Формування лексико-фразеологічних норм в усному і писемному мовленні майбутніх учителів початкових

ДИПЛОМНА РОБОТА
Формування лексико-фразеологічних норм в усному і писемному мовленні майбутніх учителів початкових класів
План
Вступ
Розділ І. Культура мовлення учителя початкових класів як науково-методична проблема
1.1 Роль і значення культури мовлення вчителя початкових класів для його фахової діяльності
1.2 Комунікативні якості в усному і писемному мовленні студентів ПВПК
Розділ ІІ. Формування лексико-фразеологічних умінь і навичок у мовленнєвій діяльності майбутніх вчителів початкових класів
2.1 Способи збагачення лексичного запасу мовлення студентів
2.2 Робота вчителя початкових класів над збагаченням лексико-фразеологічного запасу в мовленні молодших школярів
Висновок
Список використаної літератури
Додаток
Вступ
Культура мовлення, як складова шкільної культури, один із найважливіших чинників цивілізованості суспільства. Не володіючи досконало мовленням, громадянин нової держави не буде спроможний виконувати покладені на нього суспільством різні функції. Тому одним із найголовніших завдань школи в галузі мовної освіти є завдання навчити майбутніх вчителів, а відтак школярів змістовно, граматично правильно та акустично вправно висловлювати свої думки. Тому вдосконалення культури усного мовлення — одне із істотних завдань підготовки майбутнього учителя початкових класів, класовода чи вихователя дошкільних установ. Їх усне мовлення має бути правильним і точним, дохідливим і логічно побудованим, виразним і захопливим. Досягти цього можна за умови уважного ставлення до власної мови і усвідомленого прагнення досягти наміченого — стати вчителем, вихователем.
Формування мовленнєвої культури — проблема не лише учителів-мовників, учитель початкових класів — також словесник, і його обов'язок — брати участь у вихованні особистості, наділеної «уміннями і навичками вільно, вправно, виправдано користуватися мовними засобами в сприйнятті (слуханні й читанні), у створенні (говорінні й письмі) висловлювань у різних сферах, формах, видах, жанрах мовлення, тобто в забезпеченні їх всебічної мовленнєвої компетенції» (Державна національна програма «Освіта»).
Проблему культури мовлення вивчали українські мовознавці, методисти, педагоги: О. Синявський «Нариси української літературної мови», І. Чередниченко «Нариси із загальної стилістики сучасної української мови» (К., 1962), М. Пилинський «Мовна норма і стиль» (К., 1976), А. Коваль «Культура української мови» (К., 1976), С. Караванський «Секрети української мови» (К., 1994), Н. Бабич «Основи культури мовлення» (Львів.: 1990), Б. Антоненко-Давидович «Як ми говоримо» (К., 1991), О. Сербенська «Культура усного мовлення» (К.: 2004), О. Пономарів «Культура слова» (К., 2001) та багато інших.
Проте проблема культури мовлення майбутнього вчителя початкових класів, як передумова фахової діяльності, не була предметом спеціального дослідження. Цим визначається актуальність нашої дипломної роботи.
Об'єкт дослідження— усне і писемне мовлення майбутніх учителів початкових класів.
Предмет дослідження— процес формування лексико-фразеологічних норм у мовленні майбутніх учителів початкових класів.
Мета роботи— на основі аналізу курсових, дипломних робіт, а також усного і писемного мовлення студентів факультету ПВПК визначити основні шляхи і засоби покращення їхньої мовленнєвої культури.
Для досягнення цієї мети поставлено такі завдання:
З’ясувати основні аспекти і стан вивчення досліджуваної проблеми в науково педагогічній літературі.
Охарактеризувати комунікативні ознаки фахового мовлення вчителя початкової школи.
3. Визначити найважливіші мовні норми в усному і писемному мовленні.
4. Дослідити процес формування лексико-фразеологічних норм у мовленні майбутніх учителів початкових класів.
Методи дослідження: Описовий, порівняльний, аналітико-синтетичний.
Гіпотезою дипломної роботи є припущення, що на основі аналізу мовлення студентів, запропонованої методики і підібраних вправ і завдань можна підвищити мовленнєву культуру майбутніх учителів початкових класів.
Наша робота складається зі вступу, двох розділів, висновків, списку використаної літератури, додатків.
Загальний обсяг роботи становить 92 сторінки.
Розділ І. Культура мовлення учителя початкових класів як науково-методична проблема
1.1 Роль і значення культури мовлення вчителя початкових класів для його фахової діяльності
Культура мовлення учителя початкових класів ґрунтується на знаннях теоретичних основ, норм сучасної української літературної мови, що сприяє формуванню мовленнєвих умінь і навичок. Цей процес є довготривалим, оскільки починається з того часу, коли дитина починає навчатися в школі, тому надто важливо, щоб учитель початкових класів володів цими уміннями і навичками, а також умів, у міру викладання мовного матеріалу молодшим школярам, сформувати в дітей правильність мовлення, також інші комунікативні якості.
Засвоєння норм літературної мови — тривалий процес, який починається з дитинства, а вивчення й застосування функціональних можливостей мови триває впродовж усього свідомого життя. Адже того, що засвоєно з уст матері, в житті замало. Коли дитя йде до школи, критерієм істини для нього здебільшого стає слово учителя. І не лише бездоганне знання свого предмета, не лише педагогічна майстерність, досконалість методичних прийомів, а й словесно-естетичний рівень подання знань формує юну особистість. Тому дуже прикро, коли цей рівень недосконалий, коли вчитель байдужий до свого мовлення і до мовлення учнів. З цього починаються «дивні», «несподівані» помилки дикторів, редакторів, авторів посібників, творчих і керівних працівників, інженерів, вихователів дитячих садків, молодих матерів та ін [2; 20].
Виховання культури мовлення — справа не лише учителя-словесника. Його правильний наголос, точно вжите слово, чітка побудова фрази будуть безслідно зруйновані, якщо фізик, математик, біолог чи історик це ж слово наголосять неправильно або невдало введуть у контекст. І даремні будуть намагання мовника — він не має академічного часу для загострення уваги на всіх можливих помилках акцентуації, слововжитку, вимови.
Кожен учитель повинен володіти здоровим, неупередженим відчуттям мови (без архаїзаторства, примітивізму, ультрапуризму), постійно стежити за змінами, які відбуваються в нормах вимови, наголошування, слововживання у зв'язку з глибшим вивченням загальнонародної мови, тенденцією до взаємозбагачення національних мов, вирівнюванням діалектів. Треба вміти самому і навчити учнів уважно (інколи з олівцем) читати наукову, технічну, публіцистичну, художню літературу. Неможливо весь педагогічний шлях пройти тільки з багажем, набутим у стінах вузу [6; 28].
Труднощі починаються з першої хвилини перебування в класі. Потрібно підготувати учнів до роботи. І як запитати: «хто чергóвий чи хто черговий?» (черговий!), «яке було домашнє завдання чи завдáння?» (завдання!), або: «Що було дано, завдано чи задано додому?» (задано!). А як правильно сказати: «розкрийте, розгорніть чи відкрийте зошити (книжки)?» (відкрийте); «покладіть, положіть чи поставте ручки?» (положіть, краще — покладіть); «витріть, стеріть чи зітріть дошку, чи з дошки» (витріть дошку, але зітріть з дошки!); «підніміть, підійміть, здійміть чи піднесіть руку?» (піднесіть!); «слідкуйте чи стежте по тексту чи за текстом?» (слідкуйте за текстом!)«слухайте перше питання чи запитання?» (запитання!); «переверніть чи перегорніть сторінку?» (перегорніть!) і багато ін. [4, 7]. Потрібно зробити зауваження — і чуємо: «не мішай!» (не заважай!); «не списуй у товариша» (від товариша); «у тебе нечітка уява про події» (уявлення); «відповідь невірна» (неправильна); «тихше!» (тихо!); «замовчіть» (замовкніть!) та ін. А ось підсумовують і дають домашнє завдання: «коротше кажучи» (коротко кажучи), «другим разом» (іншим разом), «це підготує хтось другий» (інший), «слідуючий урок» (наступний), «на домашнє читання» (читання) і т.д. Стереотипів у учительській мовній практиці є чимало, але вони повинні бути точними, відповідати сучасним нормам [19].
Трапляються труднощі не лише у застосуванні стереотипів, а й у використанні специфічної лексики, професіоналізмів, термінів (загальнонаукових і спеціальних). Адже багато слів змінило наголос за час, відколи їх засвоїли вчителі старшого покоління: родовий відмíнок, простé речення, дефíс, вчéння, генéзис, догмáт, епілóг, живóпис, знáхідка, зубожíлий, буржуазíя, éкскурс, катáлог, індустрія, компромíс, металургія, повстáння, пóзначка, пóміщиця, рáкурс, сегмéнт, центнéр, цемéнт, áдресний (від адрес) і адрéсний (від адреса), безпредмéтний, єретик, вигнáнець, експéрт і т.д. Близькозвучні слова (напр., професійний і професіональний, диференційний і диференціальний, пропорційний і пропорціональний, гармонійний і гармонічний, декораційний і декоративний, ситуаційний і ситуативний) можуть бути термінами різних галузей знань, і «довільність» їх використання неприпустима, а можуть бути тотожними за семантикою, але відмінними за активністю функціонування (порівн. застарілі: офіціальний, емоціональний, диференціональний, нормативні: офіційний, емоційний, диференційний тощо). Мовний режим повинен бути єдиним для всіх шкільних підручників, усіх педагогів (і адміністраторів), мовним етикетом повинні володіти учні й учителі [24, 33].
У наш час говорять не лише про мовний етикет, а й про мовний стиль учителя. Його визначальними рисами є відповідність сучасним мовним нормам, бездоганне володіння позамовними засобами (мімікою, жестом, правилами членування мовленнєвого потоку, темпом мовлення, тембром звука), «таємницями» виразного читання. Важливо, щоб у вчительському колективі панувала атмосфера доброзичливої уваги і до мовлення колег, і до мовлення учнів. Треба боротися зі шкільним юнацьким жаргоном, викорінювати слова типу «законно, сила, класна, супер, залізна, цвайка, зрізатись, зарізати та ін. (порівн. учительські жаргонізми: запаритись (втомитись), зірватись (втратити контроль над собою), врізати (виставити) двійку, туберкульозна (слабка) трійка, деша (директор школи) тощо; студентські жаргонізми: хвіст (двійка), общага (гуртожиток), стипуха (стипендія), завал (не скласти іспиту), зредукувати (втекти) і т.д.).» Учнів потрібно навчати долати труднощі, які виникають у процесі мовного спілкування, а не уникати їх.
У школі готується майбутній громадянин — творець матеріальних І культурних цінностей, людина активної позиції. Логічна, точна мова, уміння вибрати темп, тон мовлення, інтонацію бесіди, здатність не лише словом, а й його змістом, естетикою вплинути на слухача повинні бути внутрішньою потребою нашого сучасника.
Така потреба сформується, якщо протягом одинадцяти-дванадцяти шкільних років перед нашими очима буде один з найавторитетніших прикладів — учитель з високим рівнем культури мовлення.
Таким же авторитетом учитель повинен бути і для батьків своїх учнів. Не варто зводити батьківські збори лише до аналізу успішності й поведінки конкретного учня, констатації його позитивних чи негативних якостей. Варто б давати батькам уроки вікової психології, елементарні знання сімейної педагогіки. Сьогодні виникла потреба виховати і в деяких батьків любов до рідного слова, повернути їх в лоно рідної мови, навчити шанувати старших, поважати школу і учителів. Стриманість, коректність, внутрішнє переконання будуть супроводжуватися фразами: «Слухаю»; «Мені здається, що краще… »; «Чи не спробувати б нам… »; «Ви краще знаєте, але… »; «Ви, очевидно, маєте рацію, та лише в тому, що… »; «Дякую за інформацію, але нам спільно… »; «Дякую, що допомагаєте нам робити спільну справу».
Учитель — професія особлива. І який би настрій не був у нього після розмови з адміністратором чи з нетактовним батьком, у клас він мусить увійти вільним від цих вражень, зі світлим і доброзичливим поглядом, стриманим і налаштованим на клас, на тему уроку. Ні загравання з учнями, ні менторського тону! Творча, ділова, емоційно динамічна (відповідно до характеру завдань, мети) обстановка в класі потребуватиме різноманітного, чистого, емоційно-експресивного (нейтральність теж входить в це поняття) мовлення. Тут треба остерігатися слів-паразитів і лексичних покручів, напр.: ну, ну от (ну), так от, так би мовити, так сказать, як це, дальше, ребята; мовних штампів на зразок: червоною ниткою, у дусі часу, син свого часу, має велике (важливе) значення, посів належне місце, гострий конфлікт та ін. Багатство й різноманітність мовлення учителя — джерело збагачення мови учня, чистота й досконалість, образність мови учителя — запорука поваги учня до естетичних цінностей, створених засобами мови. Мовлення учителя повинно відзначатися такими ознаками:
1) виразністю — змістовою, інтонаційною (й експресивною), візуальною;
2) правильністю — орфоепічною, граматичною, орфографічною, пунктуаційною;
3) чистотою — що не допускає ультрапуризму (словникового, стильового чи колоритного), штучності, фальшивого професіоналізму;
4) лаконізмом — при збереженні змістової вичерпності, різноманітності засобів для висвітлення теми. Учитель не сміє помилятись, бо виправити враження про фаховий рівень знань, про загальну ерудицію важко (краще утриматись від експромтів у відповідях на запитання, якщо є хоч найменший сумнів щодо їх точності). Учитель повинен уміти помічати і виправляти свою помилку — це не руйнує авторитету (невиправлена помилка авторитету не збереже) [4; 102].
Мова є однією з характерних ознак сучасної нації. Мову створили люди, вони її розвивають, удосконалюють. Основна функція мови — бути засобом спілкування, збереження й передачі знань, взаємного розуміння. Мова — слово багатозначне (див., напр., термінологічні словники). Сучасний тлумачний словник так пояснює його основне значення: «Мова — це сукупність довільно відтворюваних загальноприйнятих у межах суспільства звукових знаків для об'єктивно існуючих явищ і понять, а також загальноприйнятих правил їх комбінування у процесі вираження думок» [26; 168]. Мова — єдина, цілісна складна знакова система, точніше, система систем: фонем, морфем, слів, словосполучень, речень, яка служить не лише засобом комунікації, обміну думками, закріплення думок, а й засобом їх формування — адже мислення здійснюється на мовній основі, а мова (нормативна) завжди осмислена. Мова як специфічно людський засіб спілкування належить одночасно суспільству й індивідууму. У будь-якому разі вона є продуктом історичного розвитку суспільства, яке користується надбанням попередніх етапів життя мови. Мова спільна для усіх представників нації. Але мова живе тільки у мовленні, без нього вона буде мертвою.
Мовлення — «спілкування людей між собою за допомогою мови, мовна діяльність» [67; 170]. Отже, мовлення — це практичне користування мовою в конкретних ситуаціях і з наперед визначеною метою; це діяльність за допомогою мови, особлива психічна діяльність.
Мова — це:
1) універсальний засіб навчання і виховання людини;
2) енциклопедія людського досвіду;
3) першооснова нагромадження культурних цінностей, засіб вираження змісту культури, спосіб введення окремої людини в процес суспільного культурного розвитку;
4) один з компонентів духовної культури суспільства;
5) засіб координації усіх виробничих процесів;
6) функціонуюча система, нерозривно пов'язана з усіма галузями суспільного життя. Мовлення — це:
1) спосіб існування і вияву мови, «мова в дії», мовний процес у багатьох його видах і формах (говоріння, писання, слухання, читання), мовчазна розмова з самим собою, обдумування майбутнього свого чи сприйнятого від інших повідомлення" [68; 11] ;
2) вияв процесу формування (а не втілення) думки;
3) вияв одиниць мови усіх рівнів і правил їх поєднання;
4) засіб конкретизації спілкування (мовного спілкування).
Мова і мовлення поліфункціональні. Функції мови:
1) засіб спілкування і об'єктивації спілкування;
2) засіб пізнання і його об'єктивації;
3) засіб творення нових одиниць мовних підсистем і об'єктивації цього процесу;
4) засіб вираження емоцій, внутрішнього стану людини і волі;
5) засіб створення і об'єктивації словесних художніх образів. Функції мовлення:
1) здійснення реалізація процесу спілкування (комунікативна функція);
2) здійснення) процесів пізнання (пізнавальна функція);
3) здійснення процесів творення нових одиниць мовних підсистем;
4) здійснення, реалізація процесу вираження емоцій (емотивна функція);
5) здійснення, реалізація процесу творення художніх образів, творів (естетична функція) [65, 15-29]. Отже, функціонально мова характеризується як засіб, а мовлення — як процес.
