ХІХ століття – золотий фонд світового мистецтва План 1. Загальний огляд розвитку літератури ХІХ століття. Поява та розвиток романтизму 2. Реалізм ХІХ століття, взаємозв’язки із романтизмом (у першій) та натуралізмом (у другій половині ХІХ ст.) 3. Розвиток інших напрямів та течій у ІІ половині ХІХ століття 4. Поняття про жанр роману 1. XIX ст. – один з найцікавіших періодів в
історії світової літератури. Його по праву зараховують до золотого фонду світового мистецтва. Динамічний розвиток економічного буття, науки, політичні, соціальні процеси у світі, особливо на європейському континенті, дали новий поштовх розвитку мистецтва. У вирі цих процесів перебувала й література, то як форма аналізу й відображення тогочасної епохи, то як фактор, який свідчив про існування нової – естетичної – дійсності, твореної письменником за законами,
властивими тільки літературі. В лоні цієї боротьби заявили про себе розвивалися і сходили з літературних обріїв напрями, жанри, постаті. Література цієї доби у кожній країні мала свої особливості, пов'язані зі специфікою суспільного життя, історії, національного характеру. Але простежується певна закономірність, зокрема провідна роль двох літературних напрямів – романтизму і реалізму, які наприкінці
XIX ст. поступаються модернізму. Кінець XVIII ст. і перша третина XIX ст. характеризувалися пануванням романтичної естетики в європейських країнах, У наступні десятиліття романтизм не зникає повністю: продовжують творити письменники-романтики (В. Гюго), зберігаються елементи романтичного стилю у творах багатьох реалістів, В Америці зрілий та пізній етапи романтизму припадають на 40-60-ті роки
XIX ст. Романтизм (фр. Romantisme) – літературно-мистецький напрямок, якому притаманні інтуїтивно почуттєве світосприйняття, увага до внутрішнього світу людини, неприйняття буденності, звеличення «життя духу», конфлікт мрій та дійсності, захоплення несвідомим, таємничим, фантастичним, звернення до фольклору та національної міфології тощо. Поява кожного літературного напрямку зумовлена багатьма чинниками: соціально-політичними, світоглядними, естетичними.
До соціально-політичних передумов виникнення романтизму та реалізму належать революційні рухи, які супроводжувалися змінами у суспільстві, зокрема Французька революція (1789–1794). Вона відбувалася під гаслом ідей Рівності, Братерства і Свободи, які не могли не приваблювати митців, Але наслідки революції (багато безневинних жертв, терор, прихід до влади буржуазії та утвердження в суспільстві влади грошей) призвели до розчарування в
її ідеалах. Звідси – намагання романтиків утекти від дійсності у світ фантастики, минулого, зосередитись на проблемах особистості, а реалістів усе більше починають приваблювати соціальні питання. Романтизм та реалізм були запереченням нормативної естетики класицизму з її жанровою ієрархією, обов'язковим дотриманням правил трьох єдностей – місця, дії та часу, структурними канонами.
Ідеал свободи, який утверджується у суспільному житті, поширюється і на мистецтво: романтики проголошують ідеал поетичної свободи; реалісти теж прагнуть звільнення від традиційних правил, від канонічності. Романтизму притаманна власна система принципів відбору та оцінки зображуваного. На першому плані – те, що важко пояснити з допомогою розуму, а також внутрішній світ людини, світ почуттів. Романтики були великими майстрами у відтворенні різних душевних станів, пристрастей.
І коли Бальзак або Стендаль, Толстой чи Достоєвський, яких прийнято вважати реалістами, намагалися відтворити почуття, то зверталися до художнього засобу – романтичного психологізму (посилена увага до внутрішнього світу людини). Невід'ємною особливістю романтичного стилю є символіка (наприклад, троянда і вогонь символи кохання; море і вітер – свободи; білий колір – цнотливість; чорний – туга).
В українській літературі: М. Костомаров, Т. Шевченко. Романтична література має свою систему жанрів: ліричні (елегія, балада, лірична поема), прозові (психологічна повість, новела, історичний роман). 2. Поряд з романтизмом як художньою системою великого значення в європейських літературах XIX ст. набуває реалізм. Деякий час вони розвивалися нейтрально. Проте романтизм був домінуючим художнім напрямом першої половини століття, а реалізм другої.
