Классификация правових систем на постсоветстком пространстве.

Пострадянські правові системи не формують самостійну правову сім'ю. Разом із тим, визначення їх місця на правовій карті світу є актуальним. Яким шляхом вони розвиватимуться: або приєднаються до однієї з існуючих правових сімей, або підуть по шляху утворення нової правової сім'ї? Дане питання викликає дискусію, що відображає різне бачення не тільки історичного шляху їх розвитку, але й перспектив їх трансформації. Багато дослідників уважають, що тенденції розвитку правових систем пострадянських держав дають підстави вважати, що вони рухаються у бік приєднання до сім'ї романо-германського права. Вони поступово відходять від свого соціалістичного минулого. На думку К- Осакве, правові системи більшості держав пострадянського простору вже відповідають двом з чотирьох основних вимог (згідно із запропонованою ним класифікацією), що висувається до правових систем сім'ї романо-германського права, а саме — методологічній і інфраструктурній. За цими двома критеріями сучасні правові системи держав пострадянського про-стору відрізняються лише деякими особливостями від сім'ї романо-германського права. Що стосується таких критеріїв, як правова ідеологія і структура кримінально-процесуального права, то, як стверджує К. Осакве, сучасна російська правова система (це можна віднести і до більшості держав пострадянського простору) ще не порвала зі своїм соціалістичним минулим. Незважаючи на це, у цих правових системах, як і в романо-германському праві, діють змагальний цивільний процес та інквізиційний кримінальний процес, разом із тим, є істотні відмінності між проце-суальним правом цих держав і процесуальним правом держав романо-германського права. З погляду західного права, як відзначає К. Осакве, неприйнятні аспекти російського чинного кримінального процесу (та інших держав пострадянського простору) зводяться до такого: домінуючої ролі прокурора і підлеглого йому слідчого на всіх стадіях досудового процесу, що прирівнює роль адвоката на цих стадіях до безглуздої формальності; суворості кримінального покарання й у багатьох випадках не-відповідності покарання тяжкості скоєного злочину; нелюдських умов утримання осіб, які перебувають під слідством, у слідчих ізоляторах; і, нарешті, збереження практики «телефонного права» при розгляді деяких кримінальних справ. Для того, щоб приєднатися до сучасного романо-германського кримінального процесу і, таким чином, стати дійсно європейським, чинний російський кримінальний процес потребує істотного реформування. Характеризуючи правові системи на пострадянському просторі, B. C. Нерсесянц застосовує термін «цивілітарне право», виходячи з визначальної ролі цивільної власності, яка передбачає визнання і закріплення частки кожного в десоціалізованій власності. Отже, новий постсоціалістичний лад із такою цивільною (цивільною, цивілітарною) власністю ми, на відміну від капіталізму і соціалізму, називаємо цивілізмом, цивілітарним ладом. У пострадянській науковій літературі часто уживається термін «євразійський» стосовно характеристики пострадянських правових систем як самостійної правової сім'ї. Даний термін має умовне значення, але не збігається повністю з його точним географічним позначенням континенту Євразії, а також історичними і політичними рухами, які користувалися ним для свого позначення, — євразійство. С. С. Алексеев національні правові системи держав пострадянського простору відносить до окремої правової системи, названої ним системою традиційного невіддеференційованого типу, або правом Сходу. Також для позначення вказаних правових систем використовується термін «візантійське право». «Візантійське право, — як відзначає С. С. Алексеев, — спираючись на догми православ'я, за своїми зовнішніми формами відрізняється розкішшю і прикрашенням, вражаючою здатністю створювати видимість, тобто такий пишний, величний і благовидий фасад, за яким, зрештою, творить свої справи влада азіатсько-теократичного типу — влада з переважаючими авторитарними характерис-тиками». Позиція С. С. Алексеева щодо «візантійського права» викликала певну полеміку в науковій літературі, перш за все, з історико-правового, змістовного боку цієї гіпотези. На думку А. Алюшина, специфіка російської державно-правової традиції має характерні риси: їй не властиві ідеї природного права і права справедливості. Відсутність ідей природного права і права справедливості, зміна державних інститутів та правової системи відбувається не на основі аргументів права, а шляхом залучення іншої аргументації, що створює умови для свавілля. «Відмінність між Заходом і Сходом, — на думку Ю. М. Оборотова, — є видимою в існуванні двох традицій права. Західна традиція права, пов'язана з автономністю, відособленістю права від моралі, релігії, політики, ідеології, основну увагу приділяє правам і свободам, чітко розмежовує сфери приватного і публічного права. Східна традиція права пов'язана з проникненням до сфери права інших систем соціального регулювання». Не можна заперечувати вплив, який справило візантійське право не тільки на правову систему Росії, але й правові системи інших держав, що утворилися на пострадянському просторі. Наприклад, на території Молдови було рецепійовано (сприйнято) візантійське право, що являє собою перероблене для потреб феодальної Візантійської імперії римське право. У тому ж ступені це стосується Грузії і Вірменії. Зокрема, можна говорити про значний вплив високорозвинутого візантій-ського права на правотворчість грузинських царів. Західні держави сприйняли римську ідею права, виклали її своєю мовою, інтерпретували її в новому германському контексті. Проте західноєвропейські держави здійснили рецепцію римського права в повнішому обсязі, ніж це вдалося зробити Росії з правом візантійським. Римська імперія, римське право і християнство римського напряму визначили характер західної цивілізації взагалі, і західної юриспруденції зокрема. Візантійське право, візантійська держава, православ'я те ж саме зробили щодо Росії, її права і держави. Росія, запозичуючи візантійські державно-правові традиції, точно скопіювала зовнішню форму останніх, але при цьому не змогла відтворити контекст, в якому вони створювалися і діяли в Константинополі. Росія сформувала власну конструкцію влади і права. Самобутність правових систем на пострадянському просторі не повинна абсолютизуватися, оскільки це вже веде до зворотного результату: від «європоцентризму» до необґрунтованої винятковості. Водночас весь попередній досвід «наздоганяючого розвитку» України і Росії та їх права говорять про те, що зовнішнє копіювання чужих зразків неминуче закладає відставання в правовому розвитку. Таким чином, визначаючи місце пострадянських правових систем на правовій карті світу, необхідно відзначити, що дані правові системи поступово відходять від соціалістичного минулого, хоча як і раніше носять на собі відбиток ідеологізованої правової системи. Що стосується їх наближення до романо-германської правової сім'ї, то правові системи різних пострадянських держав рухаються в цьому напряму різними дорогами, різними темпами, різними засобами. Якщо одні пострадянські держави вже зробили рішучі кроки і досягли конкретних результатів (держави Балтії), то інші, спираючись на свою самобутність, консервативніше просуваються в цьому напрямі (Росія, Білорусь та ін.). Ряд пострадянських держав, незважаючи на те, що вони заявили пріоритетними романо-германські правові цінності, залишаються під впливом менталітету, зумовленого специфікою східної цивілізації (держави Середньої Азії та Азербайджан).