Мова для всіх її носіїв одна, але реалізація її в мовленні для кожного мовця має свої особливості (при збереженні соціальної природи мовлення) виділяють такі форми існування мови: національна мова (літературна і діалектна — територіальні, професійні діалекти, сленг), індивідуальна мова; форми існування мовлення такі: зовнішнє мовлення (усне і писемне), внутрішнє мовлення [65, 29-39]. Мовлення може бути індивідуалізованим, а мова завжди спільна для її носіїв. Відмінність між усною і писемною формами зовнішнього мовлення вбачають переважно у функціях: усне мовлення — це сприймана органами слуху усна артикуляція мовних звуків, воно розраховане на передачу інформації іншим людям з метою впливу на їхню поведінку й діяльність; писемне ж мовлення — це умовне відображення цих звуків на письмі з тією ж що й усне мовлення, метою. Обидві форми мають свої переваги, що не дають підстав вважати жодну з них багатшою чи виразнішою: у писемному вияві мовлення більш організоване, відзначається ретельністю добору лексики, граматично оформлюється складніше, чіткіше, різноманітніше, дотримання — норм тут строгіше; в усному мовленні може безпосередньо застосовуватись інтонація, паузи, міміка і жести; так само може здійснюватися правка тексту (застосовується варіативність мовних елементів). Отже, усне мовлення твориться (і відтворюється) у кількох виявах: словесному, інтонаційному і візуальному (міміка, жести). Писемному мовленню два останніх вияви не властиві. Усне мовлення вважається ситуативним, писемне — контекстуальним. Хоча «навіть у високоосвічених людей усне і писемне мовлення значно відрізняються своєю досконалістю. Людина може добре говорити, але посередньо, а то й погано писати» [1, 20].
Існує чимало визначень лінгвістичного (стилістичного) поняття «культура мовлення». Наприклад, Б. Головін пише, що поняття культур; мовлення має два семантичних аспекти:
1) сукупність і система комунікативних якостей мовлення;
2) вчення про сукупність і систему комунікативних якостей мовлення [14; 7].М. Ілляш вважає: культура мовлення — це 1) володіння літературними нормами на всіх мовних рівнях, в усній та писемній формі мовлення, уміння користуватися мовностилістичними засобами і прийомами з урахуванням умов і цілей комунікації;
2) упорядкована сукупність нормативних мовленнєвих засобів, вироблених практикою людського спілкування, які оптимально виражають зміст мовлення і задовольняють умови і мету спілкування;
3) самостійна лінгвістична дисципліна [66, 5-6].
В енциклопедії подається таке визначення культури мовлення — це система вимог, регламентацій стосовно вживання мови в мовленнєвій діяльності [68; 263].
Отже, поняття культура мовлення має два аспекти: теоретичний — достатньо висвітлений у зазначених працях і практичний, який не може бути вичерпаний ніколи, бо щоразу виявляє себе для кожного мовця неповторно, не може передбачити всі можливі ситуації функціонування індивідуального мовлення.
Практична культура мовлення близька до стилістики мовлення, яка вивчає своєрідність складу та функціонування окремих конкретних форм мовлення, практичної мовленнєвої діяльності. Об'єктами вивчення стилістики є не лише специфічні засоби мови (слово, речення), а й позамовні, екстралінгвістичні засоби: міміка, жести (рук, голови), рухи тіла, погляди, реакція співбесідника, обстановка та ін. Функціональна стилістика розкриває специфіку використання лексичних, морфологічних, синтаксичних та інших засобів у кожному стилі, а стилістика мовних одиниць вивчає стилістичні ресурси всіх мовних рівнів (лексики, фразеології, морфології, синтаксису), системні відношення експресивно забарвлених мовних засобів у зіставленні з нейтральними; практична стилістика вчить вживати виражальні і експресивні можливості одиниць мовлення [66].
Отже, культура мовлення оцінюється і з позиції функціонального стилю мовлення (його словника, синтаксичної організації, діапазону експресивності). Стильовий дисонанс різко знижує рівень мовленнєвої культури, тому змішування навіть функціонально близьких стилів недопустиме — кожен із стилів (розмовний, художній, офіційно-діловий, публіцистичний, науковий, конфесійний) має свої критерії культури мовлення. За винятком тих авторських випадків, коли зміщення стилів додає якусь свою, навмисну рису, особливу і особисту виразність — як свідчення творчого володіння стилем. Окрім того, треба враховувати засоби реалізації усної чи писемної форм того чи іншого стилю, оскільки всі сучасні функціональні стилі літературної мови мають обидві форми вираження — усну і писемну.
Культура мовлення тісно пов'язана з курсом конкретної граматики, адже граматика, як відомо, вчить правильно писати і говорити — відповідно до чинних у конкретний час правил, а стилістика (і культура мовлення) навчає добре писати і говорити — тобто точно, доступно, доречно, переконливо для кожної конкретної ситуації спілкування. До того ж про належний рівень культури мовлення можна говорити лише тоді, коли опануєш літературну мову, володітимеш нею (її нормами і варіантами норм). У граматиці оперуємо лише двома оцінками — «правильно» — «неправильно», а в культурі мовлення ці оцінки різноманітніші: «точно» — «неточно», «доречно» — «недоречно», «виразно» — «невиразно», «різноманітно» — «одноманітно» та ін. Отже, основними ознаками культури мовлення є правильність, точність, чистота, багатство (різноманітність), виразність, доречність [3, 19].
Зв'язок культури мовлення з психологією і логікою знаходить вираження у логічності мовлення, що здебільшого реалізується у точності мовлення. Індивідуальне мовлення матиме ці ознаки, якщо мовець буде небайдужим до власної мови, естетики мовленого слова, етики спілкування. Культура мовлення є ознакою і складовою частиною загальної культури людини, без якої неможливо вважати будь-яку людину освіченою.
Проте навіть оволодівши орфоепічними, лексичними, граматичними, стилістичними та іншими нормами сучасної літературної мови, людина не може бути цілком гарантована від окремих помилок.
Основні причини недостатнього рівня культури мовлення такі:
Більшість сучасних учнів мало читає, зокрема художніх текстів; окремі мовці не володіють навичками швидкого й осмисленого читання, у них слабо розвинені почуття естетичного задоволення від спілкування з книгою.
Вік технократії виробив у багатьох людей байдужість до гуманітарних дисциплін, зокрема до мови як предмета шкільної програми (література має більше засобів естетичного і виховного виливу), у зв'язку з цим подекуди втратились елементи творчості, усвідомлення практичної необхідності знання мови, потреби системності у засвоєнні нормативної граматики, а це продукує поверховість, фрагментарність знань тощо.
Практика білінгвізму, яка в Україні має деформований зміст, спричинює у деяких мовців численні явища інтерференції, звільнитися від яких можна лише за умови глибокого знання систем обох мов. Дотримання цієї умови необхідне і при перекладах (для практичного застосування у конкретній сфері діяльності) спеціальної наукової чи технічної літератури з російської мови українською. При перекладах з інших мов також трапляються русизми саме внаслідок тривалого користування в науці лише російською мовою.
4. Відсутність в окремих людей навичок користування довідковою літературою (словниками, довідниками тощо), а часом і недостатність таких видань зумовлюють консерватизм знань, поступову тенденцію до їх зменшення і, зрештою, відставання від розвитку загальнонародної мови, адже норми літературної мови змінюються, удосконалюються, вимагаючи від її носіїв уваги до процесів цього вдосконалення. Відсутні навички постійного навчання, у тому числі й мови, — для багатьох воно закінчується разом з отриманням диплому.
5. Одним із найефективніших засобів формування загальнонародної мовленнєвої культури є добрий зразок. Це не тільки твір класика, сучасного майстра художнього слова, а й передусім мова батьків — у сім'ї, вихователя — у дитячому садку, учителя — у школі. Та чи завжди їх мовлення зразкове?! І чи завжди такі еталони культури мовлення, як преса, радіо і телебачення, відповідають сучасним вимогам?! А чи завжди театр і кіномистецтво пам'ятають про свою функцію у вихованні етики, у тому числі мовленнєвої, глядача-мовця?!
6. Поява час від часу «модних віянь» у мовленнєвій практиці суспільства — то на іншомовні слова, то на ультрапуризм, то на вульгаризацію спілкування і т. ін. — і можливість потрапити під їх вплив окремих мовців є загрозою не меншою, аніж байдужість до власного мовлення. Найгірше те, що «модні» тенденції засвоюють не ті, хто володіє літературною мовою, а саме ті, хто повинен би її навчатися (знавець мови «модним» слівцем може й не погіршити свого доброго мовлення, а лише з відчуттям стилю його «оздобить») [25; 102].
Отже, щоб підвищувати рівень мовленнєвої культури, необхідно:
1) шанувати мову, якою спілкуєшся, і людей, з якими спілкуєшся цією мовою;
2) багато читати — творів різних стилів, майстрів індивідуального художнього стилю, читати вдумливо, прагнучи до системності у підборі літератури;
3) намагатися, користуючись на практиці кількома мовами, добре оволодіти нормами кожної з них, осмислити їх специфіку, не допускати змішування мовних явищ, усувати прояви інтерференції;    продолжение

4) незалежно від сфери своєї діяльності стежити за змінами норм, які фіксуються у нових виданнях словників, правописних збірниках та ін.;
5) критично (і творчо) ставитися до написаного і промовленого слова, звіряючи його і з кодексами норм, і з практикою визнаного (і визначного) зразка (письменника, учителя, лектора і т.д.);
6) не йти за «модними» тенденціями, які виявляють себе в окремих виданнях, в окремих авторів або соціальних чи професійних груп людей (напр., у вживанні іншомовних слів, жаргонізмів, термінологізмів, «телеграфного»стилю мовлення, нарочитої спрощеності тощо).
Таким чином, головними теоретичними засадами культури мовлення є осмислення мовної норми, знання про функціональні стилі літературного мовлення; усвідомлення взаємозв'язків системи мови, структури мовлення і немовленнєвих (екстралінгвістичних) структур. Практичними засадами культури мовлення вважаємо систематичність знань, їх постійне поглиблення, інтерес, увагу до мови взагалі і до рівня класного мовлення зокрема, поліфункціональність мовленнєвої практики й переконаність у суспільній цінності високого рівня культури мовлення.
Під культурою мовлення розуміється володіння нормами літературної мови у вимові, вживанні слів і їх форм, у будові речень і вмінні користуватися мовними засобами в певних ситуаціях спілкування. Власне предмет «культура мовлення» має на меті сприяти виробленню у студентів 1) правильності усного мовлення, тобто відповідності літературній мові, і 2) майстерності мовлення, що виявляється в умінні добирати з існуючих у мові варіантів ті мовні одиниці, які дохідливе й виразно (ясно, чітко) формулюють висловлення. Висловлення — це одиниця мовленнєвого спілкування, яка має смислову цілісність. У переважній більшості воно відповідає реченню як синтаксичній категорії. Однак висловлення бувають такі, які в граматичну схему речення не вкладаються, наприклад, слова так, ні (у синтаксисі їх називають словами-реченнями), репліки в діалогах: ого, хе, еге тощо. Це — висловлення, але не речення в строгому розумінні терміна.
Кінцева мета освоєння культури мовлення пов'язується з досягненням навиків говорити правильно і гарно. [4; 8]
1.2 Комунікативні якості в усному і писемному мовленні студентів ПВПК
Кожна людина володіє певною кількістю слів, яка забезпечує її фахову діяльність та контакти з іншими людьми. Словниковий запас значною мірою індивідуальний. Відома героїня роману І. Ільфа і Є. Петрова мала в обігу всього 30 слів (звичайно, маємо тут сатиричне загострення), натомість автори художніх творів уживають.10 тис. і більше слів. Учитель професією якого є слово, як і журналіст, письменник, громадський чи політичний діяч, правник, проповідник, має протягом усього життя збагачувати свій словник, поповнювати пам'ять стійкими виразами-фразеологізмами. Адже це забезпечить важливу якість висококультурної мови — багатство словника, яке дає змогу точно, доступно і влучно висловити свою думку — чи то письмово, чи в усній формі. Як збагатити власний запас слів та виразів, як добитися точності та різноманітності висловлювання, як уникнути засмічення своєї мови?
1. Багатство словника. Українська мова належить до розвинутих мов світу, і це підтверджується наявними загальними словниками, як-то «Словник української мови» в 11 томах, численними галузевими словниками (інакше — термінологічними з різних галузей науки і виробництва) та перекладними [60]. Але словники, становлячи собою систематизований збір лексики української мови, не відтворюють усе ж тієї реальної кількості слів, які побутують у різних текстах — художній літературі, публіцистиці, наукових працях — та в усному мовленні. Отже, тим, хто хоче збагатити свій словниковий та фразеологічний запас, відкриваються широкі можливості. Читання книг авторитетних авторів — це поки що один із найбільш ефективних шляхів засвоєння нових слів, вивчення мови взагалі, кращого не вигадано в світі. Але водночас повинна відбуватися й цілеспрямована робота над словом: виписування незнайомих слів, з'ясовування їх значень, запам'ятовування влучних, свіжих слів, які раніше вам не траплялись. Другий шлях — це виробити звичку читати словники, звертатися до них, щоб довідатися про значення слова. Ця звичка конче потрібна вчителеві: не можна йти на урок, детально не з'ясувавши значення термінів чи просто незрозумілих слів, які трапилися у викладі матеріалу в підручнику. Навчаючи дітей, учитель навчається і сам. Третій спосіб розвинути свою мову — слухати промови, лекції кваліфікованих промовців, що дасть змогу не лише запам'ятати окремі слова, а й їх правильну вимову, контекст, у якому вони вживаються. Нарешті, вічним джерелом збагачення особистого словника є усна народна мова: на базарі, в електричці, на селі у родичів не раз можна почути нове, свіже та влучне слово, приказку, прислів'я, що вражають своєю точністю та дотепністю. Отже, кожний, хто хоче оволодіти словом, має взяти собі за правило записувати на окремі картки чи в зошити прочитані чи почуті слова і вирази, які сподобались, запам'ятались: колись вони стануть вірними помічниками в підготовці доповіді, виступу, статті тощо. У минулому столітті, коли не було спеціальних наукових установ, де б укладали словники української мови, та й сама мова офіційно не була визнана урядом, справу фіксації слів і виразів української мови взяли на себе нечисленні представники української інтелігенції — вчителі, лікарі, письменники, які вели записи усного народного мовлення. Наслідком такої подвижницької роботи, заснованої лише на любові до рідного народу і рідного слова, постав "Словарь української мови" за редакцією Бориса Грінченка на 68 тис. слів, що вийшов протягом 1907-1909 pp.
2. Точність слововживання. Для того, щоб мова була ясною і зрозумілою, а співбесідник чи читач розумів вас саме так, як ви того хочете, необхідно висловлюватися точно. Що означає точність висловлювання? Це відповідність слова тому предметові чи явищу, яке воно називає. Таким чином той, хто говорить, повинен добре знати предмет, про який він повідомляє, і його назву. Нечітке, неясне уявлення про предмет, відсутність чітко сформульованої думки спричиняє помилки у виборі слів в усному і писемному мовленні. Для того, щоб їх уникнути, слід знати про деякі властивості слів, про способи їх. організації в словниковому складі, роль у їх творенні словотвірних частин слова — префіксів, суфіксів, про стилістичні відтінки та ін. Насамперед слід пам'ятати про таку властивість слова, як багатозначність. Під нею розуміють здатність слова одночасно вживатися з кількома значеннями. Наприклад: слово лагідний може означати внутрішні риси людини: «спокійний, сумирний, тихий» (лагідний характер, вдача), «ніжний, ласкавий» (лагідний до дітей), людські стосунки, риси, ставлення тощо: «дружній, пройнятий доброзичливістю» (лагідне життя, лагідні взаємини, лагідне запрошення). Водночас лагідний уживається із значенням «приємний для сприймання, нерізкий, м'який, ніжний», але властиве предметам, явищам природи: лагідне світло, лагідна осінь, лагідні хвилі, лагідний берег («рівний, нестрімкий»). Якщо мовцеві відоме лише перше значення — стосовно людини, то таким чином він позбавлений можливості використати це слово для характеристики різних явищ природи, а це збіднює мову. Довідатися ж про інші значення слів можна лише читаючи художню літературу, слухаючи живе усне мовлення, використовуючи словники.
Явище багатозначності — природний засіб економії мови, зусиль мовця: обмежена кількість слів допомагає відтворити різноманітність природи, наслідки розумової діяльності людини, її складний психічний світ. Однак приблизне або неточне уявлення про різні значення полісемічного (тобто багатозначного) слова може спричинити помилки, порушення норм слововживання. Так, наприклад, в усному мовленні, у текстах наукового або публіцистичного характеру помічаємо вживання слова зустрічатися щодо явищ абстрактного характеру: зустрічаються помилки, зустрічаються факти, зустрічаються труднощі. Чи правильно це? Звернімося до тлумачного Словника української мови. Він фіксує такі значення цього слова:
1) Зближатися, сходитися один з одним, рухаючись назустріч: «Ми на вулиці зустрілись — Лена з татусем і я» (П. Тичина).
2) Сходитися разом, бачитися де-небудь: «Сказать їй хочу так багато, а як зустрінуся — мовчу...» (В. Сосюра). Ці значення мають цілий ряд відтінків, серед них і такий, як «траплятися на шляху, десь, у якомусь місці, що передбачає стосунок до конкретного предмета, який справді трапляється на шляху того, хто рухається»: «До самого села не зустрілося жодної живої душі...» (О. Гончар) [60]. Однак наявність такого відтінку не дає підстав використовувати слово зустрічатися в сполученні з словами факти, помилки тощо. Краще використати синонім траплятися. Отже, недостатнє знання значень слова зустрічатися призводить до порушення норм українського слововживання.