Реалізм (лат. realis – речовий, дійсний) – літературно-мистецький напрям, який полягає у всебічному відображенні взаємин людини і середовища, впливу соціально-історичних обставин на формування особистості. Починаючи з 30 х рр. XIX ст. реалізм набуває класичних форм у Франції, згодом і в інших країнах. До типологічних рис реалізму XIX ст. належать: тяжіння до достовірності,
об'єктивності; звільнення від канонічності, переважання індивідуальних стилів над «спільними»; пізнавальне спрямування (зв'язки з природознавством, історією, соціологією, психологією); намагання відтворити світ як складну єдність; увага до проблем взаємодії людини і середовища, до типових характерів за типових обставин; перенесення центру уваги на соціальну
сферу; поява синтетичних індивідуальних стилів, які поєднували реалістичні та романтичні елементи. Реалізм відрізняється від інших, попередніх художніх систем, проте реалісти запозичували прийоми, засоби, теми у своїх попередників. У творчій практиці багатьох письменників, які вважаються реалістами, помітні романтичні тенденції (Стендаль «Червоне і чорне», Бальзак «Втрачені ілюзії»; Меріме; Пушкін, Лермонтов,
Гоголь – у російській літературі; Ч. Діккенс, сестри Бронте – в англійській літературі; Уїтмен, Мелвілл – в американській літературі; Т. Шевченко, П. Куліш – в українській літературі). У цьому немає нічого дивного, тому що жоден літературний напрям у чистому вигляді не існує, але на окремих етапах історичного та культурного розвитку відокремлюється як домінуючий.
Отже, у 30–40-і роки XIX ст. в європейських країнах під впливом філософських, соціально-економічних, естетичних чинників утверджується реалізм. Термін «реалізм» з’явився пізніше ніж саме явище. Протягом першої половини XIX ст. для означення реальних явищ вживався термін «романтизм», а починаючи з другої половини століття поняття «реалізм» стає загальновживаним. Теоретичне обґрунтування нового напрямку міститься у працях
Стендаля «Расін і Шекспір» та О. де Бальзака у передмові до «Людської комедії». Аналітичне начало – одне з провідних в естетиці реалізму, на відміну від емоційного, особистісного начала, на яке орієнтувалися романтики. (Приклад: перш ніж писати про почуття кохання в художніх творах, Стендаль вивчає його як учений і пише трактат «Про кохання» (1822), в якому виокремлює різні види цього почуття і простежує етапи його зародження). Однією з рис реалізму
є тяжіння до правдоподібності, що виявляється в зображенні найменших подробиць життя. Реалісти XIX ст. підкреслювали соціальну зумовленість суспільних взаємовідносин. Вони досліджували зв'язок людини і середовища, вплив влади грошей на формування характерів. Реалізмові як напряму, який утвердився в літературі 30–40х років XIX ст відповідала певна система жанрів: прозові твори (роман, повість, фізіологічний нарис).
У цей час реалізм набуває чітко визначених ознак, що дало підставу дослідникам назвати його класичним. Реалізм 50–60 х років ХІХ ст. помітно відрізняється від реалізму попереднього етапу. Творці реалістичних романів передавали складні душевні переривання героїв. Представники: Г. Флобер; Куліш, Панас Мирний; Толстой, Достоєвський, Тургенєв; англ. – Ч.Діккене, Д. Еліот,
Баталер. 3. Натуралізм (лат. nature – природа) – літературний напрям, який характеризується прагненням до об'єктивістського, фактографічного зображення дійсності та людських характерів, зумовлених біологічними, спадковими чинниками і соціально-матеріальним середовищем. Виник у Франції у 70-і роки ХІХ ст. й охопив у 80–90 ті літературу Західної Європи та США (Е. Золя, Гі де Мопассан, Г.
Ібсен, Г. Гауптман). Натуралісти, як і реалісти, прагнуть вести розповідь в об'єктивному плані. Велику роль у їхніх творах відіграють документалізм, бажання охопити соціальні явища і живу природу. Вони сприймають людину як не тільки соціальний феномен, а й природний, підкреслюючи проблеми спадковості; намагалися наблизити мистецтво до науки. Наприкінці ХІХ ст. докорінно змінюються форми мистецтва, що призводить до виникнення модернізму.
Модернізм (фр. modern – сучасний, найновіший) – загальна назва нових літературно-мистецьких течій кінця ХІХ ст. початку XX ст. нереалістичного спрямування, що виникли як заперечення традиційних форм і естетики минулого. Виник у 60–70-і роки ХІХ ст. у Франції (Бодлер, Верлен, Рембо) поширився у Росії (Блок, Анненський), в Україні (М. Вороний, М. Коцюбинський).
