадян мають кардинально протилежний характер.
Останнє дозволяє говорити про те, що з огляду на окреслені
внутрішні ідеологічні детермінанти, Україна не готова приєднатися
до жодної з цих міжнародних систем.
У підсумку можна прийти до певних тез, які заслуговують стати
пріоритетними в цьому питанні. Можливим шляхом розвитку нашої
країни могла б бути стратегія перетворення України на справжній
чинник регіональної централізації, який сприяє вирішенню
транспортних, економічних, міграційних проблем, розширенню
інвестиційних зв'язків. Цікавим в цьому сенсі є досвід Фінляндії
після Другої світової війни. Зрозуміло, що даний чинник неможливий
без участі в міжнародних економічних організаціях. Бажано, щоб ці
організації якомога менше потрапляли під однозначний вплив однієї з
вище згаданих міжнародних систем (повністю його уникнути неможливо,
та й небажано) і ставили за мету розвиток саме регіонального
співробітництва. Варто не сумніватися, що потреба в співробітництві
між новими членами ЄС і країнами колишнього Радянського Союзу не
може повноцінно здійснюватись без безпосередньої участі України як
координатора і партнера. Основне наше завдання не створювати
перешкод цьому процесу своєю непродуманою політикою як зовнішньою,
так і внутрішньою. [7].
продолжение
Економічна роль держави в ринковій економіці
147
0
32 минуты
Темы:
Понравилась работу? Лайкни ее и оставь свой комментарий!
Для автора это очень важно, это стимулирует его на новое творчество!