Від багатозначності слід відрізняти омоніми — слова, однакові за звучанням, але різні за значенням. Уживання їх не становить труднощів, оскільки омонімія легко усувається контекстом, тобто в реченні завжди можна встановити значення того чи іншого омонімічного слова. Наприклад: «М'яке вечірнє світло вливалося у вікна» і «У хатині чисто, охайно, світло». Значення омонімів світло (іменник) і світло (прислівник) не потребує якихось додаткових роз'яснень. Складнішими є випадки, коли маємо справу з словами іншомовного походження. Без знання їх значень контекст не завжди дає точне уявлення про зміст слова. Пор.: "Кораблі стоять на рейді" — тільки з словника можемо довідатись, що рейд означає зручну для стоянки судів частину моря біля берега. Інший приклад: «Ліс — найнадійніший друг партизанів. Звідси вони щодня робили рейди, підстерігаючи на шляхах обози, нападали на французів» (Кочура). Контекст дає досить приблизне уявлення про значення слова, точніше визначення знайдемо в словнику: «несподіване проникнення в глибину території ворога, щоб завдати йому удару». До різновидів омонімів належать омоформи — збіг у звучанні певних форм різних частин мови: три (друга особа наказового способу дієслова), три — числівник; омофони — слова, що мають однакове звучання, але різне написання: «Ну й охочий брат мій Ігор До усяких жвавих ігор. Де яка у світі гра є, Залюбки у неї грає»; омографи — слова, що однаково пишуться, але вимовляються по-різному: тепло і тепло, приклад і приклад тощо.
Омоніми здебільшого використовують із спеціальними завданнями: здивувати, розсмішити несподіваною грою слів, наприклад: "їжте, гості, борщ — пироги несуть". Слово несуть на слух можна розуміти подвійно: «подають» і «нема» (при написанні не окремо — не суть, тобто «не є» — суть — стара форма дієвідмінювання дієслова бути, означає множину). У літературній мові омоніми часто є основою пародій, каламбурів, засобом для створення певного смислового і звукового ефекту.
У плані культури мови щодо вживання омонімів слід зробити таке застереження: треба складати речення з ними настільки повно, щоб виключити можливість двозначного тлумачення. Наприклад: «Мені дуже сподобався „Спартак“ (балет, команда, роман?). Обсяг речення недостатній для розуміння назви „Спартак“. Омофони можуть створювати неясності в усному мовленні. Тому, готуючи текст для виступу, а вчителеві— до читання на радіо, телебаченні, слід уважно його переглянути, щоб уникнути звукових збігів, які допускають подвійне тлумачення значення слова. Наприклад, у реченні „Це не мене“ слово мене можна тлумачити подвійно: як займенник першої особи і як форму майбутнього часу дієслова минати — мине. Отже, слід розширити речення: „Це не мене кличуть“ або „Це порушення так просто не мине“.
Близькими до омонімів є слова, схожі за звучанням, але різні за значеннями. Такі слова називаються паронімами. Відрізняються вони одне від одного здебільшого кількома звуками, які належать до суфіксів або префіксів, інколи також і наголосом. Наприклад: дослідний і дослідницький. Перше означає „який стосується досліду, пов'язаний з ним“ — дослідна ділянка, дослідна лабораторія. Друге має значення „який стосується дослідника, належить йому“: „це явище має дослідницький інтерес“ (тобто становить інтерес для дослідника); „У своїй дипломній роботі Іван Петренко виявив неабиякі дослідницькі здібності“ (тобто здібності дослідника). Інший приклад: зарозумілий зрозумілий. Перше означає „який поводиться гордовито, самопевнено, пихато“: „Не знаю тільки, в кого вона вдалася така горда,. така неприступна… Така вона якась зарозуміла, так дивиться згори на всіх“ (І. Вільде). Друге — »Доступний для сприймання": зрозуміле завдання, зрозуміла мова. Особливо багато паронімічних зближень спостерігається серед іншомовних слів. Порівняймо, наприклад, слова фігурний і фігуральний. Перше означає «який має складну форму, що нагадує контур (фігуру) якогось предмета чи істоти: дерева, його частини, птаха, геометричної фігури тощо, наприклад, фігурні ніжки стола, фігурна нарізка овочів і под. Друге має значення „насичений стилістичними фігурами (виразами, конструкціями речень)“ — фігуральна мова, „переносний, образний“ — фігуральний зворот, фігуральне значення слова. Близькість, але не тотожність звучання слів-паронімів становить велику небезпеку для правильного їх уживання: часто можна спостерігати використання одного слова замість іншого у невідповідному контексті, наприклад: „Я про це не маю ніякої уяви“ (треба уявлення), бо перше означає „здатність змальовувати, створювати або відтворювати що-небудь у думках, свідомості; фантазію“, а друге — »відомості про що-небудь, поняття, образ". Допомогти в розрізненні значень слів-паронімів можуть спеціальні посібники, такі як книга Є.Д. Чак «Складні випадки українського слововживання» [72] та «Словник паронімів української мови» Д. Гринчишина і О. Сербенської [62].
Неточне слововживання дуже часто відбувається від незнання синонімів або невмілого користування ними. Насамперед слід мати чітке уявлення про синоніми взагалі та їх типи. Синонімами називаються слова, різні за звучанням, але близькі за значенням, наприклад: концентрувати, скупчувати, зосереджувати, консолідувати. Спільним значенням для цього синонімічного ряду є значення «збирати докупи, об'єднувати», хоча кожний із синонімів має ще додаткові відтінки цього значення. Розрізняють синоніми ідеографічні — такі, що з різних боків характеризують поняття, предмет, явище, вказують на різні вияви його; інакше кажучи, ці синоніми частково відрізняються своїми значеннями, наприклад: мітинг, збори, віче, сход (схід), збірка. Усі ці слова означають одне поняття «зібрання людей». Але мітинг — короткочасна акція, здебільшого політична; збори можуть бути не лише політичного, а й професійного чи якогось іншого характеру, відбуватися тривалий час; віче — це урочиста назва такого зібрання людей, яке приймає надзвичайно важливі рішення для всього народу; збірка означає зібрання невеликої кількості людей; сход (схід) — збори сільської громади (в історичному минулому України). Стилістичні синоніми означають одне поняття, але відрізняються додатковими емоційно-експресивними відтінками, які зумовлюють уживання синоніма в тому чи іншому стилі. Наприклад, до слова нікчема, яке виражає зневагу, можливі пом'якшуючі синоніми літературного вжитку ніщо, нуль або ж розмовні, виразно зниженого характеру тля, хробак, слимак. У синонімічному ряді орлиний, орлій, гордий, проникливий перше слово має переносне значення «те саме, що гордий» і позначене відтінком піднесеності. Однак слово орлій значно перевищує попереднє слово у вираженні урочистості, у підкресленні величності чогось; поруч з ними слово з прямим значенням гордий виглядає як нейтральне, звичайне, таке, що вживається для позначення об'єктивно існуючої ознаки. Стилістичні відтінки синонімів ніби «розводять» їх за різними сферами вживання: так, слово гордий можна вжити і в буденній розмові, і в урочистому виступі, слово ж орлій виключно в урочистому стилі.    продолжение

Інколи в науковій лінгвістичній літературі можна знайти думку про наявність тотожних за значенням слів-синонімів, так званих абсолютних синонімів. Це слова типу мовознавство, лінгвістика; вертоліт, гелікоптер; майбутнє, прийдешнє; глядіти (дитину), доглядати. Вони справді позначають однакові поняття (в межах своїх рядів), однак стилістичні відтінки різні: іншомовні слова відзначаються певною сухістю, книжністю, слово глядіти є розмовним, а доглядати загальновживаним. Отже, якщо в наведених синонімічних рядах відсутня різниця в значеннях, то в стилістичних відтінках вона є, що підтверджує думку про відсутність у мові абсолютно тотожних, взаємозамінних слів. Як свідчать наведені приклади синонімів, вони об'єднуються в синонімічні ряди (гнізда). Всередині ряду є показник, який ще має назву домінанти: він, по-перше, найбільш точно виражає суть поняття, по-друге, стилістично нейтральний. Інші члени ряду характеризують предмет з різних боків або передають різні емоційно-експресивні відтінки. Користування синонімами забезпечує досягнення кількох якостей високої культури мови. Знання слів-синонімів допомагає уникнути одноманітності викладу — усного чи письмового. В учнівських усних переказах не раз можна почути надокучливе повторення діє слова казати: він сказав, а той йому і каже… Тимчасом до слова казати можна підібрати кілька синонімів, використання яких залежатиме від змісту ситуації: говорити, висловлюватися, розповідати, наказувати, загадувати, веліти тощо. Багатство мови — це значною мірою багатство синоніміки. Українська мова має велику кількість синонімів. Людина, що хоче опанувати мову, повинна систематично збирати синоніми. Як це зробити? Завести собі правило читати художню літературу з ручкою в руках і стосиком карток. Тоді завжди можна, натрапивши на яскравий синонім, виписати його, обов'язково в достатньому для розуміння контексті. Якщо ці картки ставити в певному порядку (окремо іменники, прикметники, дієслова), то згодом непомітно назбирається словничок синонімів для власного користування.
Синоніми не лише збагачують наш словник, роблять мову різноманітною, а й допомагають висловитися найбільш точно, втілити в слова ідею, думку, висловити почуття. Ось чому доводиться витрачати часом значні зусилля, добираючи влучне слово. Автографи творів видатних письменників добре ілюструють цю думку: за ними можна пізнати напружену роботу автора в добиранні найточнішого слова. Звернімося до твору М. Коцюбинського «Дорогою ціною». Одне з речень первісного тексту мало такий варіант: «Колосисте море синіло під росою в слабому світлі». Письменника не задовольнило слово слабе, очевидно, внаслідок його надто загального, нечіткого значення. Він виправляє його на синонім тьмяне, яке точніше передає ступінь інтенсивності світла. Остаточний варіант: «Колосисте море синіло під росою в тьмяному світлі». В іншому творі, «Лялечка», знаходимо заміну слова колір на його синонім барва: «Запах і барва квіток ставали сильнішими, свіжішими… ». Очевидно, це пояснюється тим, що слово колір конкретніше, уживаніше, до того ж більш літературне; слово ж барва властиве народній мові, воно менш прив'язано до якоїсь певної сфери вживання.
Користуючись синонімами, слід пам'ятати, що кожен синонім має певне коло слів, з якими може сполучатися. Наприклад, новий сполучається з словами рік, одяг, зміст, вік, почуття, предмет, але не пов'язується з словами сонце, очі, серце. Його синонім модерний може поєднуватися з словами роман, поезія, краватка, костюм, але не може з словами рік, почуття тощо. Неврахування цієї особливості синонімів призводить до помилок, як ось у реченні: «Старий горобець намагався відхилити увагу собаки від пташеняти». Можна відхилити кватирку, двері, а увагу — відволікти.
Щоб збагатити і урізноманітнити свою мову, крім синонімів, дозволено користуватись словами, які перебувають у відношеннях роду і виду. Наприклад, до родової назви дерево видовими є дуб, береза, клен і т.д. У викладі можна чергувати слова дерево і дуб, дерево і береза і под. Ось як це робить великий майстер слова Михайло Коцюбинський: «Після того було молоко. Білий пахучий напій пінивсь у склянці, і, прикладаючи його до уст,- я знав, що то вливається в мене м'яка, як дитячі кучері, вика, на якій ще вчора цілими роями сиділи фіолетові метелики цвіту. Я п'ю екстракт луки». Видову назву молоко в іншому реченні він заміняє родовою напій, а потім використовує образний вислів — парафраз — екстракт луки, перед цим обґрунтувавши, пояснивши подібне вживання.
Однак переважне вживання родової назви замість видової, особливо в тих контекстах, де потрібна саме видова назва, з погляду культури мови неприпустиме. Маємо на увазі поширене останнім часом уживання в усному мовленні транспорт, замість конкретного його виду: «Запізнився, бо транспорт погано працює» (краще: трамвай, тролейбус не ходив), або слова дитина, замість конкретного дочка, син, хлопчик, дівчина. Це збіднює мову, надає усному мовленню неприродного офіційного відтінку.
Існують слова і словосполучення, що можуть зближуватися в конкретному контексті, їх також слід використовувати, щоб уникнути одноманітного повторення. Наприклад, розповідаючи про якусь особу, крім імені та по батькові, її можна назвати за прізвищем, за професією, можна вжити певний образний вислів, наприклад, учитель — невтомний трудівник, чуйна людина тощо. Такі замінники синонімів називають перифразами (або парафразами). Вони широко вживані в поезії, публіцистиці, в усному урочистому мовленні. У парафразі намагаються відбити якусь головну, провідну рису предмета чи особи. Наприклад, у збірці статей, присвячених П.Г. Тичині, різні автори дали ось такі визначення — назви поета: «Слава нашої поезії», «Народний поет», «Поет і громадянин», «Геній народу», «Майстер поетичного слова», «Великий гуманіст» та ін. Окремі парафрази стають крилатими, тобто починають широко вживатися не лише на письмі, айв усному побутовому мовленні: зелена хвиля («відтинок шляху, який можна проїжджати з більшою, ніж звичайно, швидкістю»), біле золото («вода», «бавовна»), голубий вогник («телевізор») і под.
Отже, використання синонімії та близьких до неї явищ урізноманітнює і збагачує нашу мову, служить вимозі точності і ясності слововживання.
Чистота і ясність лексики. Ці дві ознаки культури мови в лексиці досягаються за допомогою умотивованого, доцільного використання тих лексичних запасів мови, які з погляду норми є правильними, прийнятними. Але й це ще не все: перенесення мовних елементів одного стилістичного плану (хоча б вони й були нормативними) в інший стилістичний план також може створювати враження засміченості мови, її громіздкості, неясності тощо. Чистоту і ясність української літературної мови порушує невмотивоване, тобто не зумовлене потребами спілкування, вживання таких груп лексики:
Місцеві слова, або діалектизми. Норми літературної мови не допускають уживання місцевих варіантів слів, граматичних форм в усному і писемному мовленні. Особливо актуальна ця вимога для сільського вчителя, оскільки переважно в сільській місцевості зберігаються ті чи інші місцеві відмінності. Учитель не лише повинен стежити за своєю мовою, а й виправляти помилки в мові учнів. Це повинен робити і математик, і фізик, і вчитель фізкультури та будь-якого іншого предмета. Отже, не можна вживати свайба, коли є літературне весілля, вагани замість ночви, бачити замість мити (посуд), больниця замість лікарня, врем'я замість час, тута замість тут, всьо замість усе і под. Слід вивчати говірку своєї місцевості, щоб відрізняти її від літературної мови і успішніше долати вживання місцевих елементів.
Жаргонізми і вульгаризми. Потяг до оригінальності, особливо у молоді, приводить до засмічення мови різними «модними» словами, запозиченими часто з інших мов або властивих певним соціальним чи професійним групам. Вирази і слова ловити кайф, домашка (домашня робота), енка (пропуск), відик (відео), універ (університет), фак (факультет), маг (магнітофон), старі (батьки), подруга (звернення до товаришки замість імені) та інші створюють враження недбалості, фамільярності, хоча деякі з них мають просто розмовний відтінок. Якщо окремі елементи жаргону можуть бути допущені в товариській бесіді однолітків або людей одного кола, то вживання вульгарної лексики ні в якому разі не може бути виправдане, навіть якби до цього спонукав гнів, несподівана образа тощо. Лихе слово ще нікого не прикрашало, а відсутність контролю за своєю мовою поступово стає другою натурою. Не можна уявити таку людину на місці вчителя: адже лайливі, згрубілі слова в устах учителя принижують гідність учня, а це неприпустимо.
Недоцільне вживання канцелярських і книжних слів та виразів. Загальновживана літературна мова, незалежно від форми її існування — усної чи писемної, стає сухою, недостатньо ясною внаслідок перенесення в неї елементів офіційно-ділового стилю — так званих канцеляризмів. Багато хто з мовців навіть не помічає, як недоречно звучить в усному мовленні проживати замість жити, мешкати, зачитати замість прочитати, сухофрукти, склотара, рибо — чи м'ясопродукти замість конкретних видових назв. Декому може здатися, що якщо ці слова вживають в оголошеннях, на вивісках, то в них немає нічого забороненого. Так, але вся справа в тому, де доречно вживати подібні слова і вирази. Одна справа — накладна на товар, у якій, можливо, й зручно використовувати згадані назви, інша — усне мовлення. Цю різницю слід чітко усвідомлювати. Елементи офіційно-ділового та наукового стилів — це і значна частина віддієслівних іменників з суфіксами — нн (я), — тт (я), — аці (я), накопичення яких заважає швидко схоплювати зміст. Візьмімо для прикладу такий текст: «З метою прищеплення студентам — майбутнім філологам — усвідомлення важливості й необхідності реалізації на уроках української мови загально-дидактичного принципу зв'язку навчання з вихованням, ми пропонуємо їм, починаючи з першого курсу, добирати до практичних занять такий дидактичний текстовий матеріал, який відображає загальнолюдські цінності...» Тут досить близько стоять віддієслівні іменники прищеплення, усвідомлення, далі — реалізація, що робить усе речення громіздким та малозрозумілим. У таких випадках віддієслівні іменники краще заміняти дієсловами та дієприслівниками, а зайві слід вилучати. Слід вилучати і сполучник з метою, який належить до канцелярських штампів. Наведений вище текст можна виправити так: «Щоб студенти — майбутні учителі — усвідомили важливість і необхідність здійснювати на уроках української мови загально-дидактичний принцип зв'язку навчання з вихованням, ми пропонуємо їм, починаючи з першого курсу, добирати до практичних занять такий текстовий матеріал, який відображає загальнолюдські цінності...»