Поява модернізму пов'язана з принципово новим розумінням мистецтва і його співвідношення з людським буттям, Прагнення до свободи самовиявлення митця, усвідомлення твору як особливої реальності» не менш значущої, ніж дійсність, а також наполегливий пошук нових форм творчості зумовили розвиток модернізму наприкінці ХІХ ст. Характерні риси модернізму: особлива увага до внутрішнього світу особистості; надання переваги творчій
інтуїції; розуміння літератури як найвищого знання, що здатне проникнути в найінтимніші глибини існування особистості й одухотворити світ; пошук нових формальних засобів у мистецтві (символіка, міфотворчість); прагнення до відкриття вічних ідей, які можуть перетворити світ за законами краси й мистецтва; творення нової художньої реальності. У процесі становлення модернізм пройшов два етапи: ранній
і зрілий. Ранній модернізм – умовна назва перших течій, які виникли в останній третині XIX ст. Художній твір усвідомлюється як виявлення творчої свободи митця. Думки, враження особистості визначають розвиток сюжету, який позбавляється фабульності (опису подій). До течій раннього модернізму належать: імпресіонізм неоромантизм символізм
Отже, у 1830–1890 рр. ХІХ ст. великого значення у розвитку літератури набуває реалізм, якому притаманні історизм, соціальний і психологічний аналіз, показ і взаємодія типових характерів за типових обставин «саморозвиток» характерів, достовірність, намагання відтворити світ як непросту єдність суперечливих начал. У І пол. ХІХ ст, реалізм був пов'язаний з романтизмом, у
II пол. – з натуралізмом. Однак в останній третині доби виникає новий напрям – модернізм, який зумовив справжню революцію в літературі. 4. У XIX ст. найпопулярнішим в Європейській літературі стає жанр роману. Художня природа його дуже складна. Це один з не багатьох жанрів світової літератури, які не мають суворого канону. Починаючи з античних часів, роман постійно змінюється, що зумовлено як характером епохи, так
і впливом інших літературних жанрів – ліричних і драматичних. Роман (фр. roman – романський) – один із жанрів епічної розповідної літератури; місткий за обсягом, складний за будовою прозовий (рідше віршований) епічний твір у якому широко охоплені життєві події, глибоко розкривається історія формування характерів одного чи багатьох персонажів. Головними структурними елементами роману є розповідь та створений з допомогою авторської уяви світ,
організований у просторі і часі, населений персонажами, наповнений подіями, які складають сюжет. За змістом розрізняють роман: історичний, соціально-побутовий, автобіографічний, науково-фантастичний, пригодницький, філософський, психологічний тощо. XIX ст. – особливий період у розвитку роману. Його автори стають не просто майстрами слова, а учителями, духовними наставниками. З'являються нові сюжетно-композиційні та жанрові різновиди роману, відбуваються зміни у формах типізації.
Реалістичні за своєю основою великі епічні твори поступово витісняють романтичні, зазнають розквіту жанри історичного та соціально-побутового роману. Історичний роман – роман, побудований на історичному сюжеті, відтворює у художній формі якусь епоху, певний період історії. В історичному романі історична правда поєднується з правдою художньою, історичний факт з художнім вимислом, справжні історичні особи – з вигаданими, вимисел уміщений в межі
зображуваної епохи. Для реалістичного роману XIX–XX ст. вірність історичній правді не виключає звернення до злободенних проблем сучасності. Через це історичний роман має певне ідеологічне призначення. Іноді історична епоха – лише тло для змалювання актуальних подій. Соціально-побутовий роман – основний різновид реалістичного роману, для якого характерна
ідеологізація приватного життя, побуту персонажів. Утвердився у XIX ст. Письменники-реалісти (передусім французькі: Ф. Стендаль, О. де Бальзак, Г. Флобер та англійські: Ч. Діккенс, У. Теккерей) розсувають сюжетні рамки й до особистісного, приватного аспекту зображення долучають сцени й епізоди, які охоплюють життя усього суспільства та епохи.