Уживання без потреби іншомовних слів і термінів. Ясність мови, її легке розуміння може забезпечити тільки загальновживана мова, якою спілкуються широкі кола населення. Однак жодна мова не обходиться без запозиченої лексики, яка відбиває культурні, економічні та політичні контакти народів між собою. Питання про межі вживання чужомовних слів завжди хвилювало мовознавців і всіх не байдужих до долі рідної мови. Справді, якщо мова насичена іншомовними словами, то людині доводиться робити додаткові розумові зусилля для її сприймання. Звичайно, є багато слів іншомовного походження, які вже повністю засвоєні нашою мовою і не сприймаються як чужі. Хто буде здогадуватися про іншомовне походження слів крейда, барвінок, левада, дах? Мовиться, отже, про вживання таких слів, чужомовність яких відчувається. В усному мовленні іншомовні слова справляють враження претензійності, особливо коли до них е відповідники в рідній мові. Та і в мові спеціальній, виробничій чи науковій, краще обходитися власними термінами, ніж удаватися без потреби до чужомовних. Чи варто, наприклад, уживати термін темпоральний, коли є відповідник часовий, локальний, коли є місцевий, користуватись словами дайджест, рефері, моніторинг, коли можна вживати українські огляд, суддя, стеження! Список подібних слів, до яких в українській мові є різнозначні відповідники, можна було б продовжити. Дехто намагається свідомо вживати якомога більше іншомовних слів, мовляв, так звучить по-науковому. Даремні намагання прикрити іншомовними словами відсутність глибокого змісту й оригінальних думок! Це завжди дуже легко розпізнати. Отже, можна подати такі рекомендації щодо вживання іншомовних слів:
Уникайте в усному мовленні і в писемному тексті накопичення іншомовних слів, заміняйте їх існуючими в українській мові відповідниками. Наприклад, у газетній статті читаємо: Практика економічного розвитку європейських країн свідчить, що з метою захисту власного товаровиробника вони оголошували ембарго на імпорт продуктів харчування, незважаючи на те, що імпортні продукти дешевші за вітчизняні". Звичайно, людині з економічною освітою, та й просто освіченій людині відомі значення термінів ембарго, імпорт, імпортний. Але газету читають і люди без вищої освіти. Тому краще зазначені слова замінити українськими відповідниками заборона, ввезення. Зміст речення значно полегшується для сприймання.
Якщо без іншомовного слова обійтися не можна, його слід обов'язково пояснити. Для вчителя таке ставлення до іншомовних слів має стати законом.
Не вживайте іншомовних слів, значення яких вам не відоме!
Прислухаючись до мови учнів, студентської молоді і помічаючи зловживання іншомовними (сьогодні це переважно англіцизми) словами, що перетворює мову на сленг, не лінуйтеся тактовно зробити зауваження, пояснити хибність подібного слововживання.
Обговорюючи проблему використання слів іншомовного походження, не можна не торкнутися і стосунків української мови з російською — мовою, що була до недавнього часу офіційно прийнятим засобом спілкування в межах СРСР, обов'язковою для вивчення в школах України та й мовою навчання для багатьох українців. Двомовність, як відомо, рідко коли буває рівноцінною, оскільки мовець якоюсь однією мовою володіє краще, ніж іншою. Рідна мова для українців виявилася непрестижною, такою, що перебуває на периферії спілкування. До того ж вона зазнала сильного впливу російської мови, що виявилося і в лексиці, і в фразеології, звуковому складі, в побудові словосполучень та окремих синтаксичних конструкцій. Щоб підняти престиж української мови, особливо в її усній формі, слід пильно стежити за дотриманням мовних норм, не допускаючи вживання русизмів типу бумага, пуговички, полоска, воротнік, часи, нравиться, сміятися над ним і под. Допомогти в цьому може зокрема книга за загальною редакцією О. Сербенської «Антисуржик» [1],у якій подано рекомендації щодо усунення ненормативних слів і виразів в українській мові. Однак найкращий засіб добитися високої культури українського мовлення — це постійно вживати українську мову на роботі (поганий приклад дають ті вчителі, які, провівши урок українською мовою, на перерві з дітьми, колегами говорять російською), вдома, на вулиці, в різних закладах і установах, куди доводиться звертатися в певних справах.    продолжение

Літературні штампи. У газетах, журналах, зокрема в статтях публіцистичного характеру, часто можна побудувати вирази і звороти, які кочують від статті до статті, набуваючи функцій готових, «ходячих» слів і виразів, або інакше — штампів. Це здебільшого викликано особливостями журналістської праці, яка вимагає високого темпу, швидкого відгуку на ту чи іншу подію. Тому й вдаються автори газетних статей до такого готового матеріалу, внаслідок чого виникають постійні епітети типу продуктивна праця, активно відгукнулись, доленосні рішення, стратегічне партнерство або звороти підняти питання, мати місце, по лінії, з боку, в справі і под.
Літературні штампи первісне створювались як образні, влучні вислови, однак від постійного вживання образність поступово — стирається і колись свіжі та влучні епітети перестають хвилювати читача. Так, твердження «ми живемо у складний і напружений час», яке висловлюється стосовно кінця XX ст., однаково можна прикласти й до іншого періоду, епітети окладний і напружений уживаються автоматично, не відбиваючи сутності поняття.
Ще більшої шкоди завдають штампи, перенесені з офіційно-ділового стилю. Візьмімо речення: «Необхідно переглянути підхід адміністрації шкіл, заступників директорів з виховної роботи до управління і контролю за й станом» (Із збірника наказів і розпоряджень управління освітою). Зайвим тут є словосполучення з боку; два однорідні члени управління і контроль вимагають різного керування, тому краще буде до управління нею і контролю за її станом. В остаточній редакції це речення може звучати так: «Необхідно переглянути підхід адміністрації шкіл, заступників директорів з виховної роботи до управління нею і контролю за її станом».
Неприпустимо, коли штамповані слова і вирази використовують на уроках української літератури, історії, та й будь-якого іншого гуманітарного предмета. Звичні, заяложені слова і фрази знижують виразність, яскравість мови, а це означає, що промова учителя не зачепить серця учнів, залишить їх байдужими.
Ми розглянули найважливіші випадки використання лексичних (меншою мірою фразеологічних, але про них пізніше) засобів мови, які дають змогу забезпечити її багатство і різноманітність мови, точність слововживання, чистоту і ясність висловлювання. Взявши до уваги викладені положення, кожний, хто бажає вдосконалювати свою мову, може це робити самостійно, звертаючись до словників, посібників та кращих зразків української літератури.
Розділ ІІ. Формування лексико-фразеологічних умінь і навичок у мовленнєвій діяльності майбутніх вчителів початкових класів
2.1 Способи збагачення лексичного запасу мовлення студентів
Потреби часу вимагають нових підходів до викладання української мови і в школах, і у вищих навчальних закладах. Оволодіння мовою на комунікативних засадах с сьогодні суттю лінгвістичних інновацій, першочерговим завданням вищої освіти.
Уміння спілкуватися, використовуючи лексичні й фразеологічні багатства, семантичні й етимологічні глибини, граматичну виразність, словотвірні потенції, стилістичну гнучкість рідної мови в усіх функціональних сферах зумовлює комунікативну компетенцію майбутніх педагогів.
Оволодіння мовленнєвими уміннями та навичками, а також лінгвістична компетенція, яка полягає в опануванні мовою як системою, є тими визначальними чинниками, які забезпечують професійну підготовку вчителя.
Природа і суть слова, його виникнення та зміни, семантика лексем, структура словникового складу, класифікація і джерела походження фразеологізмів, принципи укладання і типи словників — усі ці питання є складовою лінгвістичної змістової лінії курсу української мови в коледжі. Однак, ознайомлення студентів з лексичним рівнем мовної системи є не самоціллю, а основою для формування комунікативних умінь і навичок, збагачення культури мовлення, плекання багатого світу особистості, у чому, зрештою, і полягає основна мета мовної освіти.
Систематизація певних педагогічних умов, покликаних активізувати навчально-пізнавальну діяльність студентів, стимулювати їх творчий потенціал. Методи і прийоми, які отримали в педагогіці назву активних, дають можливість перетворити учіння на цікавий процес пошуку істини, сприяють формуванню професійних умінь майбутніх педагогів, піднесенню рівня їх мовленнєвої культури. Евристичні бесіди, проблемні запитання та завдання, диспути, навчальні дискусії на лінгвістичні та суспільні теми, дидактичні ігри, змагання, конкурси, вікторини — ось далеко не повний перелік перевірених досвідом методів і форм навчання, які в атмосфері співробітництва, взаємопідтримки, партнерства з викладачем дають змогу студентам не лише здобути й поглибити лінгвістичні знання, а й отримати мовленнєву практику. Адже саме практична діяльність відточує виразність думки, шліфує тонке чуття виражальних можливостей мови, формує якісні ознаки мовлення.
Серед норм літературної мови, дотримання яких є чи не найважливішим показником загальної культури особистості, «свідоме і стилістично точне слововживання — надійний помічник в оволодінні скарбами рідної мови» [46].
Лексичні норми відображаються і утверджуються насамперед словниками. Тож так важливо для майбутніх педагогів досконало оволодіти умінням використовувати ці могутні чинники мовної культури — довідники, лінгвістичні й енциклопедичні словники, про які Анатоль Франс справедливо сказав: "… Це всесвіт, розташований в алфавітному порядку".
Однак механічне, «словникове» опанування мовою може, навпаки, загальмувати живе мислення. Від цього застерігав ще О. Потебня: «Як правило, ми розглядаємо слово у тому вигляді, як воно подається у словниках. Це аналогічно тому, якби ми розглядали рослину, якою вона є в гербарії, тобто не так, як вона живе, а як штучно підготовлена до цілей пізнання».
Увага до «живого» слова в усьому розмаїтті його семантичних варіантів, сполучуваності в контексті, місця в загальній лексичній системі, походження, сфери застосування в процесі спілкування, емоційно-стилістичного забарвлення розвивається в процесі виконання студентами комплексних (інтегрованих, комбінованих) завдань, які дають змогу зберегти цілісне сприйняття цієї мовної одиниці в усіх її функціональних виявах.
Досвід педагогічної діяльності свідчить, що для успішної реалізації означених дидактичних цілей комплексні завдання повинні бути відповідні певним вимогам:
зміст завдань підпорядковується передусім комунікативним цілям навчання, формує мовленнєві уміння;
актуалізація лінгвістичних знань і умінь зумовлюється безпосередньо ситуацією мовлення, яка моделюється при виконанні комплексного завдання;
ядром комплексного завдання е робота зі словом як об'єктом лінгвістики, одиницею мовної системи, з одного боку, і елементом образного, художнього мислення, компонентом тексту, зв'язного висловлювання -іншого;
неодмінною складовою комплексного завдання є проблемне питання або задача, внутрішня логічно-змістова суперечність яких стимулює процес мислення, активізує пізнавальну діяльність;
зміст лінгвістичного матеріалу (фонетичного, словотвірного, морфологічного, синтаксичного) може варіюватися залежно від теми заняття, обов'язковим залишається інтегрований характер тих мовних і мовленнєвих умінь, на розвиток яких воно спрямоване;
формування загально-навчальних умінь, зокрема уміння послугуватися словниками і довідниками, здійснюється в комплексному завданні у взаємозв'язку з розвитком спеціальних лінгвістичних умінь і навичок, серед яких першочергове місце посідають нормативні, пов’язані з культурою мовлення студентів;
зміст текстів, відібраних для опрацювання, має стати опорою для продукування власних висловлювань, а також формування особистісних переконань, прилучення до культурних надбань рідного народу.
Ефективність комбінованих завдань значно посилюється, коли вони супроводжуються активізуючими запитаннями, спрямованими на стимулювання допитливості, справжнього інтересу до такого багатогранного явища, як мова. Вони можуть мати, приміром, форму дидактичної гри-тесту, яка розвиває чуття мови, збагачує словниковий склад мовлення студентів. Такі тести слід розглядати саме як гру, а не засіб контролю. Мета їх застосування -збудити інтерес до слова, перевірити своє чуття мови, знання з лексики. Завдання викладача — спрямувати цей інтерес на поглиблення знань, на роботу з довідковими джерелами: не просто відгадати слово чи правильний варіант його значення, а семантизувати всі слова, запропоновані в тесті, з'ясувати при потребі їх походження, функціонування в різних стилях мови, сполучуваність з іншими лексемами.
Така дидактична гра, всупереч своїй позірній легкості, вимагає самостійного бачення проблеми в поданій Інформації, визначення шляхів її вирішення. Правильна відповідь може бути обрана інтуїтивно чи на основі реального знання семантики слова, але в будь-якому разі слід заохочувати студентів до перевірки своєї гіпотези за словником, адже гра так і називається -«Не бійтесь заглядати у словник». Наведемо кілька прикладів з дидактичної гри-тесту «Вибери синонім».
Кітва
Копистка
Легіт
Рамена
Слоїк
а) вівця;
а) підкова;
а) вітерець;
а) цигани;
а) пляшечки;
б) якір;
б) стіжок;
б) юнак;
б) ромашка;
б) тістечко;
в) стрічка.
в) мішок.
в) посланець.
в) плечі.
в) черв'як.
Кожна комплексна вправа завершується комунікативним завданням, виконання якого здійснюється індивідуально чи в творчих групах. Це може бути написання твору-міркування, складання тез чи розгорнутого плану виступу, редагування текстів, переклад, підготовка лінгвістичного повідомлення за певною темою, добір матеріалу для дискусії тощо.
Доцільно надати студентам методичні поради до виконання цих завдань, зокрема для підготовки до дискусії.
Готуючись до дискусії, необхідно:
1. З'ясувати основні поняття теми, яка дискутується. Перевірити за тлумачним словником, чи правильно ви розумієте їх значення. Випишіть визначення ключових понять.
Визначити для себе, у чому суть проблеми, які положення протиставляються?
Сформулювати і записати стисло (1-2 реченнями) основну думку (тезу) ваших міркувань.
Користуючись запропонованою літературою або власним досвідом, підготувати і лаконічно викласти основні арґументи на користь вашої тези.
Продумати можливі контрарґументи. Підготуватись до їх спростування. Записати їх у формі «питання-відповідь».
Підшукати яскраві, переконливі ілюстрації ваших міркувань (цікаві факти, приклади з художніх, публіцистичних творів тощо).
Нижче наводимо приклади комплексних завдань
Завдання вищого рівня складності
Iваріант.    продолжение

Про що йдеться?
Їх виготовляють, щоб потім подалі сховати. Використавши, їх викидають або передають молодшим. їх масове написання розпочинається перед іспитами і заліками. Деякі учні й студенти не уявляють без них свого життя, особливо на контрольних роботах. Для того, щоб їх сховати від пильних учительських очей, вдаються до неперевірених хитрощів, виявляють дива винахідливості.
1. Відгадайте слово. Визначте його лексичне і граматичне значення. До якої групи лексики за стилістичним вживанням воно належить? Чи мотивованою є ця назва в сучасній українській мові? Встановіть її походження, скориставшись довідковою літературою.
2. Яким способом утворилося слово-відгадка? Виконайте його словотвірний розбір. Накресліть схему його морфемної будови.
З. Випишіть із тексту словосполучення зі зв’язком прилягання, виконайте їх розбір. У яких словосполученнях обидва компоненти — незмінювані слова?
4. Як ви ставитеся до того явища, яке назване словом-відгадкою? Підготуйтесь до дискусії з цього питання: наведіть вагомі аргументи на підтвердження вашої тези і для спростування очікуваних заперечень;
подумайте, якими прикладами з власного досвіду ви проілюструєте свої міркування; дискутуючи, намагайтесь говорити точно, логічно і виразно, добираючи доречні мовленнєві засоби; дотримуйтесь мовленнєвого етикету.
Завдання вищого рівня складності
IIВаріант.
Про що йдеться?
Вони бувають енциклопедичні й лінгвістичні, одномовні й багатомовні; частотні, ідеографічні, зворотні, асоціативні, діалектні тощо. Максим Рильський наливав їх пишним яром, а не сумним проекціям.
1. Відгадайте слово. З'ясуйте його лексичне і граматичне значення. Які ще різновиди лінгвістичних… ви знаєте?
3апишіть їх конкретні назви і прізвища укладачів.
2. Доберіть синоніми до слова-відгадки. Встановіть походження всіх слів цього синонімічного ряду.
З. Визначте спосіб творення і морфемний склад слова-відгадки. Запишіть його фонетичною транскрипцією. Яким звуком закінчується перший склад цього слова, як називається цей варіант фонеми, в яких позиціях він вимовляється?
4. Чи користуєтеся ви тим, що назване словом-відгадкою? Яку роль відіграють вони у сучасному суспільстві? Підготуйте невелике повідомлення про це, адресоване молодшим школярам. Знайдіть незаперечні факти, доберіть яскраві приклади та ілюстрації своєї розповіді, щоб переконати і зацікавити учнів.
Завдання вищого рівня складності.
IІІ Варіант.
У книзі «Рідне слово» (К., 1994) А. Матвієнко стверджує, що українське «джерело» і російське «ожерелье» — це слова-родичі, які походять від давньоукраїнського «жерло».
1. На основі відомих вам знань про чергування голосних і приголосних звуків спробуйте встановити, які ще споріднені з ними слова є в цих мовах. Як, на вашу думку, мотивуються ці назви, яке їх походження?
2. Запишіть слово джерело фонетичною транскрипцією, встановіть відповідність між буквами і звуками. Назвіть орфограми, які є в цьому слові, поясніть написання. Порушення якого фонетичного чергування ми спостерігаємо у формі родового відмінка множини — джерел?
3. Доберіть синоніми до слова джерело, визначте їх типи. Проілюструйте різні значення цього слова, утворивши словосполучення чи склавши речення. Як називається такий вид перенесення значення? Що, а вашу думку, означає слово джерелознавство:
а) наука про витоки підземних вод на поверхню землі;
б) наука про писемні історичні пам'ятки;
в) наука про способи здобування інформації.
4.3а одну хвилину запишіть усі слова — назви асоціацій, які виникають у вас зі словом джерело. Порівняйте ваші записи з тим, що зробили ваші товариші. На основі всього того, що ви дізналися про слово джерело, і, скориставшись довідковою літературою, складіть невеличке лінгвістичне повідомлення про походження, значення і функціонування в мові лексеми джерело.
ІVВаріант.
Очищати рідну мову і разом з тим збагачувати її — це завданя кра (сч, щ) их умів. Очи (сч, щ) ати, не/збагачуючи, часто означає діяти бездушно, тому/що нема ні/чого більш зручного, ніж, відволікаючись від змісту, стежити тільки за висловом. Розумна людина місить і уминає свій словесний матеріал, не/турбуючись про те, з яких елементів він складається, а не/розумному легко говорити чистою мовою, оскільки йому нічого сказати. Йому не/відчути, який жалюгідний сур… гат вживає він замість значного слова, якщо це слово ні/коли не/було для нього живим, тому/що він застосовував його, не/думаючи. Поезія і пристрис… на мова — джерела, з яких вибухне життя слова, і якщо вони в своїх поривах захоплюють і сміття, то воно врешті-решт осяде на дно, а чистий рівчачок потече над ним далі. (Й. Ґете)
1. Прочитайте текст. Які слова і вирази вжиті тут в переносному значенні? Поясніть, як ви їх розумієте? На яких семантичних властивостях слів ґрунтується їх образність? До якого зі слів тексту синонімами є лексеми: ерзац, замінник, фальсифікат? За словником іншомовних слів з’ясуйте значення слів цього синонімічного ряду. Чи є в тексті контекстуальний антонім до цієї лексеми?
2. Спишіть текст, дотримуючись орфографічних норм. Поясніть написання.
Випишіть з тексту дієслова і дієслівні словосполучення зі значенням «мовити». Визначте їх граматичні ознаки.
Виконайте синтаксичний розбір останнього речення.
Чи поділяєте ви думку, висловлену Й. Ґете? Як можуть і чи можуть співіснувати в мові «живі» слова і «сміття»? Славетний митець порівнює живу мову з чистим рівчаком. А з чим би ви порівняли. «чисту», за висловом Гете, мову?
Підготуйтесь до дискусії з питання культури мовлення. Запишіть свої міркування після дискусії у формі твору-роздуму публіцистичного стилю. Доберіть до нього заголовок, епіграф.
Варіант V
"Ви й уявити не можете, як ощасливили мене своїм чудовим перекладом. Прочитавши перші чотири сторінки, я побачив, яка гнучка, співуча у Вашому перекладі українська мова, ніби створена для геніальних гекзаметрів," — писав Карній Чуковський відомому українському поетові-перекладачеві, письменнику з Житомира. Саме завдяки його таланту українці познайомилися з «Одіссеєю» та "Іліадою" Гомера, «Поетикою» Арістотеля, багатьма творами зарубіжної і російської класики. Справжнє його ім'я та прізвище — Микола Хомичевський, але світові він відомий під псевдонімом, що перегукується з назвою нашої найбільшої ріки (так її називали греки).
Назвіть псевдонім цього славетного перекладача. Підготуйте невелике повідомлення «Відомі українські перекладачі».
За словником іншомовних слів з'ясуйте значення виділеного слова. Запишіть відомі вам лексеми цієї тематичної групи. При потребі скористайтесь тлумачним словником, «Словником літературно знаючих термінів» [Лесин В.М., Полинець О.С., К., 1971].
Випишіть з тексту епітети. Які особливості семантики цих слів зумовлюють їх образність? Виконайте їх морфологічний розбір.
Проведіть невеликий експеримент. За 1-2 хвилини запишіть усі означення, що спадуть вам на думку, до словосполучення «українська мова». Порівняйте свої записи із асоціаціями ваших товаришів. Укладіть разом статтю до словника асоціативних означень, розташувавши усі означення за частотою їх називання учасниками експерименту.
Спробуйте свої сили в перекладі на українську мову художнього тексту з російської чи білоруської мови. Наприклад, віршів «Мама».
VIIВаріант.
Про що йдеться?
1. Замість крапок поставте потрібні слова із синонімічного ряду. Чи можлива взаємозаміна кожного із синонімів? Обґрунтуйте відповідь. Яке із слів, на вашу думку, є домінантою синонімічного ряду, тобто стилістично нейтральним і семантичне найширшим? Визначте стилістичну маркованість синонімів. У яких словосполученнях дібрані вами слова вжиті в переносному значенні?
Родинне...;… справжнього кохання; туристські пісні біля...; горить… в печі; сліди… на лісовій галявині; палають… на полонинах; диму без… не буває; підливати масла у...; знести… і мечем; чужими руками… загрібати; гратися з...; між двох...; пройти… і воду; дихати… (Вогнище, полум'я, багаття, вогонь, ватра)
2. Запишіть фонетичною транскрипцією слова вогнище, полум'я, багаття.
У якому зі слів кількість букв і звуків:
а) однакова;
б) букв більше, ніж звуків;
в) букв менше, ніж звуків.
З. Виконайте морфемний розбір слова вогнище, визначте спосіб його творення. Порівняйте це слово за стилістичним забарвленням зі словами селище, явище, носище, дідище. Як ви вважаєте, всі ці слова містять у своєму складі однакові чи омонімічні морфеми? Відповідь поясніть.
4. Назвіть граматичні ознаки слів синонімічного ряду. Яке з них вживається тільки в однині? Поставте запропоновані слова у такі граматичні форми і поясніть правопис відмінкових закінчень: Р. одн., О. одн., Р. мн.
5. Випишіть зі «Словника синонімів української мови» інші слова цього синонімічного ряду. Використайте їх у творі — розповіді або описі на основі власних вражень на одну із тем: «Туристськими стежками», «Осінні барви».
Місце, а також особливості використання комплексних завдань у дидактичному процесі визначаються викладачем залежно від змісту й характеру теми, мети навчальної діяльності, форм її організації (фронтальної, групової чи індивідуальної; самостійної чи колективної) тощо.
Систематичне і цілеспрямоване використання активних прийомів роботи зі словом, зокрема комбінованих тренувальних вправ на різних етапах навчальної діяльності дасть змогу зробити процес набуття лінгвістичних знань, умінь і навичок цікавим, сприятиме формуванню мовленнєвої культури, комунікативної компетенції майбутніх педагогів.
Чим більше у мові синонімів, тим вона багатша, тим більше в ній можливостей для вираження думок і почуттів. «Словник синонімів української мови» в двох томах нараховує близько 9 200 синонімічних рядів. Така щедра синоніміка говорить про те, що українська мова належить до високорозвинених мов.
Використання синонімів виявляє рівень мовної культури людини. Якщо для звичайного носія мови культура мовлення є бажаною, то для вчителя вона є обов'язковою. Тому при підготовці майбутніх фахівців
Українська мова є однією з розвинених мов світу. Про це говорить її багатий словниковий запас, велика кількість. синонімів, антонімів, омонімів тощо. Але найбільшим її багатством фразеологія, оскільки в ній найкраще виявляється національна специфіка мови. Уміло використання стійких мовних зворотів, а також прислів'їв, приказок, примовок, каламбурів, афоризмів тощо збагачує наше мовлення, робить його оригінальним, неповторним.
Зразком наслідування для нас можуть бути твори І. Котляревського, Т. Шевченка та інших класиків, у яких часто трапляється вдало дібраний вислів, який влучно характеризує героїв твору
"Знання фразеології, вміле її вживання є невід’ємною складовою частиною високої мовної культури людини. Фразеологія — це окраса мови і разом з тим могутній стилістичний засіб влучної і дохідливої передачі думки. Тому-то конче необхідно вивчати фразеологію, виробляти навички вмілого користування нею в повсякденній мовній практиці.
Передусім наведені слова стосуються учителя, який постійно перебуває з дітьми, який час бути взірцем для учнів у всьому і, звичайно ж, у мовленнєвій культурі.
Шкільна програма передбачає вивчення фразеологічних зворотів для формування в учнів умінь і навичок використовувати їх у зв'язному мовленні.
З фразеологізмами вони знайомляться ще з дитинства, коли слухають казки, легенди, оповідання, спілкуються з дорослими. Діти повинні знати, звідки до нас прийшли фразеологізми, як вони виникли, тому бажано їм розповісти про те, що фразеологічні звороти виникали у вузьких фахових сферах — з тих конкретних обставин і фактів, що були звичайні для того чи іншого середовища. Наприклад, з мови кравців маємо такі вирази: сім раз одмір, а раз одріж: (не поспішай з вчинком, а спершу обдумай його); білими нитками шито (щось зроблено так, що видно сліди); однією міркою міряти (мати до різних людей однаковий підхід); тріщати по всіх швах (швидко розпадатися).    продолжение

Представники інших ремесел і занять зробили свій внесок у мову, адже джерел творення прислів'їв та приказок е безліч. Вони — в нашому повсякденному житті, в конкретних обставинах, в які доводиться потрапляти, бо основним творцем їх є народ. Щоб вислів був гостріший, виразніший, назване у ньому явище часто набуває крайньої міри вияву — аж до неймовірності. Наприклад: на безриб’я і рак — риба (тобто за браком кращого доводиться обходитися і тим, що є); кому ведеться, тому і півень несеться (про щасливця, якому завжди в усьому таланить); пройти крізь сито й решето (зазнати в житі і всіляких випробувань, набути чималого досвіду); комар носа не підточить (про дуже якісно виконану роботу; не буде до чого причепитися, прискіпатися) і т.д.
Образне переосмислення часто полягає в зіставленні якогось поняття з явищами чи образами, що найяскравіше виражені в певній своїй особливості. Наприклад: у свинячий голос (дуже пізно, несвоєчасно); зуб на зуб не попадає (дуже тремтіти від великого холоду або з переляку); крутитися, як муха в окропі (бути постійно зайнятим, заклопотаним); шовком слатися (виявляти крайню міру улесливості).
Багато давньоукраїнських зворотів оновлюється разом з розвитком мови. В них окремі слова змінилися на нові, життєздатніші, або повністю перекладені відповідно до народної мови. Так, замість держати мир — бути в мирі, допекти до живого — допекти.
Це оновлення зумовлене в основному розвитком і поширенням на всі сфери життя живої народної мови з її образністю, гнучкістю, багатством виражальних засобів. Нові часи відкрили й нове джерело творення як слів, так і фразеології. Тепер фразеологічні словосполучення переходять у мову переважно з книжок, преси, радіо, телебачення. Особливо часто вживаються такі вирази: білі плями історії, політична гра, національна ідея, життєвий рівень, проімперські структури, маємо те, що маємо та ін. Це не прислів'я й не приказки, а звичайні стійкі словосполучення. Вони так часто стали вживатися, що потрапили в категорію так званих постійних — мовних штампів. Спосіб усталених стійких словосполучень, що виражають якесь певне поняття, став тепер «битим шляхом» творення фразеології. А фразеологічні звороти зберігають своє значення у мові, становлячи надійний резерв засобів її образності, яскравості, точності, дотепності.
Звичайно не всі наведені фразеологізми можна використати при розмові з учнями початкових класів. Але вони можуть і повинні розуміти такі з них, як байдики бити, як курка лапою, тримати язик за зубами, вертітися під ногами, пекти раків, знати на зубок, дивитися крізь пальці, кидати слова на вітер, на сьомому небі, попасти пальцем в небо, впасти в око, каші не зварити, хліб від зайця, хліб та сіль, замилювати очі, накивати п'ятами, пасти задніх, взяти ноги на плечі, звертати з дороги, світитися розумом, та ін. Учитель має сказати учням, що це зворот, який у мові стоїть близько до прислів'їв і приказок. «Фразеологічний словник української мови» так тлумачить значення фразеологізму як курка лапою: недбало, неохайно, неакуратно і т. ін. (переважно писати). До цього фразеологізму можна навести ще ряд фразсологізмів-синонімів: зробив курям (курці, людям) па сміх (щоб викликати глузування; з відтінком у значенні — дуже погано); виконав на швидку (скору) руку (руч) (поспіхом, квапливо). Цей синонімічний ряд можна продовжити прислів'ями, наприклад: стук, грюк аби з рук: по роботі пізнати майстра.
Ці фразеологізми можна об'єднати в тематичну групу: застереження — тим, хто виконує роботу недобросовісно, не вдосконалюється в майстерності, працює (пише) поспіхом, незграбно, неакуратно, швидко.
У змісті навчання початкової школи найбільш уживаними є прислів'я із приказки. Ці короткі влучні вислови творилися народом упродовж багатьох століть. Наведемо деякі з них: пташка красна пір'ям, а людина знанням; людина баз Батьківщини — що пташка без пісні; козацькому раду нема переводу; народ скаже — як зав'яже; тяжко знання добувати, зате легко носити; не соромся запитувати про те, чого не знаєш; за науку — цілуй батька її матір у руку; мудрим ніхто не родився, а навчився • книга вчить, як на світі житьта ін.
У підручниках для початкової школи учням пропонують списати. пригадати, завчити деякі прислів'я, приказки, образні вислови, фразеологізми. Поступово фразеологічний словник школяра збагачується. Наприклад: коси косо, поки роси (с.56), коти мороз міцніє, тоді лід товстіє (с.122), де багато пташок, там нема комашок (с.135) (Н.Ф. Скрипченко. М.С. Вашуленко. Буквар. — К.: Освіта, і 997); ходи більше — проживеш довше (с.124), співати з чужого голосу (с.183) (Д.В. Луцик, М.М. Проць, А.С. Савшак, Буквар. — К.: Світ, 1999); на чиїй землі живеш, того й воду п'єш (с.6), велике діло — добре слово (с.22), доброму слову ціни нема (с.35); безмозка курка (с.50) набрати води в рот (с.83); праця прикрашає людину (с.86); людину праця величає (с.94); полохливий зайчик (с.119); мудра голова дбає про хороші слова (с. 206); з'їсти разом пуд солі; накивати п'ятами (с.228); наука в ліс не веде, а з лісу виводить (с.233) (М.С. Вашуленко, О.І. Мельничайко. Рідна мова 3 (2). — К.: Освіта, 1998).
У початковій школі не вивчається розділ «Фразеологія». Учні лише знайомляться з окремими фразеологізмами у текстах та вправах підручників, частину яких ми уже назвали.
Аналіз нині чинного підручника «Рідна мова» для 3 (2) класів (М.С. Вашуленко, О.І. Мельничайко) свідчать, що в ньому досить часто вживаються прислів'я, приказки, скоромовки, сталі звороти, але не подасться їх поділ відповідно до існуючої класифікації. Тематика наведених фразеологічних одиниць різноманітна: наукова діяльність людини; любов до праці; поради для досягнення успіху; любов до природи; уславлення дружби, рідного краю; утвердження сили слова; застереження від ледарства;, схвалення позитивних якостей людини: чесності, правдивості, відвертості, доброзичливості, сердечності; скупість і щедрість людини. Наприклад: вік жити — вік учись, розуму чоловік вчиться цілий вік; тяжко знання добувати, зате легко носити; якщо добре працювати — скрізь успіхи будеш мати; хто в роботі, той І в турботі; хто посіє впору, візьме зерна гору; зима багата снігами, а осінь — снопами; справжні друзі пізнаються в біді; нема друга -шукай а знайшов — бережи; нових друзів май, а старих не забувай; слово чемне кожному прийде; слово — срібло, мовчання — золото; будь господарем своєму слову, лінивий два рази робить, а скупий два рази платить; згаяного часу конем на доженеш; за добро добром платять, лінивому завжди ніколи.
Дослідник В П. Анікін, думку якого поділяємо і ми, влучно передав ' тематичну змістовність прислів'їв: «Прислів'я гніваються, печаляться, сміються, беруть на кпини, веселяться, плачуть, зітхають, стогнуть, кричать, жартують, дотинають, лякають, остерігають, вчать, обурюються — словом, відображають стільки ж почуттів, скільки їх у народу — творця прислів'їв.
Для кращого засвоєння фразеологізмів, прислів'їв і приказок та розвитку образного мовлення учням бажано подавати їх тематично, як це зроблено у навчальному посібнику А.І. Мовчун „Мовні скарби: Вивчення прислів'їв та приказок у школі“ (К,: Либідь. 2000). За цим зразком нами проаналізовано підручник „Рідна мова“ 3 (2) клас (М.В. Вакуленко), в якому виявлено 46 фразеологізмів, на основі яких можна побудувати такі тематичні групи: сидіти без діла, весело проводити час, розважатися, нічого не робити, марнувати час, ледарювати (бити байдики (с.83) обдурювати кого-небудь, хитрувати, приховувати хиби, недоліки (замилювати очі (с.83); поводитися необережно, здійснювати щось небезпечне, не думаючи про наслідки (гратися з вогнем (с.85): відчувати сильний страх перед кимось, чимось, виявляти надмірну обережність (полохливий зайчик (с.119); втікати, швидко кинутися навтіки (накивати п'ятами, С.228); застереження тим, хто вдається до хитрощів, але нічого не вдіє (як не крути, С.228). З дібраними фразеологізмами можна запропонувати різні види робіт учням: дібрати синоніми до поданих фразеологізмів, доповнити тематичну групу. Наприклад: відчувати сильний страх перед кимось, чимось, виявляти надмірну обережність (полохливий зайчик, С.119). До цього фразеологізму можна підібрати ряд фразеологізмів-синонімів: душа в п'яти тікає (раптово відчувати сильний переляк, боятися).