Соціально-побутовий роман часто відтворює конфлікт між людиною та суспільством і в такий спосіб намагається розв'язати його або констатує неможливість усунення конфлікту. Автобіографічний роман – жанровий різновид роману, в якому головним персонажем виступає сам автор, а події, вміщені у фабулі, – достеменні події з його життя. Як різновид біографічного роману, автобіографічний більш концентровано
і послідовно втілює авторські погляди, суб'єктивно трактуючи події й факти життя. Психологічний роман – різновид роману, в якому відтворено внутрішні переживання особистості, духовну еволюцію, пошуки й суперечності героя, які зумовлюють його вчинки та поведінку. Головним об'єктом дослідження у психологічному романі є людина з її неповторним внутрішнім світом. Сформувався в
XIX ст. («Герой нашого часу» М. Лермонтова, «Пані Боварі» Г. Флобера, «Злочин і кара», «Брати Карамазови» Ф. Достоєвського та ін.). У реалістичному психологічному романі письменники досліджують вплив соціальних обставин на психологію людини, взаємозв'язок індивідуального та загального. В епоху модернізму суспільне не має визначального характеру, на першому плані – особистість, яка творить
свій особливий світ. Філософський роман – різновид роману, в якому безпосередньо викладено світоглядну або етичну позицію автора. Сформувався в епоху Просвітництва («Кандід, або Оптимізм» Вольтера, «Жак-фаталіст та його господар» Д. Дідро та ін.), виник з необхідності популяризації філософії раціоналізму, осмислення суспільних норм, законів і політичних подій. У XIX–XX ст. великого поширення набувають романи соціально-філософський
та філософсько-психологічний, де у концентрованому вигляді викладаються філософські переконання письменника, глобально осмислюється історична епоха у зв'язку з філософією буття особистості (Ф. Достоєвський, Л. Толстой, А. Франс та ін.). Характерні риси реалістичного роману: інтерес до сучасності, прагнення до точності, достовірності, об'єктивності у її відтворенні; деталізація побуту, оточення, соціального середовища; типізація
загальнопоширеного; відображення життя з допомогою типових характерів, які діють за типових обставин; соціальний аналіз; «саморозвиток» героїв, вчинки яких не випадкові, а зумовлені рисами характеру та обставинами; історизм, принципи якого романтики застосовували до минулого, а реалісти – і до сучасного. Проте творча практика письменників значно складніша
і багатша від загальновизнаних схем, тому часто реалістичні романи суттєво різняться за своєю проблематикою, художньою структурою та національним забарвленням З теорії літератури: Імпресіонізм – художньо-стильовий напрям, що виник на зламі XIX–XX ст. Імпресіоністи вважали своїм основним завданням витончене відтворення особистих вражень і спостережень. Світ у їхніх творах поставав таким яким він здавався авторові в даний момент у його
особистих відчуттях. Імпресіонізм став цілою епохою в історії французького живопису (сама назва походить від назви картини Клода Моне «Імпресія. Схід сонця»). У літературі головними ознаками імпресіонізму були психологізм у змалюванні персонажів, прагнення відтворити зміни в настрої та життєві враження, ритмічна організація прози, увага до кольорів
і звуків. Риси імпресіонізму притаманні творчості Бертольда Брехта, Гі де Мопассана, Кнута Гамсуна, Оскара Уайльда. В історії літератури імпресіонізму залишився тенденцією у творчості художників, які належали до різних літературних напрямів. Символізм – художньо-стильовий напрям кінця XIX – початку XX ст. Розвинувся в умовах кризи суспільства, передчуття майбутніх соціальних потрясінь.
Для символізму характерні: інтерес до проблем особистості, іносказання, орієнтація на ірраціональний бік слова. На місце художнього образу, який відтворював певне явище, було поставлено художній символ, що мав кілька значень. Символісти прагнули внести в поезію «дух музики», вважаючи її видом мистецтва, найближчим до світу таємничого.
Художні відкриття символізму суттєво вплинули на розвиток літератури XX ст.; творчість багатьох письменників-символістів ввійшла до скарбниці світової літератури (Еміль Верхан, Артюр Рембо, Моріс Метерлінк, Лайнер Марія Рільке, Генрік Ібсен, Валерій Брюсов, Олександр Блок). Символ – поетичний троп, що ґрунтується на умовному означенні якогось явища чи поняття через
інше на підставі подібності. З допомогою символу поети прагнуть стисло і яскраво передати певну важливу думку. Напрям літературний або течія літературна – творча єдність значної групи письменників певного історичного періоду, близьких за світоглядом, життєвим досвідом та художньою манерою. У визначенні літературного напряму важливу роль відіграють принципи побудови художнього твору й оцінки позитивних героїв. Найпоширенішими літературними напрямами у різні епохи були класицизм,
сентименталізм, романтизм, реалізм, модернізм та інші. Критичний реалізм – літературний напрям, який став у XIX ст. конкретно історичним втіленням реалізму (порівн.: античний реалізм, ренесансний реалізм, просвітницький реалізм). Критичний реалізм 30–40 х рр. у Англії та Франції (а пізніше і в інших країнах західної Європи) по-новому вирішує проблему «людина
і середовище». Характер людини художньо осмислюється в її соціальній обумовленості, розкривається в ретельно досліджених, достовірно зображених суспільних обставинах; дійсність піддається критичному аналізу. Художні досягнення критичного реалізму були використані та розвинуті літературою XX ст. (наприклад внутрішній монолог героїв Льва Толстого вплинув на становлення літератури «потоку
свідомості»).