2.2 Робота вчителя початкових класів над збагаченням лексико-фразеологічного запасу в мовленні молодших школярів
Робота над вивченням лексики в школі спрямована на збагачення активного словника учнів, розвиток зв'язного мовлення, вироблення навичок свідомого оволодіння новими словами, уточнення значення і сфери вживання відомих слів.
Щоб успішно розв'язати ці завдання, вчитель повинен сам добре знати словникову систему мови і ті процеси, які в ній відбуваються. Лінгво-дидактичною основою організації роботи над формуванням словникового запасу учнів є лексикологія (розділ науки про мову, який вивчає словникову систему).
У початкових класах лексика як самостійний розділ науки про мову не вивчається. Учні засвоюють лише деякі лексичні відомості, зокрема практично ознайомлюються з прямим і переносним значенням слова, багатозначністю, синонімією й антонімією.
Знання, яких набувають учні, мають стати основою для подальшого удосконалення засобів вираження думок в усному і писемному мовленні.
Із словом як одиницею мовлення учні мають справу з перших днів їх навчання в школі. Ще в період навчання грамоти вчитель пояснює першокласникам значення окремих слів, практично (без уживання термінів) учні спостерігають явище омонімії багатозначності. Саме тут учнів привчають слідкувати за своїм мовленням, правильно вживати слова.
У 2 класі школярі спостерігають за вживанням образних слів і висловів у тексті, зіставляють слова, близькі за значенням.
У 3 класі продовжується спостереження за значенням слів, прямим і переносним, випадками багатозначності й омонімії. Учні мають змогу ознайомитися з синонімами, антонімами, з окремими фразеологізмами.
У 4 класі знання учнів про слово розширюються внаслідок практичного використання різних лексем в усному і писемному мовленні та спостереження за їх уживанням у художніх текстах.
Програма початкових класів не передбачає виділення спеціальних годин на лексичні вправи. Вони повинні проводитися у зв'язку із заняттями з граматики й правопису і включатися як органічна частина цих занять в уроки української мови.
Робота над вивченням лексики має своїм завданням:
збагачення словника учнів, тобто засвоєння нових, не відомих їм. раніше слів чи нових значень відомих слів;
уточнення словника, тобто введення окремих слів у контекст, зіставлення близьких або протилежних за значенням слів, засвоєння багатозначних та емоційно забарвлених слів;
активізацію словника, тобто перенесення якомога більшої кількості слів із пасивного словника (учень знає значення слів, але рідко або й зовсім не користується ними) в активний;
усунення не літературних слів: діалектизмів, жаргонізмів, просторічних і знижених за значенням слів.
Під час виконання вправ із лексики вчитель звертає увагу дітей на яскравість, образність мови народних казок, загадок, прислів'їв, художніх текстів, навчає школярів вибирати потрібне слово для власного висловлювання.
Важливо, щоб учитель у процесі роботи над словником дітей здійснював постійний міжпредметний зв'язок (наприклад, уроків читання і письма, читання і музики та ін.). Це привчає дітей краще вивчати лексичне багатство і стилістичних можливостей рідної мови, сприяє розвиткові загальної мовленнєвої культури. І водночас для роботи над словом, зокрема над багатозначністю чи прямим і переносним значенням, потрібно час від часу відводити окремі уроки, що передбачають для розвитку мовлення. На таких уроках можуть бути і спостереження за художніми текстами, окремими реченнями, і практичні письмові й усні вправи.
Засвоєння величезного лексичного запасу не може проходити стихійно. Однією з найважливіших завдань розвитку мови в школі є впорядкування словникової роботи, виділення основних її напрямків і їхнє обґрунтування, керування процесами збагачення словника школярів.
Готуючись до уроку читання, учитель відзначає для себе, які слова й звороти мови будуть використані для словникової роботи: 2-3 слова, що для більшості учнів можуть виявитися незрозумілими, будуть роз'яснені; 3-4 слова або сполучення намічені для роботи над уточненням їхніх відтінків, емоційних забарвлень, сполучуваності; усі слова, над якими велася робота, будуть включені в переказ або у висловлення самих учнів з питань учителя.    продолжение

Усі напрями словникової роботи можливі в початкових класах лише на практичній основі, головним чином з опорою на текст, без теоретичних введень навіть, як правило, без термінів.
Джерелом поповнення словника учнів є навколишнє середовище, в якому вони перебувають: мова батьків, учителів, товаришів, мова творів художньої літератури, кінофільмів, радіо — і телепередач та ін. Проте відомо, що з побутового мовлення друзів, товаришів, дорослих учні засвоюють часом діалектизми, жаргонізми, просторічні слова. Навіть з мови художньої літератури, теле- і радіопередач учні інколи можуть засвоїти слова, недоречні в дитячому побуті. Тому позитивним і надійним джерелом збагачення словника учнів повинна стати цілеспрямована робота вчителя, в арсеналі якого е твори художньої літератури, тексти підручників, спеціально розроблені лексичні вправи.
Програма початкових класів не передбачає спеціальної роботи над фразеологічними одиницями. Отже, звороти що зустрічаються в художній літературі, повинні роз'яснятися без аналізу їхніх типів і внутрішньої структури.
Вивчення елементів лексики в початкових класах розпочинається з ознайомлення із словом і його значенням. У поясненні значення слова, необхідно керуватися загальними дидактичними настановами, спрямованими на підвищення рівня самостійності і пізнавальної активності школярів.
Завдання вчителя у проведенні словникової роботи полягає в тому, щоб школярі правильно сприйняли незнайоме слово в тексті, зрозуміли це слово з усіма його відтінками, засвоїли і закріпили у процесі виконання різних вправ і, зрештою, вжили його самостійно в потрібній ситуації.
У сучасній методиці існує кілька способів і прийомів пояснення значення слів, їх використання залежить від віку і загального рівня розвитку дітей, характеру пояснюваного слова.
Слова з предметним значенням можна пояснити, скажімо, прийомом демонстрації макета чи малюнка, а слова з абстрактним значенням вимагають інших прийомів.
Для пояснення семантики незрозумілих слів найчастіше вдаються до таких способів:
демонстрація предмета чи малюнка;
використання контексту;
найпростіший словотворчий аналіз;
тлумачення слів (коротке пояснення, використання словника тощо).
Кожен спосіб може бути здійснений одним із кількох різних прийомів залежно від конкретного випадку.
Пояснення значення слова шляхом демонстрації можна здійснити такими прийомами:
а) показ натуральних предметів (дзиґа, бриль, канни, баклажан);
б) показ чучел, макетів, муляжів (тетерук, стриж, шпак); *
в) показ малюнків, діапозитивів, слайдів (акула, окунь, ясен, явір, рись, козуля). Пояснення значення слова шляхом використання контексту здійснюється за допомогою різних прийомів:
а) самостійне пояснення значення слова учнями. Цим прийомом учитель користується тоді, коли прозорий контекст підказує учням значення слова. Так, слово чемно у реченні Чемно вітаюся: «Доброго ранку!» учні пояснюють як «ввічливо», «з повагою»;
б) конкретизація значення слова, поясненого учнями па основі контексту, не зовсім точно. Наприклад, у реченні Періщить дощ, як із відра діти пояснюють слово періщить як іде, ллє. Насправді ж, говорить учитель, періщить — сильно б'є, січе;
в) введення невідомого слова в контекст. Щоб пояснити значення слова гудзик, учитель, зокрема, вводить його в речення. Пальто було застебнуте на всі ґудзики.
Найпростіший словотворчий аналіз учні початкових класів здійснюють під керівництвом учителя, тому що навичками такого аналізу вони володіють недостатньо. Класовод запитує: «Від якого слова утворене пояснюване слово? Чому даний предмет назвали саме так?» Наприклад: очеретянка — пташка, яка живе в очереті, через це її так назвали. Аналогічно пояснюють діти і слова теплохід (той, що рухається за допомогою тепла), самоскид (автомобіль, який сам скидає вантаж), панелевоз (машина, яка возить панелі) та ін. Цей прийом пояснення досить ефективний. Він дає змогу не тільки пояснити значення незнайомого слова, а й показати різницю в значеннях однокореневих, зовні схожих слів-паронімів. Наприклад, дружний (згуртований) — дружний клас, дружна сім'я; дружній (приятельський, схвальний) — дружній погляд, дружня усмішка.
Тлумачення слів — найпоширеніший у шкільній практиці спосіб пояснення значення слів. Користуючись цим способом, учитель вдається до ряду прийомів:
а) розчленування загального поняття на часткові (тканини — це сукно, сатин, ситець, шовк; цитрусові — це апельсини, лимони, мандарини);
б) підведення часткових понять під загальні (цемент, пісок, цегла — будівельні матеріали; муха, оса, гедзь — комахи);
в) розгорнутий опис (колектив — це група людей, зв'язаних спільною працею, спільними інтересами; батьківщина — це країна, в якій живуть народжені в ній люди, що є її громадянами);
г) добір слів-синонімів. До використання цього прийому слід поставитися дуже серйозно. Пояснення шляхом добору синонімів тільки тоді буде ефективним, коли діти добре знають значення слів. Так, слово рубіновий треба пояснити не словами-синонімами багряний чи пурпурний, а знайомим дітям словом червоний;
д) добір антонімів (значення слова темрява стає зрозумілим дітям через зіставлення його із словом світло; слово смуток — через зіставлення із словом радість);
е) пояснення шляхом перекладу з російської мови. В умовах білінгвізму, особливо на території північних і південно-східних говорів, де вплив російської мови досить великий, значення окремих слів можна пояснити з допомогою російських відповідників, а саме: шкарпетки — носки, окуляри — очки, ковзани — коньки;
є) засування значення незнайомих слів за допомогою довідкових матеріалів (тлумачний словник, виноски в читанках).
Пояснення значення одного й того самого слова можна здійснити різними способами і прийомами. Так, значення слова панчохи пояснюється або за допомогою демонстрації предмета чи малюнка, або підведенням часткових понять під загальні (панчохи — це частина одягу), або внаслідок перекладу (панчохи — чулки), чи розгорнутим описом (панчохи — це виріб машинного або ручного в'язання, що одягається на ноги за коліна).
Класовод обирає той спосіб, який найбільше підходить до кожного випадку пояснення слова.
Учні часто плутають пряме і переносне значення слова і тому роблять помилки, вживаючи слова з переносним значенням. Завдання класовода — навчити школярів:
розрізняти пряме і переносне значення слів;
уживати слова з переносним значенням у мовленні.
Щоб упоратися з цими завданнями, вчитель має відвести вправам на спостереження за прямим і переносним значенням слів належне місце у загальній системі вправ з граматики.
З терміном «пряме і переносне значення слова» учні познайомляться в 3 класі. У 1-2 класах вони спостерігають за вживанням у текстах слів з переносним значенням.
Для організації спостереження школярів за вживанням слів із переносним значенням учитель може використовувати той лексичний матеріал, який є у вправах підручників з української мови і пов'язаний із вивченням частин мови (іменника, прикметника, дієслова), а також зустрічається в текстах читанок та дидактичних посібниках.
Ознайомлення школярів із прямим і переносним значенням слова починається із спостереження над спеціально дібраними реченнями чи текстом, яке організовує вчитель.
Зручними у роботі є ті тексти, до складу лексичного матеріалу яких входять прикметники, бо саме вони нерідко вживаються в переносному значенні, виконуючи роль епітетів.
Виділяючи з тексту такі прикметники у сполученні з іменниками, вчитель звертає увагу дітей на переносне значення прикметника, показує на конкретному прикладі вживання цього прикметника і в прямому значенні зіставляє пряме і. переносне значення. Таке зіставлення дає можливість практично показати учням засоби виразності прикметників. Так, пояснюючи переносне значення прикметника шовковий, вчитель пропонує для спостереження за значенням цього прикметника такі речення: Вітер колише управи шовкові (П. Тичина) та У нашої Оксаночки таке хороше вбраннячко: шовкова спідничка, білі черевички (Н. Забіла), Учні виписують словосполучення, до складу яких входить прикметник шовковий. Зіставляючи значення цього прикметника в обох словосполученнях (шовкові трави і шовкова спідничка), учні доходять висновку, що в першому випадку прикметник ужитий не в своєму звичайному значенні, а в переносному. Щоб школярі переконалися в тому, наскільки виразнішим стає мовлення від використання того чи іншого слова, вжитого в переносному значенні, вчитель вдається до порівняння двох речень із нейтральними в одному і образними в другому синонімами: У моєї мами працьовиті руки і У моєї мами золоті руки.
Поряд із вправами, які виконуються під керівництвом учителя, слід пропонувати дітям також завдання на самостійне відшукування у реченнях чи текстах слів — різних частин мови із переносним значенням. Наприклад: спишіть речення, підкресліть слова, вжиті в переносному значенні: Кожна гілка на світанку дзвонить срібною росою. (В. Скомаровський).
З метою формування навичок самостійного вживання дітьми слів із переносним значенням слід пропонувати вправи на заміну прямого значення слів синонімічними словами або виразами, що мають переносне значення (замініть виділене слово словосполученням із дужок: Настала весна (прийшла, стала на порозі, прилетіла на власних крилах), а також вправи на самостійне складання речень із словами у переносному значенні (складіть і запишіть речення із словом сміятися, щоб воно було вжите у прямому і переносному значенні). Такі вправи не тільки збагачують, словниковий запас дітей, а й виховують у них уважив ставлення до слова, розвивають мовне чуття.
Розширенню й активізації словника учнів, розвитку їх мислення сприяють і спостереження за багатозначністю слів.
Робота над вивченням багатозначності слів передбачає: а) усвідомлення учнями того, що слово може мати не одне, а кілька значень; б) точність уживання багатозначних слів у мовленні.
Розпочинаючи опрацювання матеріалу про багатозначні слова, вчитель пропонує дітям для аналізу речення із багатозначними словами. Діти з'ясовують, про які предмети, названі однаковими словами, йде мова. Іншим варіантом такої роботи може бути вивішена таблиця, на якій зображені журавель — птах і журавель — пристрій для набирання води з колодязя, груша — плід і груша — спортивний інвентар, спечений хліб і лан пшениці чи жита. Учні розглядають перші дві пари малюнків і усвідомлюють: назви виникли на основі подібності предметів. Учитель запитує, чи можна до наступної пари малюнків дібрати одну назву. Учні мають записати як спільну назву слово хліб (між цими словами існує внутрішній зв'язок: із жита і пшениці печуть хліб). Отже, в основі багатозначності лежить якийсь зовнішній або внутрішній зв'язок предметів.
Наступна робота над багатозначністю слів передбачаєсамостійне з'ясування учнями значення слів, ужитих в окремих словосполученнях і реченнях. Наприклад, учитель пропонує пояснити значення слова іде в таких реченнях: Людина іде (пересувається). Літак іде на посадку (летить). Урок іде (триває). Дощ іде (ллє) і под.
Для розширення словника дітей вчитель передбачає і вправи творчого характеру, як-от: скласти речення, у яких слово носик було б ужите в різних значеннях; описати предмети, назвою яких є багатозначне слово (земля, клас, голова та ін).
Усвідомлення природи багатозначних слів готує учнів до засвоєння явища омонімії. Із словами-омонімами учні практично знайомляться ще в період навчання грамоти (ключ, лист та ін.). У наступних класах учні продовжують спостерігати за новими для них словами-омонімами (без термінів). Робота над вивченням омонімів має на меті:
усвідомлення учнями того, що окремі слова, які однаково звучать, мають її різне значення;
точне вживання однозвучних слів у мовленні.
Ознайомлення учнів із словами, які однаково звучать, але мають різне значення, починається в період навчання грамоти. Вчитель може використати малюнки букваря,. на яких зображені, наприклад, коса (дівоча і знаряддя праці), котики (на вербі і кошенята) чи лист (дерева і поштовий). Називаючи зображені предмети одним і тим же словом, діти переконуються в тому, що різні предмети можуть мати однакову назву.
Активізація словника — це використання нових слів, висловів у власному мовленні дітей. Активізація словника може здійснюватися шляхом пояснення значення слова учнями, введення слова у словосполучення і речення в усному і писемному мовленні.
Активний, словник людини завжди вужче загального обсягу слів, що розуміються, і різниця між другим і першим складає словник пасивний. Активізацією в методиці називають переклад слів з пасивного словника в активний, тобто вживання нових слів у власній мовній практиці — у бесіді, у реченнях, що складаються, у переказі і розповіді, у письмовому викладі і творі. Кінцева мета словникової роботи в тім і складається, щоб активізувати максимальна кількість засвою вальних слів, навчити використовувати їхній правильно, доречно, навчити вибирати єдино необхідне слово. Відомі наступні форми активізації словника:    продолжение

1. Складання словосполучень з потрібними словами.
Наприклад, вивчаючи звуки [с] [с’] і букву с, в межах цього завдання доцільно провести таку вправу:
Доберіть слова ознаки до поданих слів.
Сонце— ясне (тепле, привітне, модне).
Стежка— вузька (довга, звивиста, польова).
Струмок— дзвінкий (веселий, холодний, чистий).
Як бачимо, в такій вправі нове слово, що ми активізуємо виступає в різних сполученнях, у різних варіантах. Така робота не тільки активізує слово, але і поглиблює його розуміння.
2. Складання речень із заданими словами або з одним заданим словом. Учня пропонується скласти речення зі словом колектив; зі словами могутній і прекрасний після читання розповіді зі словом посміхнувся. Складається по кілька варіантів речень із заданими словами, до того ж можливі елементи змагання.
Активізація слів способом складання речень практикується як на уроках читання, так і на уроках мови, а також у процесі інших робіт, включаючи позаурочні. На уроках мови з задачею активізації словника сполучаться задачі активізації граматичних форм: наприклад, складається речення, де потрібно ужити слово в заданому відмінку, якщо цей іменник, у заданому часі й особі, якщо це дієслово. Таким самим способом активізуються слова з різними префіксами, суфіксами (наприклад, скласти речення зі словами висловити, пророчити, переказати, підказати, розповісти).
3. Близький до тексту переказ прочитаного з використанням найважливішої лексики і фразеології оригіналу. Переказ., з одного боку, повинний бути самостійним, у іншому випадку він перетвориться в механічне зазубрювання тексту. З іншого ж боку, переказ допомагає активізувати лексику; отже, у ньому повинні вживатися слова й звороти мови, ужиті автором. Перше завдання вирішується уведенням творчих завдань, вибіркового і стиснутого переказу. Що ж стосується другого завдання, то вчитель, готуючись до уроку, намічає ті слова і сполучення, відтворення яких він буде жадати від учнів. Природно, що в ході бесіди і роботи над текстом на ці слова і вираження звертається більша увага.
Практика показує, що достатня самостійність переказу забезпечується при відтворенні 40% лексики оригіналу. При цьому не слід забувати, що в чи тих значеннях, у чи тих сполученнях вони ужиті. Установлено, що найбільше важко відтворюються слова, що мають відтінки значень, емоційними фарбуваннями й іншими стилістичними характеристиками. Нейтральні, невиразні слова засвоюються і відтворюються школярами легше. Отже, у процесі підготовчої роботи до переказу варто готувати учнів до подолання типових утруднень.
4. Розповіді за спостереженнями, по картинах і інші твори різних типів з використанням так званих опорних слів, тобто заданих для обов'язкового вживання. Ці вправи зводяться до того, щоб учні обов'язково ужили у своїх розповідях і творах необхідні слова, або засвоєні в процесі підготовки до розповіді і твору, або навіть записані вчителем на дошці перед початком письмової роботи.
Таким чином, система словникової роботи полягає в тому, щоб слово було школярем правильно сприйнято в тексті, зрозуміло з усіма його відтінками і фарбуваннями, засвоєно, тобто ввійшло б у його словник і відтворювалося в потрібних випадках, щоб воно пройшло через спеціальні вправи, у яких поглиблюється його розуміння, засвоюється його сполучуваність, підготовлюється його вживання, і, нарешті, щоб воно було ужито школярами самостійно у власних висловлюваннях.
Знання фразеології, вміння її вживати є невід'ємною складовою частиною високої мовної культури людини.
Фразеологія — це окраса мови і разом з тим могутній стилістичний засіб влучної і дохідливої передачі думки. Тому конче необхідно вивчати фразеологію, виробляти навички вмілого користування нею в повсякденній мовній практиці.
Усі, хто володіє українською мовою, повинні знати й фразеологію, уміти користуватися нею.
Мудрість народу, його світогляд, віковічний досвід — все зберігається в мові. Скільки в мові кожного народу своєрідних влучних висловів, зворотів, що містять в собі цілі поняття, образи, скільки усталених виразів, що випромінюють любов і гнів народу, його розум і віру!
Варіативність фразеологізмів визначається мовною традицією і допускається далеко не у всіх випадках. Так, не можна сказати «з'їсти пса», замість "з'їсти собаку", "лупцювати байдики", замість "бити байдики".
Робота над фразеологізмами як засобом увиразнення мовлення молодших школярів можлива за умови посилення комунікативного й функціонального підходів до вивчення теоретичного матеріалу з фразеології; системного збагачення фразеологічного словника спеціально дібраними групами фразеологізмів:
а) відповідно до тем з розвитку зв'язного мовлення;
б) до змісту навчальних предметів;
в) відповідно до їх походження та класифікації (фразеологічні зрощення, єдності, сполучення).
Для різних етикетних ситуацій — привертання уваги, знайомства, привітання, звертання, рекомендування, запрошення, подяки, компліменту, прощання — існують свої набори мовних засобів, які кожен учитель, за наявної упорядкованої системи дидактичного матеріалу, може з успіхом використовувати в навчально-виховному процесі з молодшими школярами на уроках мови та читання у початковій школі.
Робота над фразеологізмами як засобом увиразнення мовлення учнів буде ефективною за умови, якщо вона проводиться у процесі опрацювання всіх розділів програми («Лексика» — пряме і переносне значення слів, фразеологічні синоніми та антоніми; «Частини мови» -більшість стійких фразеологічних словосполучень групується навколо найуживаніших у нашій мові слів: іменників, дієслів, окремих числівників; «Речення» — членом речення можуть бути не тільки окреме слово, а також стійкі звороти мови, лексичне значення яких сприймається як неподільне ціле; «Текст» та «Мова і мовлення» та ін.). Система вправ до кожного розділу дасть змогу збагатити усне та писемне мовлення школярів, уточнити та поповнити фразеологічний словник, залучити фразеологізми до активного словника учнів.
Курс української мови в початкових класах вміщує й розділ «Мова і мовлення». Під час його опрацювання особлива увага надається виробленню в учнів навичок культури мовлення та спілкування з використанням фразеологізмів.
Успішність процесу формування особистості молодшого школяра значною мірою залежить від рівня розвитку його мовлення. Логічно чітке усне й писемне образне мовлення є показником не лише розумового розвитку дітей початкових класів, а й культури їх мовлення.
З метою удосконалення цих якостей особистості в учнів 1-4 класів необхідно на уроках рідної мови значну увагу приділяти вивченню лексики у роботі над будь-якої мовною темою, а також вивчати фразеологізми, розуміння яких сприяє виявленню та удосконаленню потенційних можливостей школярів початкових класів.
Наші спостереження за уроками мови та читання у початкових класах шкіл м. Бережан свідчать, що робота з фразеологізмами переважно проводиться епізодично або й зовсім не проводиться.
Майбутньому вчителеві потрібно пам'ятати, що лише цілеспрямована робота з фразеологізмами може дати позитивні результати у піднесенні культури мовлення, ефективного розвитку в учнів уміння аналізувати матеріал, порівнювати, доводити правильність власної думки та відстоювати її.
Аналіз змісту навчання, закладеного у підручнику з читання (автори О. Савченко, Н. Скрипченко, Н. Волошина) свідчить про те, що третьокласників потрібно ознайомити з таким фразеологічним мінімумом:
Аж земля гуде; аж поки віку; ані ліку, ані віку.
Бабине літо; без кінця і краю; берегти, як зіницю ока; бити тривогу; битися на смерть; блискавкою майнути; бог мені свідок; боятися, як торішнього снігу; брати мої и на плечі; брати собі на думку; брехати у живі очі. В могилу дивитися; в морі не тоне, в огні не горить; в огні не горить, в воді не тоне; в сніг вибиратися; в серце запало; верх брати; весь свій вік; вечірня зіронька встає; випередив час; від страху ледве живий; від усього серця: відчай охопив; вік ізвікувати; вісточку подати; вогонь загуляв; води в рот набрати; всі аж ахнули; всі очі видивитися; всі як один. Головонькою своєю лягати; гомін лине. Ґав ловити.
Давати ногам знати; давати ногам ходу; де не візьмись; дістанеться на горіхи; до душі; до серця браги; довіку жити; доводити до ума; доводити кінець; досвітня пташинка (рання пташка); другого такого немає в цілому світі; думки не йдуть з голови; дурний хліб їсти; дух перехопило; душа покинула тіло; життя не було.
З-під землі дістане; з-під носа; з давніх-давен; з діда-прадіда; з пам'яті вилетіло; з усіх боків; за сімома горами, за сімома ріками; за царя; за шаблю братися; зайшовся реготом; защеміло серце; заяча душа; зі страху тремтіти; знайшов вічний спокій; зник, як вода змила; золоте серце; зробити, все одно, що води іспити; зроду — віку.
Іди собі з Богом; іти світ за очі.
Й духу не чути; йде поголос.
Ким він тільки не був; кишка тонка; коли мій дід безштанців ходив; комар носа не підточить; кривитися, як середа на п'ятницю; крила виросли; куди не кинь, усюди клин; купувати кота в мішку.
Ласий шматок; легка рука; легкий хліб; легко на душі, легко на серці; ледве дух переводити; ледве ноги волочити; лиха зазнавати; лице поповніло; лише на словах лоби поголити; люди гинули, як мухи.
Мало каші з'їв; материнська мова; мати на увазі; мертвий сон; між людьми піти.
На думку спадати; на ноги зірвався; на очах у (когось); на світ білий; на серці мулько; на цілу версту; наклав головою; наче вдруге на світ народився; наче тінь ходить; не бери гріх на душу; не так склалося, як гадалося; ні душі; нічого не тямить.
Обранець долі; оком закидати; оком не проглянути; остання воля; очей не відірвати; очей не зводити; очей у сірка позичати; очі (на щось) відкривати; очі розкривати.
Падає з рук; переповнилася чаша терпіння; підноситись до зір; піймав Бога за бороду; пішов щастя шукати; побілів із лиця; пошився у дурні; припадати до вподоби; припала до серця; приходити до тями; промчати кулею; прославити у віках.
Робота кипить; рука руку миє; руки на себе накладати.
Сам собі не милий; сам собі, як палець; світла голова; світу божого не бачити; серце завмирає; сила-силенна; скажи на милість; скільки себе пам'ятаю; сліду не залишилося; слізьми слова приливати; слова жодного не проронити; слова не міг вимовити; слово честі; слуху не чуть; сльози набігли; смерть зустрічати; сміхом заходитися; солодка земля; спину гнути; спом’янеш моє слово; ставати в пригоді; старого й молодого, і доброго, й лихого; стати на (чиємусь) боці; стояти на своєму; суд Соломона; сумніви мучать.
Та був таки; тільки тою й треба; тільки його й чекати; тільки уві сні мріяти; топтати ряст.
Ум надзвичайної сили.
Хоч під греблю; хоч плач.
Цур тобі.
Часто й густо; чого тільки не робив; чорна робота.
Шага мідного не вартий; швидкий на язик; шукати по цілім світі.
Що не день, що не година.
Я не я буду, якщо..., як билина підрізана; як білка в колесі; як горох при дорозі, хто не йде, той скубне; як на гріх; як на лихо; як пішов — так пропав; як риба об лід; як сніг на голову; як стріла; як хмара.
Майбутні учителі повинні пам'ятати, що у процесі роботи з фразеологічними виразами учні повинні бачити ознаки подібного та відмінного між фразеологізмами і словами, розуміти цілісне смислове значення фразеологізмів, добирати синоніми та антоніми до фразеологічних одиниць, а також пересвідчитися у доцільності використання фразеологізмів в усному мовленні та художніх творах для дітей.
При вивченні фразеологізмів у дітей формуються уміння і навички:
знаходити фразеологізми у текстах, живому мовленні, тлумачити їх значення;
відрізняти фразеологізми від омонімічних їм не фразеологічних сполучень;
підбирати до фразеологізмів словесні й фразеологічні синоніми, антоніми (зі словником або самостійно).
Дітям подобається перетворювати вільні словосполучення у фразеологізми, з'ясовувати джерела фразеологізмів (висловлювання визначних осіб, художні твори, приказки та прислів'я. .), поєднувати фразеологізми у тематичні групи.
Формулювання вмінь та навичок, спрямованих на розуміння й використання фразеологізмів в усному та писемному мовленні, забезпечується системою вправ, які передбачають засвоєння смислових значень фразеологізмів, їх граматичної будови та стилістичного забарвлення.    продолжение

Пропонуємо для прикладу систему роботи з кількома фразеологізмами, якою передбачено формування початкових умінь та навичок розрізнення й сприйняття цілісних фразеологічних одиниць як семантико-граматичних утворень.
І. Бабине літо
Значення: Павутиння, що літає в повітрі в теплі осінні дні. Теплі сонячні дні на початку осені.
В художній літературі:
Бабине літо до Петра тілько (укр. прислів'я).
День був ясний, сонячний та теплий.
Починалося бабине літо (І. Ле).
Довгими журавлиними ключами літо вже одлетіло у вирій.
Рожевощока осінь, як справжня господиня, почала наводити лад: позолотила гаї й діброви, запросила в гості ранкову прохолоду з густими туманами. Саме на цю пору припадає «молоде» бабине літо
(Скуратівський В. «Що край-то звичай»).
Літо бабине, бабине літо...
Серце чує осінні путі.
Хтось заплутав зажурені віти
Дайте відповіді на запитання:
Коли починається і як довго триває цей період осені?
Чому так називається цей період? Спробуйте самостійно пояснити цей фразеологізм.
Яке з пояснень походження фразеологізму «бабине літо» вам подобається найбільше?
Складіть з цим зворотом речення.
ІІ. Брати ноги на плечі
Значення. Тікати, бігти, іти геть.
Швидко збиратися, рушати куди-небудь.
Прискорювати ходу, дуже поспішати.
У художній літературі:
Тоді, Андрюшко, і тобі треба брати ноги на плечі (Панч). Вона ноги на плечі та й пішла за Дін, і матір покинула, і батька.
(Г. Барвінок).
Як куди швидко треба терміново (листа) або телеграму, так я ноги'на плечі і прудкіше за машину доставлю (О. Іваненко).
Синонім: братися в нот.
Поєднайте частини прислів'їв, поясніть їх значення. Яке з них близьке до фразеологізму «брати ноги на плечі»?
Тихіше їдеш — ніж добре йти
Як біжиш, дивись під ноги; далі будеш краще погано їхати; хоч грошей не найдеш, так носа не наб'єш
III. Йти світ за очі
Значення: Йти хто зна куди;
йти невідомо куди;
йти туди, куди люди не ходять.
В художній літературі:
Покину я хазяїна, піду світ за очі (Українська народна казка «Дружні
звірі»).
Мені здасться, я краще піду світ за очі, — сказало каченя
(Андерсен Г. — К. "Гидке каченя").
Синоніми: куди очі поведуть; куди ноги понесуть; куди очі дивляться
Прочитай те фразеологізми зі словом очі. Складіть з ними речення. Відкрити очі. Виплакати очі. Заплющити очі. Оком не моргнути. Замилювати очі.
IV. Цур тобі (пек тобі)
Значення: хай (нехай) йому (їй, їм) цур.
Уживається для вираження незадоволення ким-, чим-небудь, несхвалення чогось з побажанням позбутися когось, чогось, не мати з ним справи.
Замініть цей вираз більш вживаними словами і введіть їх у складені вами речення.
Цілеспрямована робота над фразеологізмами на уроках мови та читання у початковій школі допоможе дітям зрозуміти цінність і красу народної мудрості. Молодші школярі поступово вчитимуться використовувати фразеологізми, удосконалюючи образність мовлення, підвищуючи культуру його у процесі навчання.
Висновок
Удосконалення культури мовлення — з найважливіших завдань фахової підготовки майбутніх вчителів початкових класів. Їхнє мовлення має бути відповідне сучасними нормами, тобто правильне, багате, чисте, дохідливе, зрозуміле, молодшим школярам.
У вступі визначено об’єкт, предмет, мету, завдання дослідження відповідно до теми «Формування лексико-фразеологічних норм в усному і писемному мовленні майбутніх учителів початкових класів».
У І розділі «Культура мовлення як науково-методична проблема сказано, що мовленнєва культура вчителя найважливіший аспект його успішної фахової діяльності». Як відомо, культури мовлення треба дотримуватися на всіх уроках, бо саме в початковій школі закладаються основи комунікативних умінь і навичок учнів. Це є запорукою їхнього подальшого успішного навчання. Школярам насамперед треба прищепити любов і повагу до рідного слова, сформулювати такі якості мовлення, як правильність багатство, чистоту мовлення. Для цього запропоновано шляхи і способи їх формування.
У ІІ розділі «Формування лексики фразеологічних умінь і навичок у мовленнєвій діяльності майбутніх учителів початкових класів» розкрито методику роботи над збагаченням словникового запасу студентів (майбутніх вчителів початкових класів). Тут також вказано, як треба проводити заняття з молодшими школярами щодо засвоєння української лексики і фразеології. На основі аналізу чинних підручників визначено, які лексеми і фраземи треба вивчати в початкових класах на уроках рідної мови і читання. Сформувати комунікативні уміння на лексико-фразеологічному рівні можна шляхом постійного вивчення науково-методичних розвідок, роботи зі словниками різного типу, читання кращих літературних творів та ін.
У додатку подано, як взірець, типові завдання, що формують правильність фахового мовлення майбутнього вчителя на лексичному рівні.
Матеріали дослідження можна використати у практичній діяльності вчителів початкових, а також для написання курсових робіт, методичних рекомендацій.
Список використаної літератури
1. Антисуржик / За заг. ред. О. Сербенської. — Львів, 1994. — 149 с.
2. Бабич Н.Д. Лінгво-психологічні основи викладання і вивчення мови. -Чернівці, 2000. -175с.
3. Бабич Н.Д. Основи культури мовлення. — Львів, 1990. — 231 с.
4. Бабич Н.Д. Сила мовленого слова. — Чернівці, 1996. — 176 с.
5. Батут А.И., Борисюк І.В., Олійник Г.П. Інтонація як засіб мовноїкомунікації. — К., 1980. — 244 с.
6. Ботвина Н.В. Офіційно-діловий та науковий стилі української мови. — К., 1998, -190с.
7. Буялъський Б А. Поезія усного слова. — К., 1969. — 264 с.
8. Взаємодія усних і писемних стилів мови /За ред. М.М. Пилинського. — К., 1982. — 180 с.
9. Винницький В.М. Наголос у сучасній українській мові. — К., 1984. -160с.
10. Волкотруб Г.П. Практична стилістика сучасної української мови: Використання морфологічних засобів мови. — К., 1998. — 176 с.
11. Волощак М. Неправильно — правильно: Довідник з українського слововживання. — К., 2000. — 128 с.
12. Ганич Д.І., Олійник 1.С. Словник лінгвістичних термінів. — К., 1985. — 360с.
13. Головин БЛ. Основы теории речевой культуры: Уч. пособие. — Горький,1977. -64с.
14. Головин Б.Н. Основы культуры речи. — М., 1980. — 235 с.
15. Гончар О.Т. Нашій мові — жити // Літ. Україна. — 1989. — 2 листоп. — №44. — С.1.
16. Гуц Л.М. Синтаксична синоніміка як один із засобів мовної експресії // Укр. мова та літ. в шк. — 1973. — № 6. — С.36-41.
17. Дзюбишина-Мельник Н. Ще один стиль української літературної мови // Культура слова: Респ. зб-к. — Вип.45. — 1994. — С.14-20.
18. Ділова українська мова / За заг. ред. Бабич Н.Д. — Чернівці, 1996. — 276с.
19. Дорошенко С.І. Основи культури і техніки усного мовлення: Навчальний посібник / Харків: «ОВС», 2002. -144с.
20. Єрмоленко С.Я. Стилістичне значення порядку слів // Укр. мова і літ. в шк. — 1972. — №8. — С.29-38.
21. Єрмоленко С.Я. Синтаксис і стилістична семантика. — К., 1982. — 210с.
22. Єрмоленко СЯ. Стилістика сучасної української літературної мови в контексті слов'янських стилістик. // Мовознавство. — 1998. — № 2-3. — С.25-36.
23. Жанри і стилі в історії української літературної мови. — К., 1989. — 284 с.
24. Їжакевич Г.П. Взаємодія стилістики мови і стилістики мовлення // Теоретичні проблеми лінгвістичної стилістики. — К., 1972. — С.33-47.
25. Караванський С. Секрети української мови. — К., 1994. — 152с.
26. Каравансъкий С. Пошук українського слова, або Боротьба за національне «я». — К., 2001. — 238 с.
27. Карасьов М. Мистецтво художнього читання. — К., 1965. — 146 с.
28. Кацнельсон С.Д. Типология языка и речевое мышление. — Л., 1972. — 216с.
29. Коваль А.П. Культура ділового мовлення. Вид.3-те. — К., 1982. — 287 с.
30. Коваль А.П. Практична стилістика сучасної української мови. Вид.3. — К., 1987. -351с.
31. Кожин А.П., Крылова О.А., Одинцов В.В. Функциональные типырусской речи. — М., 1982. — 223 с.
32. Кони А. Ф.18 советов лекторам // Наука и религия. — 1965. — № 5. — С.7-9.
33. Кононенко В.І. Сила слова. — К., 1976. — 115 с. з іл.
34. Корніяка О. Мистецтво ґречності. — К., 1995. — 94 с.
35. Короткий словник синонімів української мови/ За ред.П.М. Деркача. — К., 1993.
36. Кохтев Н.И., Голуб И.Б., Салганик Г.Я. Практическая стилистика.
37. Кошачевсъкий С.С. Техніка мови. — К., 1963.
38. Культура української мови: Довідник. — К., 1990. — 302 с.
39. Левин А. Лектор и аудитория. — М, 1964. — 119с.
40. Леонова М.В. Стилістичні помилки та їх характер // Укр. мова та літ. в шк. — 1972. — № 5. — С.75 — 78.
41. Леонтъев АА. Язык, речь, речевая деятельность. — М., 1969. — 214с.
42. Майданова Л.М. Очерки по практической стилистике. Для студентов-журналистов. — Свердловск, 1987. — 183 с.
43. Матвіяс Іван. Варіанти української літературної мови. — К, 1998. — 162 с.
44. Мова і культура / Відп. ред.В.М. Русанівський. К., 1986. — 184 с.
45. Мовчан П. Мова — явище космічне // Літ. Україна. — 1989. — № 46. — 16 листоп. — С.2...
46. Муромцева О.Г., Жовтобрюх В.Ф. Культура мови вчителя. — Харків, 1998. — 206 с.    продолжение

47. Непийвода Н. Мова української науково-технічної літератури (функціонально-стилістичний аспект). — К., 1997. — 303 с.
48. Николаева Т.М. Жест и мимика в лекции. — М., 1972. — 37 с.
49. Орфоепічні норми та їх значення // Сучасна українська літературна мова: Фонетика / За ред.І.К. Білодіда. — К., 1969. — С.370-401.
50. Перебийніс B. C. Методи дослідження стилістики мови і стилістики мовлення // Теоретичні проблеми лінгвістичної стилістики. — К., 1972. — С.47-70.
51. Передрій Г.Р. Вимова деяких слів із звуком [й] // Укр. мова і літ. в шк. — 972. — № 8. — С.83-85.
52. Пилинський М.М. Мовна норма і стиль. — К., 1976. — 287 с.
53. Пономарів О. Культура слова: Мовностилістичні поради. — К., 1999. — 239с.
54. Редько Ю.К. Відмінювання, правопис і наголос українських прізвищ // Про культуру мови. — К., 1964. — С. 199 — 209.
55. Редько Ю.К. Довідник українських прізвищ. — К., 1968.254с.
56. Рильський М. Вечірні розмови. — К., 1964. — 272 с.
57. Синиця І.О. Психологія усного мовлення. — К., 1974. — 206 с.
58. Скрипник Л.І. Фразеологія української мови. — К., 1973. — 280с.
59. Словник іншомовних слів / За ред.О.С. Мельничука. — Вид.2. — К., 1985. — 966с.
60. Словник української мови: В 11т. — К., 1970-1980.
61. Словник труднощів української мови /За редакцією С.Я. Єрмоленко. -К., 1989
62. Словник паронімів української мови / За ред. Д.Г. Гринчишина і О.А. Сербенської. — К., 1986
63. Сулима М. Проблема літературної норми в українській мові. // «Шлях освіти», 1928. -№ 4. — с.132-141
64. Сухомлинський В.О. Сто порад учителеві. — К., 1988. — 304 с.
65. Сучасна українська літературна мова. Лексика і фразеологія /За ред. Т.К. Білодіда. — К., 1973. — 439 с.
66. Сучасна українська літературна мова: Стилістика / За ред.І.К. Білодіда. — К., 1973. — 588с.
67. Українська мова: Енциклопедія. — К., 2000. — 750 с.
68. Українська мова: Енциклопедія / Редкол.: В.М. Русанівський та ін. К/Українська енциклопедія, 2000. -500с.
69. Українська літературна вимова і наголос. Словник-довідник. — К., 1973
70. Український правопис. — Вид.5 — К., 1995. — 236 с.
71. Ушинський К.Д. Вибрані педагогічні твори: У 2 т. — К., 1983. — Т.2. — 359с.
72. Чак Є.Д. Складні випадки вживання слів. — К., 1984
73. Чередниченко І.Г. Нариси з загальної стилістики сучасної української мови. -К., 1962. -495с.
74. Чмут Т. Культура спілкування. — Хмельницький, 1996. — 346 с.
75. www: libertium.net / indekx.html
76. ttp: // www: magister/msk.ru/librarary
Додаток
Завдання 1. Як Ви розумієте точність мовлення?
Завдання 2. Які частини мови найчастіше вступають у відношення паронімії? Випишіть з наведених пар пароніми за частиномовною приналежністю.
Абонент, абонемент, великий, величезний, прощання, прощення, радник, порадник, контакт, контракт, загартування, загартовування, диктант, диктат, опинитися, опинятися, сусідній, сусідський, складний, складений, складовий, лірик, лірник, розповісти, розповідати.
Завдання 3. Випишіть у першу колонку однокореневі пароніми, а у другу — різнокореневі.
Боцман // лоцман, будівельник // будівник, вимисел // домисел, досвід // дослід, група // трупа, легіон // регіон, мимохіть // мимохідь, орден // ордер, пломінь // промінь, текст // тест, шторм // штурм, світило // світоч, прописка // приписка.
Завдання 4. Користуючись словником, поясніть різницю у значенні таких слів паронімів:
Буланий // булатний, винахідливий // винахідницький, водний // водяний // водневий, виголошувати // проголошувати, виділяти // приділяти, затверджувати // утверджувати, формувати // формулювати, класний // класовий, лікарняний // лікарський, тафта // тахта, багатир // богатир.
Завдання 5. Подані слова-омоніми введіть у словосполучення, які розкривали б їх значення.
Годитися, задирати, заживати, займатися, закушувати, засипати; запускати, засідати, засновувати, косити, курити, накидати; наривати, наставляти, натоплювати, недосипати, облазити, попускати; пустувати, розривати, скресати, стигнути, топити, точити, чинити.
Завдання 6. Випишіть із тлумачного словника значення поданих слів. З'ясуйте, як вони називаються.
Запал — запал, заклад — заклад, задихатися — задихатися, зараз — зараз, домовина — домовина; верхи — верхи, вигасати — вигасати, вигода-вигода, поверх — поверх, вигідний — вигідний.
Завдання 7. У реченнях, наведених нижче, з'ясуйте значення омонімів та способи їх творення.
1. Тут прав не той, хто просто прав, а той, хто має більше прав. 2. Пострибали жабки в став, сірий вовк тремтіти став. 3. Ох, не хотілося ледарю відставки: так важко відмовлятися від ставки. 4. Підлеглих полюбляв — зручних, гнучких, покладистих — з ручних! 5. Що заміняє розуму палати? Любов'ю до начальства слід палати. 6. Думки собі позичав у видатних умів — і за свої майстерно їх видати умів. 7. Коли він вносив власну пропозицію, лише про власну думав він позицію. 8. Колись, було, це звалище квітучим лугом звали ще. 9. Хто не здатний на дії — бога творить з надії. 10. Адам питався Єви: «Ви вже покинули мене, а чи ще десь тут є ви?». 11. Виходить вшосте заміж… І де Аллу примусить доля зупинить невпинний пошук ідеалу? 12. Лежачий камінь не котивсь з гори, якщо не мав на те він вказівок згори. 13. Владу впевнено тримав: кумів-замів аж три мав. 14. Крива пряму завзято викрива: погляньте лиш на себе: Ви — крива. 15. Напевно, ще віки стоятиме це мур: все бачить, усе зна — і ні мур-мур. 16. Гнат до Вірки, Гнат до Вірки — аж ламаються одвірки. 17. Щоб не ущемляти жіночих прав, і не куховарив він, і не прав.
Завдання 8. Поясніть значення омонімів у поданих словосполученнях: високий бал — — новорічний бал; цікаві кадри — висококваліфіковані кадри; довгі коси — гострі коси; добра мати — добре мати; зламаний гриф — нечіткий гриф — професійний гриф; наголошений склад — торговельний склад.
Завдання 9. Введіть у текст словосполучення, які в одному випадку були б вільними, а в іншому — стійкими.
Прикусити язика, розплутати клубок, кидати якір, опинитися за бортом, стукати у двері, поставити крапку.
Завдання 10. Поясніть використання у тексті парних синонімів. Яка їх стилістична функція?
I.1. До втоми, до сльозинок на щоці про мене будеш думати-гадати (В. Ткаченко). 2. Я не можу, не можу спинити його, що, мов чорная хмара, на мене йде, що, мов буря, здалека шумить-гуде (І. Франко). 3. Снігом-завірюхою доріженьки у полі замітає (М. Кравченко). 4. Реве-гуде негодонька, негодоньки не боюся, хоч на мене пригодонька, та я з нею не журюся (Леся Українки). 5. Рядом дивних утіх, роєм мрій дорогих тягне-вабить він дух твій відважний (Дніпрова Чайка).
II.1. Всім гордим-пишним честь була і слава, зневаженим-ображеним — погорда. 2. У чорную хмару зібралася туга моя, огнем-блискавицею жаль мій по ній розточився. 3. Промчалась та буря-негода палка надо мною, але не зломила мене, до землі не прибила. 4. Як я тебе згадаю, у грудях серце з туги-жалю гине. 5. Народ наш, мов дитя, сліпеє зроду, ніколи світа-сонця не видав. 6. Вчора грало-шуміло воно (море) при ясній, спокійній годині. 7. Ти чуєш, як бринить струна якась тремтяча? Тремтить-бринить, немов сльоза гаряча, тут, в глибині (Леся Українка).
Завдання 10. Перепишіть речення. Охарактеризуйте їх стилістичну приналежність. Які стильові ознаки це підтверджують? Яка роль у них відведена синонімам?
1. Краще в ріднім краї милім полягти кістьми, сконати, ніж в землі чужій, ворожій в славі й шані пробувати (М. Вороний). 2. Усі діти як діти, — граються, бавляться тихо, лагідно (В. Винниченко). 3. Взаємодія споріднених літературних мов, літературні контакти, передусім міжслов'янські зв'язки у період національного відродження відчутно збагатили лексичний склад української мови.
Завдання 12. Знайдіть у наведених реченнях вульгаризми, поясніть їх стилістичну функцію.
1. Хомиха з рогачем присікалась: «Вилазь! вилазь, личино зла!» (Л. Боровиковський). 2. О сучі ви сини! Ну що б було мовчати (С. Писаревський). 3. Оце тобі, — вражий сину, од нас дякування, що терпіли ми од тебе всякі глузування. 4. Оце тобі, сучий сину, за тії уразки, що ти їздив поміж миром без всякой опаски (М. Костомаров). 5. Чи чуєш ти, мурмило, не будь уїдливий і впертий, як оса. 6. Бач, шкапо бісова, чого ти наробила! 7. А бач, гадюко, бач? Ти жаловав стручка, тепер із дітками без хліба ми шматка. 8. Бач, сину гаспидський, чортовський Солоп'яго! до чого нас довів ти, бісів скупердяго! 9. Бач, чортяка!., бач, падлюка!., як умудрувався! (Гулак-Артемовський). 10. Чого ти так, паскудо, в боки пхаєш? — на Конопляночку в степу Будяк гукав.11. Еге, Охріменко дурний: Пішов прохати в повітовий, що обідрав його наш писар волосний. 12… По Сулі — чорти б їх мучив матір — пливуть хлівці, стіжки, діжки, усякий крам, і бідного його ниряє ятер (Є. Гребінка).
Завдання 13. Знайдіть у наведених реченнях поза-літературні елементи і поясніть, якими словами їх можна замінити. Чим пояснюється їхнє місце у тексті?
1 У селі, де я інструктував кооперативи, живе старий дивак, бувший дяк (В. Островський). 2. То не воликів б'ють, то не звіра цькують: то хоробрії воїни бузувірів січуть (М. Костомаров). 3. Буду я письма сльозами писати, буду вітрами письма присилати (Л. Боровиковський). 4. Друкарю! Не дрімай — де треба, точку став (Л. Боровиковський). 5. В чересі кріс, в руках топір буяє… 6. Бусьок сяде на хаті ведмідь хату розмече (М. Устинович).
Завдання 14. Знайдіть у наведених реченнях росіянізми. Прокоментуйте їх місце в авторському тексті.
1. Просвітити, кажуть, хочуть материні очі современними огнями. 2. А кричите, що несете і душу, і шкуру за отечество!.. (Т. Шевченко).3. Троянці правило се знали: в війні з врагами не плошай.4. Були там чесні пустомолки, що знають ввесь святий закон, молилися без остановки і били сот по п'ять поклон (І. Котляревський).5. Звечора під Новий год дівчата гадали.6. Дівка блідная стоїть — Богу помолилась, Перед припічком в углу тиха прислонилась (Л. Боровиковський) 6. І я почав: «Шановний генерале, позволь, щоб я тобі сказав два слова».7. Тепер вони погибли як герої мученицький прийняли вінець (І. Франко).8. Але і ту судьбу шалену не довелось ділити нам (Я. Грабовський).
Завдання 15. Які з наведених слів посіли, чільне місце в українській мові? Чому? Чи мають вони національні відповідники?
Джемпер, джаз, джентельмен, бюджет, чабан, кинджул, отаман, базар, беркут, парча, качан, шайба, штепсель, солдат, єфрейтор, ландшафт, цейтнот, бухгалтер, балетмейстер, бутерброд, бюро, дебют, журі, гравюра, капюшон.
Завдання 16. Випишіть із фразеологічного словника ідіоми, що характеризують: а) людську вдачу; б) сумлінну працю; в) талант.
Завдання 17. З'ясуйте значення фразеологізмів та їх стилістичну функцію у наведених реченнях.
1. Груди його ходили ходором, з рота вилітали не слова, а гарячий присок.2. За якихось півгодини зайшов до хати, а вона тільки голими стінами світить.3. Могла б нагадати й пізніше, коли вже свербить язик.4. Микола з горем навпіл закінчив п'ять класів, цієї осені мав іти в шостий.5. «Видать, про корову знаєте… », — мовив кривенький так, наче камінь спав душі.6. Олена Левківна теж не сиділа склавши руки — засипала в мішки пшеницю.7. Та, звісно, під лежачий камінь вода не тече.8. Наче й війна була на їх голову, й нестатки, а от роблять — як мокре горить (3 творів Є. Гуцала).